Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона
Главная Контакты Карта сайта
Моя газета Авторские подарки

 

Трагіфарс по-віньковецькі з елементами абсурду

30.06.2010 22:49 Текст:  Т+   T-  

«Була у лиски хатка льодяна, а у зайчика – луб’яна». З дитинства більшість з нас знають цю казку про те, як зайчик втратив хатку, як сильні, грізні звірі виганяла лиску-рейдерку з помешкання і відступали від косоокого лише за однієї погрози з боку рудої хижачки, як лише півнику вдалося відвоювати хатинку. Але якщо примірити цю небувальщину на сьогодення, то вона виявиться не казкою, а жорстокою реальністю...

Особливо небувалого розмаху ці події набули у дев’яностих, коли люди, або розділені кордонами, або ставши заручниками постійної убогості, змушені були продавати свої помешкання. Здебільшого до зони ризику потрапляли особи похилого віку, зазвичай одинокі: напевне, жодний з аферистів не втратив би шанс нажитися на горі таких людей та забрати дарма житло, яке згодом могло принести багатотисячні зелені паростки багатства. А ті, хто потрапив у пастку нечистих на руку ділків, часто-густо змушені були доживати свої літа просто неба.


Майже так трапилося і в нашій історії, правда, обійшлося без поневірянь по сусідах та підворіттях: у головних героїв нашої історії знайшлося де жити, та й людиною, яка ввійшла в довіру до селян, була дуже серйозна особа: головний інженер віньковецького «Хмельницьктелекому». Але славнозвісного та хороброго півника, як у казці, на жаль, допоки не знайшлося…
Отже, розпочнемо свою «казку» для дорослих: жили-були дід та баба Іван Жабокрак та Надія Ступницька, та не було в них дітей. А була у них хатка в селищі міського типу Віньківці. Але хаткою в нашому випадку це назвати досить складно: скоріше, обійстя - із великим житловим будинком. І ось надумало подружжя у далекому 1998 році продати своє помешкання, яке будували довгі роки, відмовляючи собі у «предметах розкоші». Та й жити після продажу було де - у сусідньому селі, Великому Олександрові, батьки пані Надії залишили за заповітом їй хатинку. Порадившись, родина оцінила своє майно у 14 тисяч доларів США. Майже одразу знайшовся на нього і купець, та неабиякий – підприємство «Укртелеком» вирішило, напевне, відмітити гарну роботу головного інженера тамтешньої філії підприємства Анатолія Токарчука, придбавши для нього службове житло.

 


Подружжя довго не роздумувало, і пристало на пропозицію підприємства, вирішивши продати для них будівлю після торгів трохи дешевше – за 12 тисяч доларів США, що в наших українських «кревних» становило, згідно з договором купівлі-продажу, 23400 гривень. До речі, обійстя було досить-таки презентабельним, і тепер, напевне, коштувало би у доларах десь вдвічі більше. Це вже не кажучи про гривневий еквівалент...


Отже, і покупець, і продавці направилися до нотаріуса, аби зареєструвати договір. Як свідчить Надія Григорівна, з представників «Хмельницьктелекому» присутнім був лише майбутній власник будинку – Анатолій Токарчук. У паперах доручення на право підпису саме цією людиною договору не було – була лише довіреність на такого собі Геннадія Ковальчука. До того ж, на місці підпису керівника «Укртелекому» було проставлено факсиміле. Та й довіреність була на отримання ТМЦ, тобто, товарів. Згорнувши договори у свою папку та не надавши жодного примірника договору іншій стороні – продавцю, пан Токарчук повідомив подружжя про те, що направляться до Хмельницького оформляти відкриття рахунку у банку «Аваль». «Хмельницьктелеком» обрав цей банк нібито тому, що саме він обслуговує підприємства зв’язку. Цікавим видається і той факт, що відкривали рахунок в одному з Хмельницьких відділень «Авалю», а не в Віньківцях. Хоча його було значно зручніше відвідувати продавцям, аби пересвідчитися у справному надходженні коштів на банківський рахунок.


Через деякий час Токарчук запросив хазяїв господи навідатися до обласного центру, аби пересвідчитися у тому, як надходять кошти на банківський рахунок. Такі відвідини Хмельницького проходили у декілька етапів, і в одній з поїздок пан Анатолій попросив у Надії Ступницької, на ім’я якої і було відкрито рахунок, паспорт. Довірившись малознайомій людині, жінка віддала документ, який згодом їй було повернуто. Натомість їй принесли документи, які вона мала підписати, і які нібито вимагає банк. Жінка стверджує, що не подивилася на назву документів, що підписувала. Під час усіх відвідин банку Токарчук жодного разу не відповів на запитання Надії Ступницької про те, скільки коштів вже надійшло, відповідав: ще не усі.


Після поїздок до Хмельницького, одного разу майбутній господар оселі прийшов до них у дім та заявив: будинок йому не подобається, дружина в ньому жити не хоче. Токарчук запропонував таку оборудку: Надія Григорівна переводить кошти зі свого рахунку на відкритий його власний, а натомість їй віддають документи на будинок, відмовляючись від придбання. На питання Івана Жабокрака щодо того, чому це кошти мають поступати на особистий рахунок головного інженера, останній повідомив, що, буцімто, підприємство видало йому доручення на гроші, і він при цьому отримав право розпоряджатися ними на власний розсуд. У черговий раз повіривши посадовцю, старенька направилася з ним до того ж Хмельницького відділення банку.


26 червня 1998 року Надія Ступницька, Анатолій Токарчук та Олена Галкіна (дружина останнього) прибули до Хмельницького відділення банку «Аваль», задля того, щоби, як і домовлялися, зняти кошти і перерахувати їх на рахунок пана головного інженера. Але дивно: знято з рахунку було лише 20094,03 грн. замість 25400 грн., які пройшли через рахунок старенької. Може це просто збіг обставин, але у той самий день на рахунку головного інженера віньковецької філії «Укртелекому» та його дружини (переважно дружини) опинилися досить-таки значні для 1998 року суми коштів: 4000,00 та 16232,33 грн.


Отже, свою сторону умови продавці виконали. А як же документи? А документи їм взагалі ніхто не збирався віддавати. Принаймні, так стверджує Надія Ступницька. Жінка з чоловіком кілька разів ходили по папери, але Токарчук пояснював причину того, що документи не віддає, по-різному: то немає начальника, то головний бухгалтер у відпустці – немає змоги забрати папери. Згодом ситуація знову змінилася: Анатолій Токарчук запропонував подружжю чергову геніальну комбінацію: будинок залишиться за ним, а кошти він віддасть, коли продасть свої автівки та однокімнатну квартиру (на кошти, отримані від Надії Григорівни 26 червня 1998 року, згодом було придбано автомобіль ДЕУ, який на той час вважався неабиякою розкішшю для маленького містечка). І, як тільки він повідомив про нібито купців, що з’явилися на квартиру, одразу попросив господарів виселитися з будинку. Залишивши третину своїх речей, Надія Григорівна та Іван Іванович переїхали в село Великий Олександрів – цей будинок дістався дружині після смерті її бабусі. Згодом пан Токарчук знову відвідав стареньких, але уже у новому будинку, і повідомив, що операція з продажем квартири зірвалася: купець відмовився. Як каже сама оповідачка: «Пізніше я узнала, що то був крок не до розрахунку – то був гіркий обман. Отак залишили нас і без грошей, і без будинку». Коли черговий раз подружжя звернулося до новоспеченого господаря за належними їм коштами, він заявив: «За гроші ви розписалися, і не ходіть, і не морочіть мені голови, бо в мої плани не входить віддавати вам гроші», а дружина додала: «Такий шанс в житті один раз буває, і його впустити не можна!».


Але це була лише приказка: «казка» розпочалася згодом. Звісно, подружжя Жабокрак-Ступницька з таким станом речей погоджуватися не думало. Нечувано, щоб обійстя, на яке покладено труди ледь не усього життя, відійшло у чужі руки. Напевне, вчиняючи таку аферу, Токарчук розраховував, що жертви його діянь довго не протягнуть – Надія Ступницька страждає на астму, а Іван Жабокрак був інвалідом ІІ групи, до того ж, переніс важкий інфаркт з кардіогенним шоком за рік до описуваних подій. Про те, чи здогадувалися працівники «Укртелекому» про діяння, яка згодом мав вчинити їх працівник – невідомо. Напевне, вже і ніколи не стане відомо – керівництво змінилося, та й людини, яка на той час була головним бухгалтером, вже немає у живих.


Свої поневіряння постраждале подружжя почало зі звернень до різних інстанцій. У 2000 році, коли стало зрозуміло, що справа зайшла у глухий кут, і бездіяльність остаточно поставить хрест на надії отримати назад своє майно, Ступницька звертається до начальника Віньковецького РВ МУ УМВС України в Хмельницькій області із заявою про шахрайські дії, які, на її думку, було вчинено Токарчуком А.М. при купівлі житлового будинку. На свій лист 3 квітня вона отримала відповідь, що міліція не вбачає у діях Токарчука будь-якого шахрайства, і пропозицію щодо подачі цивільного позову до судових інстанції у випадку, «...якщо Ви вважаєте, що він не повністю віддав Вам гроші». Також правоохоронці зауважують: «Перерахування на рахунки Токарчука А. М. та його жінки Галкіної О.І. 26.06.1998 р. 20282 гривні 33 копійки в цей же банк «Аваль» м. Хмельницького, які по ваших словах ви віддали, після отримання з даного банку цієї сум, якоби внаслідок шахрайських дій Токарчука А. М., не підтверджується, тому що якби в цей день, два роки назад, у вас шахрайським шляхом забрали гроші, ви би заявили в правоохоронні органи, а не чекали з заявою до 22 березня 2000 року». (Напрошується запитання: цікаво, а якби потерпілі звернулися з заявою наступного дня, то саме звернення стало би підтверджуючим фактом??? Навіть Еркюлю Пуаро, напевне, було б чому повчитися у наших міліціянтів!). Підпис – В. В. Карпов, підполковник міліції.


Далі – більше. У тому ж році той самий начальник Віньковецького районного відділення міліції давав відповідь уже обом головним опонентам: Надії Ступницькій та Анатолію Токарчуку, оскільки звернення надходили від обох: від Токарчука – щодо погроз на його адресу з боку чоловіка Надії Григорівни Івана Жабокрака щодо неповернення коштів за придбаний будинок, та від Ступницької - щодо незаконного продажу хати. Як і раніше, «Міліція відмовляє обом сторонам у порушенні кримінальної справи в зв’язку з відсутністю складу злочину в діях обох». Водночас правоохоронці радять Надії Ступницькій звернутися до суду задля можливого задоволення майнових претензій щодо проданого нею будинку.


Звернення з викладенням фактів справи були направлені і до голови ВРУ Володимира Литвина, а також безпосередньо до Генеральної прокуратури та Служби безпеки України. З останньої справу було передано «за вертикаллю», тобто, - до обласної прокуратури. До обласної прокуратури надійшло також і звернення від Служби безпеки України. На підставі вказівок від керівництва, а також від СБУ, прокуратура Хмельницької області в листопаді 2002 року повідомляє заявниці про те, що при вивченні матеріалів перевірки з’ясовано, що рішення про відмову в порушенні відносно Токарчука А. М. кримінальної справи за ст.190 ч. 4 Кримінального Кодексу України Віньковецькою прокуратурою винесено завчасно, і обставини детально не вияснені. Відтак, попередня постанова про відмову, що була винесена районною прокуратурою, скасована лише після втручання вищих та не менш впливових інстанцій. Звісно, якби не наполегливість самої Надії Григорівни, навіть і цього результату не було б. І вже за два тижні прокуратура смт Віньківці знову звітує перед Ступницькою (дослівно текст): «Встановлено, що в березні 1998 року між Вами та ОДПЕЗ «Хмельницьктелеком» в особі Ковальчука Г. С. було заключено договір купівлі-продажу житлового будинку в смт. Віньківці по вулиці Гайдара, 16. Гроші в сумі 23400 грн. віщезгаданим підприємством були перераховані на Ваш особистий рахунок в банку «Аваль» м. Хмельницький. В грудні 1998 року Ви перевели дані гроші на рахунок Токарчука А.М. та його дружини. В травні місяці 1999 року Токарчук А. М. поселився в Ваш житловий будинок за який розрахувався як він заявляє готівкою та будівельними матеріалами на загальну суму 14 тис. грн. В зв’язку з тим, що ви не даєте розписки про те, що не одержали вищевказану суму грошей, Токарчук відмовляється повертати суму грошей, яку ще не сплатив за будинок. При видачі йому розписки про те, що ви отримали 14 тис. гривень, він Вам зобов’язується повернути остальний борг за будинок. Якщо Ви не бажаєте щоб будинок належав Токарчукові А.М. Вам необхідно за невиконання договірних зобов’язань останнім звернутись в суд з позовною заявою і розірвати договір купівлі-продажу будинку».


Хочеться в декількох місцях прокоментувати цей дивний лист. По-перше, складається стійке враження, що прокуратура дає відповідь на рівні місцевих пліток. По-друге: якщо вірити тій історії вкладу, що офіційно за запитом адвоката Ступницької видана банком «Аваль», то виявляється дивний факт: прокурори не намагалися навіть пересвідчитися у відповідності суми за договором і особового рахунку Надії Григорівни: насправді на рахунок надійшло 25400 гривень. Чи правоохоронці бачили не той рахунок? І ще: чому як аксіома сприймається те, що прокуратура спирається на усні свідчення Токарчука, зокрема: «як він заявляє»?

І чому так само до уваги не беруться свідчення Ступницької? Чи не є це непрямим доказом заангажованого ставлення до однієї із сторін слідства? До того ж, у листі йдеться про те, що нібито кошти з рахунку Надії Григорівни надійшли на рахунок працівника «Хмельницьктелекому» в грудні місяці 1998 року. Якщо б прокурор В. Волков, який підписав цей лист, звернув увагу на виписку з банку, то, напевне, побачив би, що помилився на півроку: події, про які йдеться, сталися в червні, а не в грудні. До того ж, прокурор напевне навіть не знав, що будинок не належав Токарчукові, як слідує з його відповіді, а «Хмельницьктелекому», згідно з договором купівлі-продажу!


Варто звернути увагу іще на один факт: 1999 – рік вселення у будинок. Ордер на житло було видано сім’ї Токарчука…1 вересня 2000 року. Для тих, хто не знає: даний документ дійсний протягом 30 днів. Тобто, як до цього часу майже рік пан Токарчук проживав у цьому приміщенні – питання… До того ж, «Житловий кодекс Української РСР», який і досі є чинним, зазначає, що ордер може бути видано лише на вільне житлове приміщення. Але, забігаючи наперед, зазначимо: позовну заяву на виписку з даного будинку Надії Ступницької (у 2008 році її чоловік, Іван Жабокрак, помер від серцевого нападу), селищною радою було подано лише наприкінці 2008 року!


Наступне питання: яким чином «Хмельницьктелеком», не виписавши з приміщення стареньку та її чоловіка, вважав приміщення службовим житлом? Адже, юридично, що підтверджує і Позовна заява Селищної ради, і вона, і її чоловік були прописані у житловому будинку! Чи то наші прокурори недостатньо обізнані з законами, чи то «помилка вийшла» - невідомо, але на ту дрібницю жоден юрист не звернув уваги. І ніхто фактично не підказав Надії Григорівні та її чоловіку, що протягом трьох років з дня видачі ордеру його можна оскаржити! Іще дивина: дирекція Хмельницького «Укртелекому» купляє будинок, а ордер видається на підставі Наказу Дунаєвецького цеху електрозв’язку...


У 2003 році Н. Ступницька, зрозумівши, у яку пастку потрапила, звертається по допомогу до народного депутата України Юлії Тимошенко, а лідерка «Батьківщини», у свою чергу, направляє листа Генеральному прокурору України Святославу Піскуну. У своєму депутатському зверненні Юлія Володимирівна додає до загальної картини іще одну деталь: через відкритий в банку «Аваль» рахунок А. Токарчуком нібито «переганялися» кошти ЗП «Цептер» та переводилися у готівку. Принаймні, у документах з банку (історія вкладу АППБ «Аваль») вказано: «Вклад до востр. ЗП «Цептер»». Також славнозвісний «Цептер» згадується і в змісті операції згаданої банківської роздруковки. Чи то сталася прикра помилка працівників банку, які проводили кошти, чи то було навмисне – до цього часу, окрім згаданого звернення Ю. Тимошенко, назва фірми більше у справах не зустрічається.


Як би там не було, в одному з судових засідань (уже значно пізніше) пояснення назві цієї відомої марки в роздруковці особового рахунку Н. Ступницької знайшла і суддя (тоді ще не голова суду) Тетяна Бацуца. Як стверджує надія Григорівна, вона пояснила цей факт Надії Григорівні так: «То була Ваша «клікуха». Обговорення жаргону головуючого судді залишимо без коментарів.
Але повернемося до дій прокуратури. У лютому 2003 року, після звернення Ю. Тимошенко до Генеральної прокуратури по цій справі, на адресу Надії Ступницької приходить відповідь: «Вивченням матеріалів перевірки з’ясовано, що постанова старшого уповноваженого ГДОБЕЗ Віньковецького РВ УМВС України в Хмельницькій області Хмільовського П. М. від 13 грудня 2002 року про відмову в порушенні кримінальної справи, винесена незаконно». 5 лютого того ж року ця постанова скасована, і щодо Токарчука А. М. порушено кримінальну справу за ч. 4 ст. 190 ККУ (шахрайство), організація досудового слідства направлена заступнику начальника УМВС України в Хмельницькій області Малюсьці Л.Г. , далі – в СВ Новоушицького районного відділу. Уже в березні місяці прокуратура Хмельницької області в особі начальника відділу прокуратури області молодшого радника юстиції М. Бровчука намагається пришвидшити хід розслідування та листом вимагає від прокурора Новоушицького району В. Чижика вжити додаткових заходів щодо активізації досудового слідства у цій справі. 31 березня того ж року Генеральна прокуратура України надсилає в прокуратуру Хмельницької області скаргу Надії Ступницької щодо неналежного розслідування кримінальної справи, порушеної щодо А. Токарчука, відповідно, скаргу було надіслано прокурору Новоушицького району. І тут виникає іще одне питання: хто мав здійснювати перевірку відповідно до Закону про звернення громадян, і чи не було це порушенням норм вказаного нормативного документу? Чи мала право Хмельницька обласна прокуратура, отримавши скаргу на певну слідчу тяганину, віддавати її на розслідування у Новоушицьку прокуратуру, чи все ж здійснювати перевірку мала область? Далі – більше: скаргу надсилають для приєднання до кримінальної справи… заступнику начальника Новоушицького РВ УМВСУ по слідству Галензовському О. А., який і проводив слідство. Далі все відбувається більш-менш чудово і навіть толерантно з боку правоохоронців: Ступницьку запрошують для ознайомлення з матеріалами справи. На жаль, це лише на перший погляд. Такі запрошення приходили щоразу після чергового розгляду справи слідчим. Але Надії Григорівні тотально «не щастило»: щойно вона прибуде до Новоушицького РВ УМВС до капітана міліції Галендзовського, тут «невдача»: чомусь документи вже виявляються відправленими до суду. Жодного разу потерпілій так і не вдалося ознайомитися з матеріалами - ні до засідань районного суду, ні до Хмельницького міського, вже не кажучи про вищі судові інстанції.


Тепер повернемося трохи назад. Пам’ятаєте, раніше згадувався прокурор Віньковецького району Волков Е. О? Так от, 19 травня 2003 року прокурору Новоушицького району В. Чижику Віньковецький суд повертає справу по обвинуваченню Токарчука за підписом суддя Волкова О. М. Збіг? Аж ніяк: майже родичі – чоловік та дружина. 28 серпня того ж року начальник Новоушицького РУ УМВСУ в Хмельницькій області О. Галендзовський виносить постанову про закриття кримінальної справи за п. 2 ст.6 КПК України, та рекомендує заявниці звернутися до Хмельницького міського суду, де в цей час розглядалася цивільна справа. Згідно з викладеними у цій постанові фактами, після зняття належних власниці будинку коштів події розгорталися так: ніби у 1999 році усною угодою сторони домовилися про те, що Ступницька Н.Г. переїде разом з чоловіком жити до с. Великий Олександрів, а Токарчук в свою чергу запевнив жінку, що гроші за будинок він віддасть їй пізніше, так як в той час «йшла інфляція грошей», і у травні він разом із сім’єю переїде жити у нібито службове житло. Як йдеться в документі, знайшлися свідки, які бачили, як новоселець нібито навіть повертав 10000 грн., дружина віддала 300 грн. боргу, і за них Надія Григорівна надавала розписки, а також було сплачено 1170 грн. державного мита, 300 доларів США (в перерахунку – 900 грн.), будівельних матеріалів на загальну суму 1500 грн., а також в липні 2003 року було перераховано кошти 360 грн. За підрахунком сплаченої суми, залишок боргу, згідно з постановою прокурора, становив 5849 грн. Надія Григорівна спростовує інформацію про те, що взагалі давала будь-кому будь-які розписки. Зі згаданих коштів підтверджує лише отримання матеріалів на суму 1092 грн., враховуючи 300 гривень готівкою, а також те, що на її ім’я дійсно приходив поштовий переказ на суму близько 350 грн., які вона відмовилась отримувати, адже вже тоді мала на меті судитися за повернення будинку. Отже, постанову закривають за відсутністю у діяннях Токарчука складу злочину (ст.6 п. 2 КПК України), і пояснюють, що «...отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов’язання може кваліфікуватися як шахрайство лише у тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов’язання не виконувати». Як йдеться в документі, Токарчук гроші нібито повертав, а також зобов’язався повернути решту, а мети заволодіння коштами та майном, «..та зобов’язання не віддавати їй гроші у Токарчука не було».


І уже втретє Генеральна прокуратура за зверненням Ступницької звертається до прокуратури Хмельницької області за заявою щодо неналежного розслідування кримінальної справи. 10 листопада 2003 року Прокурор Новоушицького району В. Чижик повідомляє Надію Григорівну про скасування останньої згаданої постанови як незаконної та притягнення начальника слідчого відділення майора міліції Галендзовського до дисциплінарної відповідальності. І знову розгляд справи знаходиться на контролі прокуратури Хмельницької області та Генеральної прокуратури України. І знову розслідування проводить той самий Галендзовський.


І от, 14 квітня 2004 року Віньковецький районний суд в складі головуючого судді Трохимчука О. О., за участю прокурора Туза Ю. А. та захисника Ядухи З. В. розглянув кримінальну справу про обвинувачення Токарчука А.М. у скоєнні злочину, передбаченого ст.. 192 ч. 2 Кримінального кодексу України. Отже, замість того, аби за попередньою статтею ККУ отримати від 5 до 12 років ув’язнення, Токарчук «отделался легким испугом»: «Злочин, передбачений ст. 192 ч. 2 відноситься до категорії злочинів невеликої тяжкості», і оскільки обвинувачений мав на вихованні неповнолітню дитину, він був амністований згідно з ЗУ «Про амністію» від 11 липня 2003 року.


Кримінальну справу було закрито. Варто звернути увагу в цьому документі іще на один факт: згідно з Постановою, сума боргу Токарчука перед Ступницькою становить уже 18782 грн., і у справі не згадуються ані свідки, ані розписки. Куди ж вони поділися? Чи мав місце службовий підлог слідчим, чи були неправдиві покази свідків? Кого було притягнуто до відповідальності за підроблення документів, за неправдиві свідчення проти Ступнецької?
Усі подальші звернення до прокуратури щодо незаконності судового рішення були марними – прокуратура стверджувала, що суд дії А. Токарчука кваліфікував вірно і підстав для прокурорського реагування не вбачається, а секретаріат уповноваженого ВРУ з прав людини, куди свого листа направила постраждала від дій працівника «Хмельницьктелекому» жінка, відповів, що розгляд питання належить виключно до компетенції прокуратури та суду.


А тепер повернемось від суто кримінальних справ до цивільних позовів. Паралельно зі слідством у кримінальній справі, у Хмельинцькому міському суді знаходилася на розгляді справа за цивільним позовом до ОДПЕЗ «Хмельницьктелеком», Токарчука та Галкіної про визнання договору купівлі-продажу недійсним. 23 жовтня 2000 року суддею Хмельницького районного суду Б. Марцонем виноситься постанова, згідно з якою, вивчивши позовну заяву Ступницької Н.Г., ухвалено накладення арешту на квартиру відповідачів в смт. Віньківці, майно та транспортні засоби, зареєстровані на А. Токарчука, а також надіслана копію ухвали до відповідних органів та служби державного виконання смт. Віньківці. У цьому позові, який готувала адвокат Т. Кузміч, мова йшла про 41390 грн. боргу з урахуванням інфляції. Але згодом адвокат, яка могла би добитися значних успіхів у захисті жінки, відмовилася від ведення справи, пояснюючи це двома причинами: по-перше, зміною міста проживання, а також погрозами, які нібито надходять на її адресу з боку однієї із сторін. Не дочекавшись наступної повістки до суду, Надія Григорівна, відчувши недобре, у лютому 2001 року звернулася до канцелярії Хмельницького міського суду по вулиці Шевченка, 1 і раптом дізналася, що вже інший суддя – Тетяна Бацуца - розглядатиме її позов.


Тут чудасія розпочалася з новою силою. В одному з судових засідань, які проводилися в відкритому режимі, суддя вигнала з кабінету… чоловіка Надії Ступницької, який за документами селищної ради вважався господарем будинку. Незрозуміло як, але за час розгляду справи Бацуцою Токарчук продає майно (автомобіль), на яке попереднім суддею винесено ухвалу на арешт, а також передав у власність сину відповідача право власності на однокімнатну квартиру, на яку теж накладено арешт.


20 жовтня 2004 року суд під головуванням Бацуци Т. М., розглянувши у відкритому засіданні справу, виніс ухвалу, згідно з якою позов Ступницької залишив без розгляду. Іще один факт: у документі зазначено, що в судові засідання сторони не з’являлися, і поважних причин своєї неявки не представляли. Але Надія Григорівна стверджує, що вона не отримувала повістки, починаючи з грудня 2001 року, включаючи ті, що зазначені в ухвалі! На чергову скаргу до Верховної Ради України на незаконні дії Токарчука, вкотре прокуратура хмельницької області повідомляє, що в інтересах потерпілої прокурором Віньковецького району заявлено позов про стягнення 20282 грн. Але! В інтересах постраждалої було повернення самого будинку, оскільки кошти після всіх поневірянь її більше не цікавили.
Водночас, в листопаді 2004 року Надія Григорівна отримує відповідь від заступника Голови правління ВАТ «Укртелекому», в якому повідомляється про те, що підприємство вважає себе добросовісним набувачем і не вбачає законних підстав для повернення будинку у власність сім’ї Ступницької-Жабокрак.


22 грудня місцевий Віньковецький районний суд  вирішує частково задовольнити вимоги прокурора району, який діяв в інтересах (?) потерпілої,  та стягнути з подружжя Токарчуків солідарно 12365 гривень!  Рішення унікальне по своїй суті, якщо взяти до уваги кримінальну відповідальність та рішення, в якому Токарчук підпадає під дію амністії. Суд вирішив, що вартість будівельних матеріалів  та 300 гривень, що були віддані в рахунок вартості будинку працівника «Укртелекому», варто індексувати,  внаслідок чого вийшло, що Токарчук віддав потерпілій ледь не третину вартості будинку станом на 1998 рік  – 7917 грн. 34 коп., а ось на залишок коштів – 12365 грн. індексувати та нараховувати на нього відсотки – ні, оскільки Ступницька відмовлялась отримувати кошти, які перераховував та частинами нібито  віддавав Токарчук. І в тому, що Ступницька не отримала кошти, немає вини Токарчуків! І як же рішення з кримінальної та цивільної справи узгоджуються між собою? Можливо, один з судів прийняв помилкове рішення?


Подану на рішення Віньковецького  районного суду апеляцію  суддя Апеляційного суду  В. Харчук залишає без змін, і 15 листопада 2007 року  Апеляційний суд Житомирської області приймає аналогічне рішення,  розглянувши  уже касаційну скаргу у цій справі.
В грудні 2007 року, на виконання рішення суду, пан колишній головний інженер Віньковецької філії «Укртелекому»  поштовим переказом  направив на ім’я Надії Григорівни  поштовий переказ, згідно з яким  він перераховував  призначені судом 12 тисяч гривень. Зрозуміло, родина обманутих стареньких відмовилася отримувати кошти, оскільки вони сподівалися на справедливість, та на те, що  врешті будинок вдасться відсудити. Але тут на пані Надію очікувало велике нещастя:  коли було отримано повідомлення про надходження від Токарчука коштів, чоловік – Іван Іванович, сильно перехвилювався (звісно, і було чого), згодом отримав серцевий напад і 12 січня помер. Тепер справедливості вона  домагається самотужки. 


Як доповнення варто зазначити: не все зрозуміло і з самими договорами. Як свідчить документ про купівлю-продаж будинку,  ОДПЕЗ «Хмельницьктелеком» теж не належним чином виконав свої обов’язки перед продавцем: у копії договору, який було  витребувано кілька днів тому у Головному управлінні юстиції, вказано умову: сплата має відбутися у термін до 15 квітня 1998 року,  а перші платежі на рахунок Надії Ступницької почали надходити лише з 26 квітня, і повністю вартість будинку було сплачено лише 15 червня 1998 року. До того ж, існує, якщо вірити документам, кілька копій вказаного документу ААН 850290 - ААН 850311, ААН 850312, але жодного примірника немає на руках у продавця від початку!  


Для закінчення цієї невеселої в цілому та комічної в окремих її місцях оповіді. В 2008 році Віньковецька селищна рада за підписом  В. Ананчука  подає позов до Надії Григорівни щодо примусової виписки з проданого нею будинку – про це йшлося раніше. Але чому раніше «Укртелеком» (правонаступник «Хмельницьктелекому») не клопотав про примусову виписку зі службового житла  фактично сторонньої особи, а дочекався передачі у комунальну власність будівлі, та фактично переклав цю судову тяганину на плечі селищної ради? Селищна рада вела себе теж досить дивно щодо прописки: то стареньких після чергового «шкандалю» прописували у  будинку в Віньківцях, то виписували...


Шановний читач вже, напевне, зрозумів, що  пан Токарчук задля того, аби стати повноправним та «законним» господарем цього будинку, з дружнього «одобрямс» «Укртелекому»,  подав заяву на приватизацію. Надія Григорівна програла справу і щодо повернення у власність споруджуваного протягом довгих років будинку, та  щодо виписки її з колишнього помешкання.
Зараз хочеться звернутися до усіх політиків, правозахисників та владних структур: невже в нашому суспільстві окрім законів, про які у народі мовлять влучно: «Закон – дишло: куди повернеш, туди й вийшло», немає поняття моралі, милосердя та порядності, коли мова йде про гроші? Панове! Всього з собою не заберете – мудреці кажуть. А відповідати доведеться. Якщо не перед законом, то ….


Сам  Анатолій Токарчук коментує ситуацію так: будинок, в якому  він проживає згідно з ордером, надав «Укртелеком». Він спростовує те, що на його рахунки надходили кошти. Про документальне підтвердження факту надходження коштів на рахунок відповідає: є слідчі органи, які займались цим питанням – звертайтеся.   «До коштів я нічого не маю, і Надія Григорівна з початку ввійшла в оману. Вона, замість того, щоби звертатися до тих людей, що насправді зв’язані з коштами, з ... і як Ви там кажете? – «Цептер». – Так, «Цептер». Треба було звертатися знаєте де?». Інформацію  про те, що він будь-яким чином був пов’язаний з фірмою «Цептер», відповідає: «Якщо маєте такі документи – покажіть мені їх. Що таке «Цептер» – я не чув, перший раз чую». Інформацію про те, що він був присутнім на підписанні договору купівлі-продажу, спростовує, мовляв, приїздив представник «Укртелекому», який мав спеціальне доручення.


P.S.: Наостанок розповім іще одну байку – малесеньку. Але вона, напевне, буде досить суттєвим штрихом до портрету одного з головних героїв нашого дійства. Зі слів Надії Григорівни, якось уже після «продажу» будинку, вона навідалася до Віньковець, залишивши дома у Великому Олександрові чоловіка. Старенька вирішила зайти до місцевої аптеки прикупити ліків. Та, за збігом, знаходилася якраз навпроти офісу місцевої контори «Укртелекому», і з його вікон добре було спостерігати за тим, хто заходить або виходить з закладу. Отже, вийшовши з аптеки, після купівлі усіх необхідних медикаментів, вона, перераховуючи кошти, зупинилася на порозі. З її слів, пан Токарчук, побачивши давнішню опонентку з вікон свого кабінету, вирішив, напевне, пошуткувати. Як розповідає Надія Григорівна, головна діюча особа наказав своїм підлеглим знайти у Великому Олександрові Івана Жабокрака, і сказати йому, що дружина… померла. На щастя, така «почесна» місія дісталася місцевому зв’язківцю, до того ж, до певної міри порядному. Він прийшов на обійстя, і обережно запитав у Івана Івановича, який порався на городі, про те, як себе почувала його благовірна, від’їжджаючи до Віньковець. Не вдаючись до оповіді подробиць, скажемо: старенький змушений був терміново відбути до Віньковець у пошуках своєї дружини: він шукав її навіть у лікарні. І яким же був подив Ступницької, коли на вокзалі, очікуючи автобусу, вона раптом побачила свого чоловіка! Цікаво, якби зв’язківець був менш порядним, чи не зменшилося би клопотів у Токарчука, адже цей день міг би стати останнім як для Івана Жабокрака, що переніс важкий інфаркт, так і для Надії Ступницької, що страждає на астму? Коли героїня розповіла цю історію прокурору Волкову, він заявив: подавайте позов…


Запрошуємо усіх героїв до діалогу. 
P.P.S. Витяги зі звернень прокуратури та міліції дані редакцією без правок та стилістичних змін.
Наразі редакція готує запити до головних фігурантів цієї історії: ВАТ «Укртелеком», Селищної ради смт. Віньківці,  нотаріуса Н. Макарової, Віньковецького бюро технічної інвентаризації.


Ольга Лисиця
Продовження буде.

Опубликовано : 30.06.2010 22:49   на главную




Также в рубрике:
 

 

 
Загрузка...
 
© 2008-2019 www.moyagazeta.com
При перепечатке материалов
активная ссылка на сайт объязательна.

Кількість відвідувачів