Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона
Главная Контакты Карта сайта
Моя газета
 
 
Хмельницкие новости
 

 

 
 

 
Наша кнопка

код кнопки:
 
 
Введите слово для поиска :

Леонід Бриндіков: «Люди з онкологією такі ж хворі, як і інші...»

18.04.2012 Размер текста:  Т+   T-  Распечатать 

Чи відоме вам, шановні читачі, таке слово, як «хоспіс»? Це медичний заклад, в якому перебувають важко хворі з прогнозованим летальним наслідком. У такому закладі працює переважно середній та молодший медичний персонал, а доступ до пацієнтів відкритий для родичів та друзів, тому що основна мета перебування у ньому — полегшити останні дні пацієнтів…

На сьогодні в Україні створено вже 10 хоспісів та хоспісних відділень у восьми регіонах, але у нашому місті подібного медичного закладу, на жаль, поки що немає, хоча він дуже потрібен. Саме про те, чому Хмельницький досі не має такої установи і що заважає її створити, ми вирішили поговорити із головним лікарем Хмельницького обласного онкологічного диспансеру Леонідом Бриндіковим. Ця людина дуже відома у нашому місті та не лише у ньому, але на усілякий випадок назвемо усі його посади та регалії. Отже, Леонід Миколайович є головним лікарем Хмельницького обласного онкологічного диспансеру, депутатом Хмельницької обласної ради чотирьох скликань, доцентом кафедри хірургії Хмельницького факультету післядипломної підготовки лікарів Вінницької медичної академії, кандидатом медичних наук, заслуженим лікарем України, керівником наукового Товариства онкологів Хмельниччини, членом Асоціації онкологів України та Асоціації українських лікарів-професіоналів, хірургом-онкологом вищої кваліфікаційної категорії. Він нагороджений орденами Преподобного Нестора Літописця, Святого Миколая Чудотворця та Святого Пантелеймона.

Кор.: Леоніде Миколайовичу, то чому ж у Хмельницькому досі немає хоспісу? На жаль, я особисто зіткнулася з проблемою, коли найближча тобі людина є важкохворою, і саме тому розумію, наскільки це питання важливе...
Л.Б.:
Так, я повністю з Вами згідний, що хоспіси нам потрібні, і саме тому вже багато років займаюся цим питанням - ще з 2001 року, коли був депутатом перших скликань. Багато хто вважає, що хоспіси – це щось настільки складне та велике, що це можуть «потягнути» лише великі багаті міста. Але після того, як побував у Варшаві, і побачив, як ця справа поставлена там, моя думка змінилася. Як вважаєте, скільки поверхів там у будівлі? 4 чи 5? А там, неподалік від онкоцентру, десь метрів 300-400, стоїть двоповерховий будиночок усього-на-всього на 25 ліжок! Ну, раніше було 25, тепер 27. І ось такий маленький заклад обслуговує 400 тисяч населення! Але справа у тому, що в поляків існує дуже розгалужена сітка допомоги. У медичної сестри є чіткий графік роботи, вона знає, куди їй треба піти, до якого саме хворого. Вона приїжджає, обслуговує його, миє, дає ліки і т.п. На одну людину витрачається десь 2 години, отже, за день один працівник нормально обслуговує 3-4 хворих. Двічі на тиждень приходить лікар та консультує. На початку їм допомагала держава – виділила безкоштовно землю, допомогла у будівництві самого закладу, виділила деякі кошти. А далі увесь тягар на себе взяли спонсори плюс, звісно, родичі пацієнтів – платять за користування закладом. То що, дуже важко таке і у нас усюди зробити?
Знаєте, що є головною проблемою? Чомусь усі думають, що хвороба омине стороною, і ти сам із цим ніколи не зіштовхнешся. Мені теж довелося через це пройти, коли у мене на онкологію захворіла теща, і я не зміг через це поїхати у відпустку. Але це усього лише відпустка, а деякі люди у повному сенсі бувають зв’язані по руках та ногах! Прийшов я якось до одних своїх знайомих, і побачив, що там вдома лежить мати, а за нею доглядає донька, миє її, робить укол. Я запитав: «Ви, мабуть, медик за освітою?» Вона каже: «Ні, я вчителька. Мушу працювати у школі, а потім доглядати за мамою. Звісно, думки не про зайняття, а про те, як там мама вдома одна, чи все з нею гаразд»… А був би у нас у місті такий хоспіс, можливо, багато проблем би зникли одразу. Адже багато будинків здається в оренду, ну чому влада не може (чи, можливо, не хоче?) виділити один і для цього? Але усі лише обіцяють… Минулого року сюди приїжджав наш колишній міністр Князевич, який зараз займається саме питанням хоспісів. Я його запитав: „Пан Князевич, а де ви були раніше? Чому не організували це все, будучи міністром?”. Він відповів: «Руки не доходили!». Але ж треба, щоб доходили до всього! Ось у Кам’янці, завдяки місцевій владі, медикам і, як я кажу, моїм потугам, було відвойовано будинок під хоспіс. Тепер нам, депутатам, треба допомагати Кам’янчанам, тому що самі вони там таку справу не потягнуть…

Кор.: Скажіть, а чи може приватна особа відкрити хоспіс?
Л.Б.:
Якщо потім у цьому хоспісі будуть працювати професійні медики, то, звичайно, може. До речі, десь у половині існуючих хоспісів керують саме приватні недержавні особи – бо ці установи не проводять лікування у повному сенсі цього слова. Вони надають лише симптоматичну, психологічну, фізичну, соціальну підтримку пацієнтам та їхнім близьким - адже ми з вами також страждаємо від того, що наші рідні хворіють. Тому хоспіс вкрай необхідний. Один із закордонних письменників написав: «Моя донька помирала щасливою, тому що була в хоспісі, та не відчувала болю». Я сам бачив таке, коли був у Польщі. Ми там часто брали учать в обходах. У однієї хворої була меланома. Злоякісна пухлина, по усьому організму метастази – але їй давали пластирне знеболювальне, яке діє, здається, добу, і людина дуже добре почувалася! До речі, я тут порушував питання стосовно пластирних знеболювальних.

Кор.: Але ж вони, мабуть, дорогі…
Л.Б.:
Нічого подібного – не дорожчі, ніж звичайні наркотики! Думаю, багато хто погодився б купити такі пластирі – адже вони набагато зручніші, ніж ті, які вводяться за допомогою уколів. До мене часто звертаються люди з проханням дати їм знеболювальне, але я цього зробити не можу, тому що у нас їх колють лише у стаціонарі. Навіть на ФАПи не дають такі знеболювальні, тому що наркотики повинні зберігатися під охороною. А були б пластирі, проблема вирішилася б одразу! Тим більше, хоспіси існують не лише для онкохворих. Є, наприклад, неврологічні хворі, які лежать і не можуть підвестися.

Кор.: Тобто ця установа тільки для лежачих хворих?
Л.Б.:
Так, у більшості випадків там обслуговуються лежачі хворі або такі, що ледь підводяться. Таким людям може допомогти навіть симптоматична підтримуюча терапія. У нас в онкології є термін «летальність до року», тобто, чи хворий помер до року, чи він живе три і більше... Ми боремося за те, щоб хворим, якщо вони навіть дуже занедбані, надавалося лікування. Тоді вони мають шанс пережити цей рік. Деякі медичні заклади, особливо у районах, не хочуть таких пацієнтів до себе класти. Я їм завжди кажу: «Беріть таких хворих, «прокапайте» його, зніміть інтоксикацію, знебольте! Організм отримує лікування, нехай симптоматичне, людина буде почувати себе краще. А якщо хворого залишити без допомоги, він помре до року!»

Кор.: А що таким хворим капають? Вітаміни? Але кажуть, що онкохворим протипоказані вітаміни…
Л.Б.:
Хто Вам таке сказав? Запам'ятайте - люди з онкологією такі ж хворі, як і інші. Їм можна все, що й звичайним людям, тільки з деякими обмеженнями. Ось, наприклад, пацієнт вилікувався, ми пишемо їй третю стадію – вилікуваний хворий. В поліклініці йому кажуть: «Вилікувалися? Дуже добре. Але їхати на санаторно-курортне лікування Вам не можна». Можна! Це ж нормальна людина. Але їм просто заборонені деякі процедури, наприклад, фізіотерапевтичні. Можливо, лікарі просто себе страхують і не дозволяють їхати своїм хворим в санаторії? Звісна річ, ніхто не буде занедбаного хворого відправляти до санаторію! Для чого? Щоб він там помер? Але людина, яка у нас пролікувалася, має повне право на санаторно-курортний відпочинок.

Кор.: Скажіть, будьте ласкаві, а існує статистика по онкохворим нашої області?
Л.Б.:
Зараз у нас їх більше 27 тисяч. Це ті, які стоять на обліку, проліковані і так далі. Щороку з’являється 4 500 нових пацієнтів.

Кор.: Мені здається, чи раніше так багато онкохворих не було?
Л.Б.:
Ця хвороба була завжди, так само як сухоти чи сифіліс. Дехто каже, що це Божа кара людині за його неправильну поведінку. Але що таке «правильно чи неправильно»? За те, чи ми хворіємо, чи ні, відповідає імуна система. Якщо у неї є збій, виникає хвороба. Ракові клітини з'являється щомісяця, але в нашому організмі є механізм, який ці клітини знищує. Якщо ж був збій, тобто, імуна система не працює належним чином, то ракові пухлини починають розвиватися.

Кор.: Добре, давайте повернемося до питання хоспісів. Чи можливо на рівні міської та обласної влад наблизити їхнє створення? Що взагалі для цього потрібно? Скільки треба коштів?
Л.Б.:
Ось щодо коштів сказати важко… Але, якби почали створювати хоспіс ще у 2001 році, то він вже давно би існував. Я навіть під Водичками знайшов тоді будівлю бувшого панського маєтку. Але на сьогодні вже виділили землю і знайшли приміщення.

Кор.: Тепер я хочу поставити Вам питання не як медику, а як депутату. Чому Ви вийшли з ВО „Батьківщина”?
Л.Б.:
Я, як був членом „Батьківщини”, так ним і залишаюся. Якщо ж керівництво нашої фракції позаочі вирішило вивести з неї 6 депутатів, то нехай це питання розглядається комісією, яка створена на останній сесії обласної ради.

Кор.: Як вплинула на Вас Ваша політична діяльність?
Л.Б.:
Я завжди боровся за справедливість, тому був там, де хотілося робити добро. Так, я депутат, але подивіться, як я, у порівнянні з іншими, живу! У мене є машина, але мешкаю я в будинку тещі. Я не побудував собі ніякого будинку, як інші! Взагалі, я свою політичну кар’єру в особистих цілях, наприклад, заради бізнесу, ніколи не використовував, у мене немає ніяких аптек. Навіть тоді, коли я був керівником партійної організації факультету вдосконалення лікарів, я ходив та «вибивав» квартири іншим. Найголовніше для багатьох, це «дорватися до годівниці». Такі люди про проблеми народу згадують раз на п’ять років - перед виборами. Думаєте, я не міг зробити партійної кар’єри? Мені пропонували піти до Верховної Ради, але я відмовився. Хоча, знаєте, можливо, треба було піти, адже там дуже мало медиків.

Кор.: Скажіть, а з чого почалася Ваша дорога до медицини?
Л.Б.:
Якщо коротко, то народився я в Краснодарському краї, в станиці Ленінградській. У мене білоруські та російські коріння. Так сталося, що вони потрапили на Кубань, де я й народився. Потім жив у Бресті, а з першого класу по сьомий вчився в Німеччині. Вважаю, що саме там і отримав нормальну освіту, бо викладачі там були вищого класу! Вчили три іноземні мови: німецьку, англійську і французьку. Іспити за восьмий клас здавав вже на Кубані. Здав, до речі, на відмінно, і без батьківської допомоги! Після того, як мою сестру двічі оперували у Москві (у неї були проблеми з серцем), вирішив, що обов’язково стану лікарем. З першого разу не вийшло, але наступного року вступив до Тернопільського медінституту. В онкодиспансері працюю з 1984 року. Спочатку був асистентом кафедри хірургії, зараз там вже доцентом. Десять років був начмедом і ось вже 11 років обіймаю посаду головного лікаря. Але, знаєте, хочу повернутися в начмеди. По-перше, менше став ходити до операційної, по-друге, навантаження зараз на керівника дуже великі. Коли я був начмедом, мені було легше, тому що відповідав за медицину. А головний лікар це не стільки медик, скільки завгосп. Мені це не подобається, тому що був і лишаюся хірургом! Знаєте, хто такий хірург? Це людина, яка повинна починати справу розрізом, закінчувати швом, і за все це відповідати! По шву можна дізнатися, що це був за хірург. Мій вчитель казав: „Те, що ви всередині зробили, це таке діло. А ось подивляться на шов і скажуть - це що за ідіот шив?”

Кор.: З колективом справляєтесь?
Л.Б.:
В’ячеслав Васильович, мій попередник, колись казав: «Треба зберегти колектив». Я перефразував цей вислів: «Потрібно зберегти ядро колективу і здоровий колектив!» Звісно, усюди бувають свої «паршиві вівці», але я завжди старався, щоб такі люди йшли від нас.

Кор.: Ну і, наостанок, щось оптимістичне для наших читачів. Про що Ви мрієте?
Л.Б.:
Мені дуже хотілося, щоб в Україні нарешті настав спокій, у першу чергу - політичний. Скажіть, ну чому у нашій країні кожна влада, яка приходить – погана? Чому в нас не так, як за кордоном? Там один президент зробив те, інший - це. Хіба там когось „поклювали”? Хотілося би, щоб кожна влада, яка прийшла, робила лише хороше, наступна - ще краще! Українцям набридло жити тільки думками про добре – воно мусить нарешті наступити! Я вважаю, що українці дуже працелюбний народ, але, знаєте, в чому наша біда? Нам не дають реалізувати себе. Ми ж можемо зробити так, щоб в Україні все запозичували, а не ми у інших? Можемо. Ось хоча б ситуація з газом. Адже є у нас власний газ, то чому б його не використовувати? Але є люди, яким це не вигідно... Ось коли цей політичний спокій прийде, ми будемо жити краще.

Спілкувалася
Людмила Луніна


12784

Также в рубрике:
 
 

 

 

 
Новости Хмельницкого
 
 
© 2008-2017 www.moyagazeta.com
При перепечатке материалов
активная ссылка на сайт объязательна.

Кількість відвідувачів