Рейтинг каталога сайтов Хмельницкого региона
Главная Контакты Карта сайта
Моя газета Авторские подарки

 

Віктор Коліщак: Реальні справи на благо людей

03.10.2012 13:50 Текст:  Т+   T-  

Мабуть, складно знайти хмельничанина, який би ніколи не чув про Віктора Коліщака – економіста, правника, заступника голови облдержадміністрації, депутата Хмельницької міської ради і, з липня 2010 року – голову Хмельницької райдержадміністрації. На вибори депутатів Верховної Ради України, які пройдуть восени, він йде як самовисуванець.

Кор.: Починаючи розмову, хочу задати питання, яке, можливо, здасться Вам трохи дивним – як Ви вважаєте, людина мусить мати перевагу у місті, чи місто у людині? Якщо простіше – хто кого формує?

В.К.: Я, як корінний мешканець саме Хмельницького, скажу так – у нашому місті, яке є масштабним та багаточисельним, безумовно переважає місто в середині людини, ніж сама людина в місті. Взагалі, будь-який населений пункт - село, районний центр, велике місто, навіть держава – я завжди порівнюю з родиною. Якщо є порозуміння, повага, плани і перспективи в родині і це все відбувається з певним аналізом минулого, сучасного і майбутнього - лише тоді у житті може бути якась перспектива. Те саме стосується і нашого Хмельницького. Не треба одразу все критикувати, тому що, мабуть кожний розуміє – не помиляється лише той, хто нічого не робить. У кожній праці завжди будуть похибки та помилки. Це нормально. Але все-таки не можна не побачити, що раніше наше місто розвивалося динамічно – а тепер потрапило, як кажуть моряки, «у зону штилю». Наша область дотаційна, Хмельницький в якійсь мірі також, бо має залежність від доходу з ринків, які спрямовувалися на його розвиток. На сьогодні, згідно із законодавством, були зменшені ринкові збори, точніше, відмінені, і місто втратило певні частини доходу.

Але я хочу поговорити не лише про це, а про те, що на перше місце завжди ставлю відношення між людьми – порядність, людяність, толерантність… Лише наступним пунктом йде професійність тієї чи іншої особи, тому що професіоналізм набувається роками, а порядність і людяність приходять з молоком матері. Якщо суспільство готове і виховує у собі ці якості, тоді менше доведеться придумувати різні реформи, бо суспільство буде жити, користуючись Божими законами, яким більше тисячі років, де все чітко написано – не вкради, не вбий… Здавалося б, дрібниця, але у найрозвинутіших країнах світу усі один одному постійно посміхаються. Два європейця зустрінуться, один одному каже: «О, друже, як я радий, що тебе зустрів! Давно не бачилися. Як справи? Як родина?» Можливо, ці посмішки є награними, несправжніми, факт є фактом. А у нас: «О,Миколо, а ти чого тут? Тобі чого тут треба?» Навіть незрозуміло, що це є – заздрість, невпевненість чи щось гірше… У всіх постійно негативні думки, в очах ворожість – як тут можливо навести лад у країні? Саме тому найперше, що нам потрібно - переглянути відношення один до одного.

Кор.: А чому, на Вашу думку, люди не бачать у житті позитиву? Дехто каже, що у всьому винні ЗМІ, які постійно показують лише «чорнуху»… Але, думаю, лише від самої людини залежить, що саме дивитися. Так от, якщо подивитися рейтинг новин, то абсолютна більшість читає саме негатив…

В.К.: А я вважаю, було б дуже добре, якби існував спеціальний закон, згідно з яким телебачення і ЗМІ на період виборів можна було б заборонити! Нехай народ сам визначається і обирає тих людей, які вже давно із ними, яких бачать, про яких усе відомо багато років. Адже є слуги народу, які дійсно працюють на благо населення, а є й ті, хто за свій короткий період діяльності для людей нічого не зробив, а у ЗМІ розповідають про свої «досягнення».

Кор.: Але ж неможливо усе про всіх пам’ятати! Невже хтось здатний тримати у голові інформацію про те, хто, що, де і коли зробив? Лише преса може подібне нагадати, адже так? Чи кандидат має працювати на перспективу і до виборів робити добро?

В.К.: Мені все ж здається, що у політиці має бути усе так, як у житті людини. Коли хлопець знайомиться із дівчиною, він не показує їй різноманітні буклети, не пише в газетах статті про себе – він просто знаходиться із нею стільки, скільки потрібно. Іноді достатньо кількох діб, а іноді – років. Лише тоді, коли вони закохаються та відчують один одного серцем, з’являється нова родина. Саме так повинно бути і у політиці.

При сучасному капіталістичному ладі існує величезний контраст між бідними і самодостатніми, тому що у когось достаток більший, а у когось менший. У радянські соціалістичні часи також було чимало бідних людей, але таке було не тому, що вони не мали можливості чи не хотіли себе реалізувати. Держава давала можливість реалізуватися будь-кому. Тоді не було платного навчання, не було платної медицини - все було на безоплатній основі, і хто хотів досягти певних вершин, досягав. Звісно, для цього було потрібно виконати певні умови – спочатку бути піонером, потім комсомольцем, далі «лояльним» членом Комуністичної партії. Але невже це гірше сучасного стану речей, коли практично усе залежить від братства та «кумівства»? Ось тому майже всі думають, що особисто вони нічого не можуть змінити. Можуть! Але для цього потрібно прийти та проголосувати.

На жаль, багато хто у нашій країні втомився та зневірився. Це почалося з тих часів, коли народ розділили на два, а то й на три табори. Мабуть, Ви розумієте, що я кажу про 2004 рік, коли політичні пристрасті зруйнували навіть деякі родини… Нам нав’язали чужі бачення виборчої кампанії, а політики це підтримали. Сьогодні міська рада на 70% сформована з представників однієї політичної партії, але громада не має від цього ніякої користі. Про це можна було б багато говорити, але кожний усе бачить і самостійно аналізує...

Кор.: Давайте трохи «відключимо» політику і поговоримо про проблеми нашого рідного Хмельницького. Десь півтора роки тому «Моя газета+» надрукувала матеріал, присвячений конференції по утилізації відходів, тобто, нашому звалищу сміття. Чому той проект, який, здається, усім сподобався, так і не запрацював? Адже все було добре - і робочі місця, і перетворення сміття в енергію…

В.К.: Цим питанням треба було займатися ще багато років тому. Але про звалище (а також про асфальтування доріг, водогін, тобто, про ті речі, які необхідні для нормального комфортного життя) починають говорити лише перед виборами. Це звалище сміття вже таке величезне, що жителі багатьох вулиць міста вже відчувають звідти запах. Нічого дивного – адже усе місто туди зносило відходи більше 50 років. Справа у тому, що тут перетинаються певні бізнес-інтереси, бо утилізація сміття є великим прибутковим бізнес-проектом.

Кор.: Нещодавно до нас приїжджали поляки і на базі ХУУПу проводили прес-конференцію з бізнесменами. Знаєте, що звучало на цьому зібранні? «Продайте нам свої відходи!» Тобто, вони розуміють краще нас, що сміття – це товар, а товар – це великі гроші…

В.К.: Безумовно, це так. Подібним питанням потрібно негайно зайнятися. Найголовніше - є реальні можливості, потрібно просто все відкинути і цим займатися. Тут навіть не потрібно нічого придумувати, всі давно все за нас вирішили. Прикладом можуть бути інші міста та країни.

Маючи таку нагоду, я поцікавився у Лідії Гржанки, начальника відділу освіти, культури, спорту і туризму Келецького повіту, яка найменша кількість учнів у них в школах? Пані Гржанка дала мені чітку відповідь на моє питання. Якщо учнів менше, ніж сімдесят, то навчальний заклад закривають. Мені також було цікаво дізнатися, яка ж ситуація у наших сусідів з освітньою галуззю взагалі. Виявляється, що польська державна політика більше уваги приділяє професійній освіті, ніж науковій.

Також від імені громад ми підписали досить вигідну угоду про співробітництво, яка буде сприяти плідній співпраці між Келецьким повітом та Хмельницьким районом, а також закладає ґрунт для створення спільних підприємств, акціонерних товариств, торгових домів.

Кор.: Ви декілька раз у розмові порівнювали державу та політиків із родиною. Ви у сім’ї лідер чи друг та помічник?

В.К.: Я одночасно і лідер, і друг, і помічник - все залежить від ситуації. Наприклад, якщо ми разом відпочиваємо, то, звісно, знаходимося «на одному рівні». Якщо потрібно прийняти якесь рішення, ми все обговорюємо разом, але за мною залишається право прийняття рішення, тому що вважаю себе головою сім’ї, який несе відповідальність за те, якою буде моя родина, як вона буде жити надалі, які у нас будуть здобутки і досягнення.

Кор.: Я правильно зрозуміла, що ці питання для Вас не є якимось табу? Тоді, будь ласка, розкажіть трохи про свою сім’ю…

В.К.: Я родом із великої родини. У батька в сім’ї було п’ятеро, у матері - троє. Мені імпонує, що у мене така велика сім’я, у який існують різноманітні професії. Навіть священики є - двоє двоюрідних братів. Моя дружина Жанна за фахом є педагогом із двома вищими освітами - початкові класи та вчитель англійської мови. У нас троє дітей, старший син отримав вищу освіту у нашому юридичному університеті. Невістка вчиться в Національному університеті. Вони вже нам подарували двох онуків! Донька навчається у 8 класі, а молодший син - у шостому.

Кор.: Як Ви познайомилися з дружиною?

В.К.: Вона займалася народними танцями, після чергового тренування зайшла з дівчатами у кафе, де тоді сидів і я. Можу сміливо сказати, що побачив її – і зрозумів, що це моя майбутня дружина! Ось так ми познайомилися, довго зустрічалися і одружилися.

Кор.: Троє дітей – це ж величезна постійна зайнятість! Але ж Ви постійно були зайнятим, тобто виховувала дружина? Чи, можливо, у Вас є секрет, як розширити часовий простір?

В.К.: Безумовно, в основному дітей виховує Жанна. Тим більше, як я вже згадував, за фахом вона педагог, тому робила все «за наукою», і у неї, до речі, це дуже гарно виходить. Наші діти навчаються на відмінно, донька 10 років займається танцями, син - футболом. На все вистачає часу, головне - мати бажання.

Кор.: А як ви відпочиваєте? Якось «екстремально», чи спокійно лежите із книжкою на пляжі?

В.К.: Якщо під словом «екстрим» заховано полювання, то до нього я ставлюся вкрай негативно, тому що не люблю азарт та адреналін за рахунок чужої смерті. Правда, у мене вдома є великий арсенал зброї, але я просто її колекціоную. Щодо відпочинку – люблю активний.

Кор.: Скажіть, а було таке, щоб Ви дружину, як кажуть, «балували»?

В.К.: (посміхається) Я би з радістю, але вона цього не дозволяє! Жанна з величезним розумінням відноситься до того, як ми живемо.

Кор.: Тобто, Ви «по життю» з нею друзі?

В.К.: А по-іншому просто неможливо! Відносини в сім’ї повинні розвиватися на всіх етапах - помічник, друг, чоловік…

Кор.: Якими ви хочете бачити з дружиною ваших дітей?

В.К.: Виховання - це дуже велика праця, тому що вона є основою всього життя. У першу чергу, звісно, щоб вони були щасливими у своїх власних сім’ях. Також, звичайно, освіченими, грамотними, професійними, самодостатніми.

Кор.: Як Ви вважаєте, з нашими людьми можливо щось змінити? Ви йдете до Верховної Ради. Ви дійсно вірите, що щось можливо змінити?

В.К.: Вірю. Потрібно завжди починати з себе. Саме тому досить багато часу працюю над собою. Кожна людина повинна бути стриманою і вірити, тому що віра дає можливість досягати певних результатів.

Хто не падав, той не підіймався. Я хочу сказати, що в минулому в моїй роботі були певні помилки, якісь огріхи, але я все одно не зупинюся. Тим більше, це не тому, що я хочу досягти якоїсь певної вершини чи керівної посади. У мене вже були і є різні посади, але я все-таки хочу зробити більше для свого рідного Поділля. Хочу просто бачити на нашій землі людей, які віталися б, як у Європі, тобто, один одного зустріли і посміхнулися. Я часто бачу, що люди заходять до мене на прийом у кабінет із сумом на обличчі, але виходять вони завжди із посмішкою!

Кор.: Ви декілька разів говорили про Бога та заповіді. Ви можете пробачити все чи є речі, які пробачити неможливо?

В.К.: Завжди потрібно все пробачати. Особисто я роблю саме так, і погане намагаюся взагалі забути.

Кор.: Тобто, злим чи агресивним Вас побачити неможливо?

В.К.: Кожна людина у певні випадки буває у стані агресії… Але я розумію, що вона ніколи не дасть потрібного результату, тому завжди намагаюся «брати» позитивними якостями. Дехто вважає це слабкістю, але я з ними не згоден.

Кор.: Кажуть, що біль існує на рівні фізичних відчуттів, а страждання - це коли розривається і плаче душа. Було таке, що Ви плакали?

В.К.: Звісно, як і кожна жива людина. Не знаю чому, але у церкві я плакав.

Кор.: Ви вважаєте себе удачливим чи щасливим?

В.К.: Тут можна говорити по-різному, дивлячись, як сприймати щастя. Мабуть, запорукою мого щастя і моєї вдачі в житті є те, що я вірю в себе, у власні сили. Я багато що у житті ставив собі за мету, але я обов’язково цього досягав. Можливо, трохи «не в тому форматі», але якби не йшов на вибори, не зустрів різних людей, не спілкувався б з ними, не зрозумів би їхніх проблем. Таким, яким я є сьогодні, мене зробили останні 10 років. Раніше я просто заробляв гроші для власної родини, але потім зрозумів, що треба бути активним, і змінювати життя, бо якщо ми не будемо допомагати один одному, Україна не виживе!

Кор.: Ви пам’ятаєте своє дитинство? Що з цих спогадів є найяскравішим?

В.К.: Я чітко пам’ятаю шкільні роки. Навіть зараз, коли маю нагоду, намагаюся заходити до школи. Кожна з них має власний запах, який переплутати неможливо, і ніколи ні з чим неможливо порівняти. Заходжу до школи - і одразу згадую, як ми бігали коридорами, як «чіпляли» дівчат, грали в марки, як сиділи за партами. Запах одразу відновлює події і переводить їх у зорову пам’ять. Я взагалі більше візуаліст - побачивши людину один раз у житті, ніколи не забуду її обличчя. Можу не пам’ятати, як звати, а візуально ніколи не забуду. Коли батько перевіряв у мене домашнє завдання, то завжди робив наголос на правилах. Він казав так: «Якщо ти знаєш правила, то знаєш сам предмет і шляхи вирішення усіх завдань». Він завжди питав: «Де вчите?» Я показував у підручнику, де, він перегортав його на дві сторінки назад і просив розказати. Те, чого я не знав чи забував, «фотографував» зоровою пам’яттю, бо вона у мене завжди працювала найкраще.

Бачите, почав розповідати про спогади, і дійшов до батьків! Тато все життя пропрацював шофером, більше часу був у дорозі, ніж вдома. А мати завжди нас «за ручку» водила. Дуже добре пам’ятаю, як приблизно у 20-х числах серпня щороку ми ходили з мамою по універмагах і вона нам купувала все необхідне для школи, підбирала форму.

Багато чого можна згадати… Батько нас виховував суворо, адже я був у дитинстві дуже активний. Якщо десь щось відбувалося - я обов’язково брав у цьому участь, і мені «діставалося» за це від нього, як кажуть, «по перше число» (сміється)! Сьогодні інші часи, особисто я молодших дітей ніколи не наказую. А от до старшого іноді певні міри приймалися... Розумієте, все приходить з досвідом, саме тому із молодшими дітьми завжди розуміємо один одного, і завжди домовляємося, знаходячи порозуміння. Їм ніколи не потрібно кілька разів усе повторювати.

Кор.: Не будете проти, якщо ми, так би мовити, «зіграємо супер-бліц»? У Вас є улюблений актор?

В.К.: Дуже люблю дивитися «життєві» фільми, де показують долю простої людини. Намагаюся не «зациклюватися» на стрічках, тому що вони можуть залишати певний осад. Подивився, зробив для себе виводи - і все. Але дуже люблю фільми із нашим великим актором, на жаль, вже покійним, Богданом Ступкою. Мені пощастило з ним особисто познайомитися у потягу, коли одного разу повертався з Москви. Богдан Сільвестрович їхав у сусідньому купе, так і познайомилися...

Кор.: Буває таке, що Ви «хазяйнуєте» на кухні?

В.К.: Рідко готую, але в основному смажену картоплю.

Кор.: Якщо «потрібно втекти від проблем», то який напій буде по душі?

В.К.: Я за допомогою напоїв ніколи не тікаю! Але в компанії на відпочинку полюбляю пиво.

Кор.: Коли в останній раз Ви дарували квіти?

В.К.: У нас вдома завжди є живі квіти. Дружина дуже полюбляє польові квіти, тому іноді роблю їй приємно. Я взагалі люблю зробити приємно, це моє кредо. Коли щось комусь дарую, то отримую задоволення навіть більше тієї людини, якій щось подарував!

Кор.: Улюблена марка автомобіля?

В.К.: Фольксваген.

Кор.: Люди діляться на дві категорії – ті, хто співає, приймаючи душ, і ті, хто не співає…

В.К.: Я вхожу до другої частини!

Кор.: А коли співаєте?

В.К.: Лише у компанії.

Кор.: Чим для Вас є дружба?

В.К.: Розумінням.

Кор.: А кохання?

В.К.: Дружбу можна відчути, а кохання можна подарувати. Любов і дружба - це одне й те саме. Дружба, кохання, розуміння не можуть бути одне без одного.

Кор.: У Вас є життєве кредо?

В.К.: У нас був девіз у школі «Гореть самим, зажечь других, быть впереди и точка!». Я дотепер користуюся цим лозунгом!

Кор.: Дякую за розмову!


Спілкувалася Людмила Лунина

Опубликовано : 03.10.2012 13:50   на главную




Также в рубрике:
 

 

 
Загрузка...
 
© 2008-2018 www.moyagazeta.com
При перепечатке материалов
активная ссылка на сайт объязательна.

Кількість відвідувачів