Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона
Главная Контакты Карта сайта
Моя газета
 
 

 

 
 

 
Последние статьи
05.09.2015 : Инфракрасная сауна: польза, вред и эффект
28.04.2015 : Как выбрать котел для отопления?!
05.03.2013 : Переможниця «Кращого студента» цінує гумор, інтелект та моральність
28.02.2013 : Подільський парубок або враження від прес-конференції губернатора
18.02.2013 : Журналістика очима людей

Все статьи >>

 
Наша кнопка

код кнопки:
 
 

Добрий день, учителю! Це я, –Василь Стефаник!

29.04.2014 14:21 Текст:  Т+   T-  

 (новела)

…Коли сонце сідає за далекі гори і на Дрогобич й Борислав опускається темно-блакитний плащ вечора, мені легше тчеться думка. Я ж увесь ще у полоні споминів про пульсуючі радістю, усміхнені Франкове, Дрогобич, Борислав. Щасливі обличчя людей, пісні. Весь край – чарівний сад.

Невже цей Борислав називав колись мертвим містом Іван Франко?
Звечоріло. Настає невловима хвиля, коли вся природа замовкає, немов дослухається. Мені здається, що кожна людина, як би не була вона зайнята невідкладними справами, у цей час зупиняється, оглядає прожитий день. А то й осмислює стрімкий прожитий вік Ще посутеніло. Ось-ось впаде глуха запона ночі. Та ні ж. Нараз спалахнуло електричне сяйво. І в Дрогобичі, і вздовж дороги на Стрий, і в Долині. Електрична ватра! Вона, ознака нового віку – робить цей неповторний пейзаж іще виразнішим, чарівнішим. Коли дивишся на це багатство природи, перетворене людськими руками для щастя людей, коли подумки прощаєшся з привітними жителями краю, смуток розставання щемить душу. Адже його природа дала світові двох велетнів: Франка і Стефаника – мислителів і страдників, імена яких знає весь світ.

Ніч замалювала ще донедавна сяючу і прозору півкулю неба глибоким ультрамарином. А он там – дві зірки. Одна одразу засяяла повновладно, могутньо. Друга мерехтить поривчасто, прорізує глуху темінь. Аж ось і її сяйво зринуло довкола. Уже обидві перемовляються. В їх розмову підключаються зорі земні. І думка моя лине у зоставлене позаду Франкове-Нагуєвичі.
Франко,…Стефаник... – Нагуєвичи… Саме тут зустрілись вони. Неперевершені майстри української і світової літератури. Чиї долі і творчість, для кожного митця є Високим зразком служіння народу.
У подробицях уявляю першу зустріч Франка і його «малого наслідника» Стефаника. Їх перші слова, рухи. Може, без Франка не здійснився б і Стефаник?.

…Не просто було юному Василю зважитись на особисте знайомство з Іваном Яковичем Франком. Отак одразу підійти до велетня, привітатись…Знаю, перша зустріч була невдала. Хоча, чому невдала? Швидше – одностороння.
То був святковий день. Василь мало не перегорів, чекаючи появи Івана Яковича. Здавлений офіційним строгим чорним костюмом, у нещадно відполірованих гостроносих штиблетах, стояв біля базару в очікуванні, із трепетним завмираючим серцем. Зовсім безпорадний. Очікував побачити великого поета суворим, неприступним. А тут – вийшов з-за рогу звичайний чоловік у простому одязі. Барвиста, розшита сорочка, рудуваті вуса, тверда хода. Впізнав одразу: так – це Іван Якович. Ось він, поруч, босоніж, з коробом обходить базарні ряди, зупиняється, зосереджено прицінюється, кепкує і сам сміється гострим жартам перекупок.
І тут Василь збентежився. Він раптом жахнувся своєму офіційному видові, тому, що костюм робить його схожим на шпика або на звичайного віденського франта, з тих, що знічев'я шукають пригод у провінції. Одяг, такий чужий його душі, певно ж, відштовхне від нього поета!

Так і не підійшов. Не були сказані слова, що клекотіли у спеченім горлі: «Добрий день, учителю! Це я, Василь Стефаник. Хочу відкрити Вам свою душу!» Знічено крокував слідом за поетом А той, помітивши блискучого молодого чоловіка, що, ніби скрадаючись, супроводив його, повернувся і швидко пішов геть з базару…

Вони таки зустрілися. (Як саме, мені підказали Нагуєвичі, з яких оце вночі їду)....Василь таки змусив себе подолати ніяковість. Ось він, тамуючи биття серця, прямує стежиною біля річки, за селом. Волога земля лоскоче прохолодою босі ноги. Стежка, проштемпельована коров’ячими копитами, парує. Василь не відриває від неї очей. Надія, що Іван Якович зрозуміє його, спалахує раз по раз і зникає. Зупинився у роздумі, перед орошеним діамантовими краплями роси, пругом верболозу. Десь за ним губиться стежка.
- Дорогий чоловіче, чи не візьмеш на себе труд допомогти мені у роботі? Піднеси – но до води кошіль, щоб я міг кинути рибу.
Ступив кілька кроків, обминаючи кущ. Повернувся до води, на голос. І вкляк…

Бо побачив – Його….
В сяючій ватрі сонячного променя, що створив за ним золотавий мерехтливий ореол, поет стоїть по коліна у річці з намоклим волоссям на голові. В обох руках, обліплених срібною лускою, звиваються рибини. Привітно всміхається у свої вуса. Як святий, … як – Христос!

Диво! Диво!
Ніби уві сні, Стефаник робить кілька кроків до цього незвичайного рибалки. Тремтячі руки підхоплюють кошіль, і він, спочатку хрипко, каже, сам дивуючись, що не відібрало мову:
– Добрий день, Іване Яковичу! Я Василь Стефаник.. Я – до Вас!

* * *

Так, вони є великі мислителями і художниками слова у цій святій землі, що зветься Україна. Вони є – геніями світової культури, світочами для всіх народів. І, водночас, вони є на диво рідними, на диво земними, близькими і зрозумілими всім нам, українцям – їхнім вдячним нащадкам..

Борис Кузіна
 

Опубликовано : 29.04.2014 14:21   на главную




Также в рубрике:
А что думаешь ты? Комментируй

Ваше имя :
Заголовок :
 Обновить изображение
Потверждающий код :

 
 

 

 
 
© 2008-2018 www.moyagazeta.com
При перепечатке материалов
активная ссылка на сайт объязательна.

Кількість відвідувачів