Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона
Главная Контакты Карта сайта
Моя газета
 
 

 

 
 

 
Последние статьи
05.09.2015 : Инфракрасная сауна: польза, вред и эффект
28.04.2015 : Как выбрать котел для отопления?!
05.03.2013 : Переможниця «Кращого студента» цінує гумор, інтелект та моральність
28.02.2013 : Подільський парубок або враження від прес-конференції губернатора
18.02.2013 : Журналістика очима людей

Все статьи >>

 
Наша кнопка

код кнопки:
 
 

«Повернутися спиною до чужої біди найлегше!»

28.03.2014 18:33 Текст:  Т+   T-  
Так вважає підприємець з Дунаєвеччини Іван Гутаров, який прихистив у себе 50 біженців із Криму. Чоловік каже, що для того, аби залишатися людиною, потрібно не лише відчиняти перед нужденними двері своєї оселі, але й відкривати серце. Українські прикордонники повідомляють, що протягом останніх тижнів через військовий конфлікт у Криму тисячі кримчан залишили півострів. Вони знайшли притулок на Вінниччині, Київщині, Львівщині… Не захотів залишатися осторонь і наш земляк, підприємець Іван Гутаров. Чоловік поселив у своєму готельному комплексі «Доміно», що в селі Маків Дунаєвецького району, півсотні біженців і щиро опікується ними. Не такий страшний «бандерівець», як його малюють Надати притулок кримчанам-біженцям Іван Гутаров вирішив не вагаючись. Сам зателефонував на львівську гарячу лінію й сказав, що готовий прийняти у себе 70 осіб. Наступного ж дня чоловікові повідомили, що до нього виїхали 50 кримських татар, серед яких 24 дитини. «Потрібно було зустріти людей на вокзалі в Хмельницькому, проте я не встигав це зробити, тож звернувся по допомогу в Департамент праці та соціального захисту населення. Вони виділили автобус й організували перевезення. На цьому їхня допомога й скінчилася, - каже Іван Михайлович. - Натомість не залишилися осторонь прості маківчани. Вони залюбки діляться продуктами, а волонтери з Кам’янця-Подільського забезпечили нас одягом та іграшками. Люди несуть кури, яйця, овочі, крупи, консервацію. З деражнянського хлібокомбінату нам безкоштовно привозять хліб. А це 10-15 буханок щодня! Татарські діти практично з першого ж дня почали відвідувати школу й місцева дітлашня залюбки прийняла їх у свій колектив, поділившись підручниками, зошитами й іншим канцелярським приладдям. “Гості з Криму” не хочуть сидіти без діла, пропонують свою допомогу по господарству, по черзі прибирають, самі собі готують. Кажуть: «Михайлович, ви відчинили для нас двері свого дому, мусимо ж ми якось вам віддячити!». Звісно, що їх гнітить невпевненість у завтрашньому дні й досить часто мене запитують: «Скільки ще ви нас терпітимете?». Я їм кажу, що вони можуть залишатися у мене до того часу, поки самі не визначаться зі своїми подальшими планами. Вже сьогодні голова сільради й мер Кам’янця-Подільського пропонують татарам декілька будинків, у яких ніхто не живе. Вони навіть із земельними ділянками. Я також уже замислювався про перспективу для своїх гостей і рішення прийшло несподівано. Скуштувавши, якими смачними є традиційні татарські страви, я вирішив відкрити чайхану, в якій мої підопічні змогли б працювати. Вже навіть приміщення придивилися. Крім того у мене ще ж є басейн, сауна, хамам… Житимуть вони, як і раніше, у мене й самі собі зароблятимуть». Деякі гості пана Івана вже прийняли рішення щодо подальшої своєї участі: 32 біженці поїхали у Польщу, в Макові ж залишилося 19 осіб. Проте вже у день наших відвідин господар «Доміно» очікував на «поповнення». До його кримських друзів мали приїхати інші члени їхніх родин. Іван Михайлович вважає, що всі сім’ї мають жити разом. Крім того у нього мають оселитися ще й 25 сімей кримських військовослужбовців. «Наші чоловіки вдень працювали, а щоночі чергували…» Кримські татари, які розмістилися в Макові, про ситуацію в себе на Батьківщині розповідають охоче. Кажуть, що «хрестиків» на своїх будинках не помічали, але зауважують, що тиск на кримських татар чиниться справді шалений. «Ми жили під Сімферополем в селі Строганівка, - розповідає кримська татарка Айше. – Сюди я приїхала з невісткою та шістьма онуками. Чоловік залишився в Криму на господарстві, не захотів залишати рідну землю. Останньою краплею стало те, що російські військові постійно вешталися нашими вулицями, їхали танками повз наші будинки, провокували чоловіків, ображали жінок, навіть стріляли у повітря. Чоловіки щодня ходили на роботу, доглядали за худобою, а вночі замість того, щоб лягати спати, збиралися й шли на чергування – охороняти вулиці селища. Але, ми, жінки, все одно не могли спати спокійно. Це так страшно, коли лежиш і прислухаєшся до найменшого шурхоту, а гавкіт собаки сприймається як напад ворога… Ми боялися диверсій, зайвий раз із дому виходити не хотіли. Тут же відпочили і душею, і тілом. Навіть і не думали, що люди на Хмельниччині такі щирі й добрі. При зустрічі всі, як знайомі, так і незнайомі, обов’язково вітаються. Але я дуже сумую за домом, хвилююся за чоловіка та мрію про повернення. Найважче дітям, адже вони не розуміють, чому ми не можемо поїхати додому». «Одну депортацію я вже пережила, ще однієї не витримаю!» «Добре знаю, що таке війна та смерть близьких людей, адже коли мені було чотири роки, я вже пережила одну депортацію, - втираючи сльози, каже старенька матір-героїня Муніра. – В мене семеро дітей, проте залишила свій дім я лише із сином, невісткою та двома онуками. Ще дві доньки поїхали на Львівщину. Нещодавно я впросила Івана Михайловича, щоб він дозволив їм приїхати до мене. Інші мої діти залишилися в Криму. Дуже хочу, щоб вони теж були тут. Адже додому, напевно, ми вже не повернемося. Ще однієї депортації я не витримаю! Тоді, в 44-му році, нас гнали як худобу. Пам’ятаю, як розбудили вночі й навіть не дали вдягнутися. Я бігла боса й пробила ногу залізним прутом. Везли нас у вантажному вагоні в такій тісняві, що ми почувалися, як оселедці в банці. Дорогою люди вмирали, як мухи. Захворіли на тиф і мої два братики. Їх «зняли» з поїзда, сказавши, що відправлять додому, проте просто викинули десь у Румунії. Мама була неграмотною, тож прочитати назви станцій не могла. На кожній зупинці вона відривала ниточку від своєї хустини, прив’язувала її до нашого вагону, щоб знайти його потім, а сама бігала пероном і шукала своїх синочків. Викинули нас посеред поля, як непотріб. Матері довелося крім своїх дітей, взяти ще й 12 чужих, батьки яких загинули. Вони чіплялися за її спідницю, плакали й просилися: «Заберіть мене, тьотя Софія, не залишайте!». Через місяць помер тато, не витримавши 50-градусної спеки та голоду. Ми навіть поховати його по-людськи не змогли! Просто загорнули в килим, сестра ж власноруч вирила яму. Нам допомогли узбеки. Вони хороші люди, ділилися з нами хлібом, молоком. В Узбекистані ми прожили 60 років, але весь час мріяли про повернення до Криму. Коли ж приїхали на Батьківщину, то довелося починати все з нуля. Будували наш дім практично на цілині, серед грибів та чагарників. Спочатку поставили простий циганський намет. Так і жили всі на купі. За 20 років будівництво практично завершилося. І ось довелося все знову залишити. Нас поставили перед вибором: або ми приймаємо російське громадянство, або у нас відбирають наше майно. А ми – українці, й не потрібні нам ніякі російські паспорти! Хочу, щоб мої онуки жили в мирі!».Газета "Е".
Опубликовано : 28.03.2014 18:33   на главную




Также в рубрике:
А что думаешь ты? Комментируй

Ваше имя :
Заголовок :
 Обновить изображение
Потверждающий код :

 
 

 

 
 
© 2008-2018 www.moyagazeta.com
При перепечатке материалов
активная ссылка на сайт объязательна.

Кількість відвідувачів