https://moyagazeta.com/

Віталій Олуйко: «Над Україною висить зрада»

Кор.: Спочатку давайте поговоримо про тему, яка відсунула на другий план навіть вибори – епідемію грипу. Чи не здається Вам, що проблема дійсно існує, але вона роздута і лобіюється задля досягнення своїх політичних цілей? Фінансування боротьби з епідемією грипу перевищило, як ми чули, розміри фінансування усієї медичної галузі. «Терафлю» потрібно було продати, бо закінчувався термін його придатності. Остання інформація – даний препарат вже рік як внесено до «чорного списку» медикаментів у самій Швейцарії. Чи не здається Вам, що момент спекуляції усе-ж таки був присутній?
В.О.: Декілька років тому до мене потрапила стаття відомого українського професора Миколи Сенченка «Стратегія керованого хаосу». У цій публікації автор, як Нострадамус, передбачив розвиток України, який назвав стратегією керованого хаосу. Цей хаос нав’язується і здійснюється над Україною. І події останніх років говорять про те, що автор ніби у воду дивився. Комусь невигідно мати на пострадянському просторі багату, впливову Україну. З геополітичної точки зору це невигідно як Росії, так і Європі, тому що Старий Світ сьогодні «жирує», маючи перевиробництво. А тут іще Україна зі своїм цукром, хлібом, молоком і т.п. Тобто, нас хочуть бачити слабкими, покірливими, нав’язавши нам свої правила. І тому всі речі, які відбуваються останнім часом, говорять про те, що нас використовують. Зокрема – мене, Вас, країну загалом. Ви згадали про епідемію грипу. Це звичайний сезонний грип. Зрозуміло: щорічно є мутація. Грип буває гонконгським, сінгапурським, китайським, свиним – різним. Усього є чотириста вірусів. Наступного року буде ще якийсь. Звичайно, що Україна, яка є керованою, повинна проводити велику профілактичну роботу, виховувати націю здорових людей, привчати їх до щеплень та до здорового способу життя. Але коли дивишся на статистику, яку зараз намагаються замовчувати, то щороку в Україні – протягом року – помирали від пневмонії або від ускладнень після грипу майже тисяча-півтори людей. Іноді чисельність доходила до трьох тисяч.

Кор.: Про ці цифри суспільство дізналося лише сьогодні?
В.О.: Так, лише сьогодні. Адже контролю не було, лікарі намагалися замовчувати статистику. Це також було пов’язано з ліжко-місцями. Ніхто не хотів виносити сміття з хати. Так, цього сезону від епідемії грипу померло більше трьохсот осіб і, на превеликий жаль, ще вмиратимуть. Але коли я дивлюся на те, що у сусідній Чехії, яка у сім разів менша за Україну, уже померло більше п’яти тисяч людей, і це зважаючи на проведену там реформу галузі охорони здоров’я, і та нація спроможна протистояти таким викликам, то напрошується думка: не все так гаразд у нашому домі – щось не те. Існуюча ситуація є вигідною для фармацевтів, оскільки це найбільш корумпована та найбільш корпоративна структура – із «чорними» аптекарями, фальсифікатом, недобросовісними конкуренцією та рекламою. Ліки вигідно збувати – фармацевти отримують надприбутки. Це своєрідний виклик нашому суспільству, тому що фармацевтичний бізнес не знаходиться під контролем. Антимонопольний комітет в даному випадку має можливість його стримувати у частині недобросовісної конкуренції, що ми і робимо, а цінова інспекція – у своєму розділі. Але «творять» в умовах ринку.

Кор.: А як же Міністерство охорони здоров’я?
В.О.: На сьогодні воно, судячи з інформації, яку оприлюднили правоохоронні органи, є повністю корумпованим. Про це говорять і механізми здійснення закупівель, коли учасником тендерів виступає тільки якась одна західна організація. Навіть якщо учасників декілька, то майже постійно вони між собою пов’язані відносинами контролю. Іншими словами, ніякого конкурсу та ніякої конкуренції: один і той самий власник виставляє три-чотири фірми і «домовляється». Зрозуміло, що там «пахне» великою корупцією – про це сьогодні говорить і Генпрокуратура. Такі явища відбуваються по усій вертикалі – від верху й до низу. Тобто, сьогодні є покажчики того, що наша система охорони здоров’я наскрізь гнила. Вона не реформується. Ми стоїмо на місці. Страхову медицину ми не ввели, сімейну не ввели. На жаль, це від того, що ніхто з політиків не хоче сказати правду народу: «Досить, ми не будемо Вас більше обманювати. Ми зайшли в глухий кут. Ми повинні говорити правду про ситуацію в країні, а вона катастрофічна. Україна стає банкрутом у всіх відношеннях. Якщо я сьогодні не скажу правду і не почну робити кроки, то завтра ви мене проклянете». Цього, на превеликий жаль, немає. Ми продовжуємо грати в доволі небезпечну гру, кінцевим результатом якої може стати дефолт, банкрутства, повне розчарування…

Отже, система охорони здоров’я не реформується. Навіть якщо і був би введений надзвичайний стан, то я запитую в себе: а що би ця держава могла дати громадянину в умовах надзвичайного стану? Що, у нас в «закромах» є ліки? Їх немає. У нас там є протигази, цукор, мазут, але ми забули про те, що сучасне людство якщо й загине, то від інфекції. Про це говорять як голлівудські фільми, так і наука: ми можемо не справитися з викликами, які сьогодні відбуваються в природі . Може статися, що науковці не встигнуть винайти антивірус, коли буде треба. Тобто, в нас немає сьогодні в держрезерві ані марлевих пов’язок, ані звичайної оксолінової мазі, яка виробляється в Донецьку, в Житомирі, ще на чотирьох вітчизняних фабриках.

Кор.: Чому немає? Не виробляють?
В.О.: Її виробляють, але мало, або забувають покласти в держрезерв. До того ж, у нас «дикий» ринок. Українську економіку не можна назвати ринковою. У державі не працює навіть елементарне планування – ми все відпустили. Раніше вважали, що ринок от таким і повинен бути. Але це анархія, а не ринок. Зараз, коли сталася криза, спочатку говорили про банки, а вже сьогодні кажемо про те, що нам потрібно повернути державні аптеки. І коли ми говоримо про житлово-комунальне господарство – має відбутися якийсь новий Чорнобиль або Алчевськ – так зірвати, що ми тоді сядемо, введемо надзвичайний стан, скличемо Уряд, Раду Нацбезпеки, і почнемо говорити про те, що треба робити, аби такого більше не відбувалося. Але такі речі продовжуватимуть відбуватися. Тому що мережі, що зараз експлуатуються, усі побудовані в радянську добу. У них давно закінчився термін амортизації. Ви подивіться: які у житлових панельних будинках під’їзди, підвали. Там усе згнило, все смердить… Ці споруди можуть у кожну хвилину розпастися, як карткові будиночки. До цього треба додати низьку виконавчу дисципліну. Плюс приватизація, яка додала проблем. Професіоналів по виганяли, а бізнесмен ставить собі за мету будь-якою ціною отримати прибуток – викачати з майна максимально, а потім, скоріше за все, викинути.

Нещодавно прочитав повідомлення про те, що міський голова Кам’янця-Подільського Анатолій Нестерук у Вищому Господарському суді нарешті забрав місцеве Теплокомуненерго. Це підприємство у свій час було віддано бізнес-структурам, які нічого у розвиток не вкладали, натомість просто підвищували тарифи, але якість послуг, які надавалися населенню, знижувалися. Міський голова поставив цей виграш собі за мету – він до неї цілий рік йшов: програвав-вигравав суди, «наїзди» на нього були та тому подібне. Таку передачу бізнесменам мереж Анатолій Макарович вважає невдалим експериментом, оскільки теплопостачання, на його думку, є основою життєдіяльності територіальної громади Кам’янця-Подільського.

В основному, чесні звичаї у підприємництві сьогодні відсутні. І, на жаль, переважна більшість ставить собі за мету прибуток у будь-яку ціну. Це саме стосується і хімічних підприємств України, які є на Сході, та металургійних заводів. Чому сьогодні українські олігархи будують сучасні металургійні заводи в Австралії? А вони не вірять в Україну. Чому вони повністю живуть сьогодні в Монако – дружини там мешкають, діти школи відвідують? Офіси теж знаходяться за кордоном. Ці бізнесмени вижимають те, що можна вижати із комуністичного «пирога», який їм дістався унаслідок непродуманої сертифікатної приватизації і будують заводи в Австралії, викуповують заводи у Польщі. Все говорить про те, що підприємці не впевнені в відсутності подальшої націоналізації, не вірять у власну країну.
 

Кор.: А що тоді робити простим людям? Як ставитися до думки, що кожен народ має ту владу, на яку заслуговує? Можливо, потрібно змінюватися кожному з нас?
В.О.: Нещодавно одному політику поставили запитання: «Ви так гарно усе говорите. А чому Вас не обирають, чому Ваш рейтинг 5-8 відсотків?» Він відповів, що демократія в Україні дуже молода і сира – він не захотів образити народ – і додав, що більшість не завжди буває правою, так показує історія. Потім ця ж більшість шкодує про те, що прийняла таке рішення. За минулі роки людей обманювали, розчаровували, кормили популізмом. Населення так звикло до цього популізму, що по-іншому вже не може. Якщо людям якийсь політик скаже правду, то вони можуть скривитися і сказати: подивись, який він поганий. А інший політик гарно розповідає, наче казку каже. Але казка, скоріше за все, так і залишиться казкою. Ці президентські вибори, напевне, стануть останніми, які відбуватимуться за старим сценарієм наших політиків…

Кор.: Вважаєте, що знову пройде?
В.О.: Боюся, що так. Суспільство у нас дуже кволе. Я ще маю надію на те, що залишається два місяці – а раптом щось станеться? Треба, щоб свідомість людей змінилася. Але коли спостерігаю настрої електорату, то розумію, що люди, на мій жаль, не хочуть думати. Виборці сьогодні поділені: одні сприймають очима – дивляться: красивий або красива – за нього і проголосуймо. Що людина говорить – для виборця не має значення. От візуальне сприйняття – так. Інші слухають: ти диви, як гарно говорить! Буду за нього або за неї голосувати! А третій виборець міркує: а як ця людина чинить та чи здатна вона зробити щось? Судить за вчинками. Ви розумієте? Відсоток виборців третього типу дуже малий. Тому у політиків, які вміють і говорити, і робити, і довели це особистим прикладом, дуже маленька електоральна ніша, і вона не розширюється – ось у чому проблема. А політиків, яких слухають перший та другий тип виборців, треба якимсь чином зняти.

Кор.: Як допомогти електорату через засоби масової інформації?
В.О.: Візьмемо нашу розмову. Хтось її прочитає – можливо, замислиться. Хтось має обпектися, стати на ті самі граблі – українці полюбляють так робити. Але скільки разів можна себе обманювати? Це проблема росту країни. Держава дійсно ще молода.18 років незалежності з нашим минулим – дуже складним, адже наша нація втратила у великій мірі, перш за все, еліту, яка планомірно викорчовувалася, – це майже нічого. Давайте трохи згадаємо історію. У часи козацтва імперія знищувала свободу та вільну думку. Розігнали Січ. Забороняли не лише українську мову, а й саме поняття – українець. Потім революція: знищили великий та яскравий прошарок інтелігенції, священиків, вояків. Далі – Голодомор, репресії, Велика Вітчизняна війна. Хто міг особистим прикладом повести у бій? Саме представники національної еліти і вели у бій, і першими полягали на полі бою. Дисиденти – уже у повоєнні часи – де опинилися? Взяти хоча б Василя Стуса, який загинув у тюрмі. Тих, хто залишився, та був розумний – забирали до Москви. Науковці, артисти, управлінці виїжджали до столиці або до Ленінграду. Сміх та й годі – у Москві було більше свободи для українського діяча науки та культури, ніж в Україні! Сьогодні Тюменню керує українець, Санкт-Петербургом керує українка, Академією Наук Росії керує українець. Зірки російської естради – українці. Ця тенденція продовжується, як би нам не здавалося, що вона вже припинилася. Сьогодні знов полюють за вітчизняними «мізками». Китай забирає наших комп’ютерників, Москва сьогодні забирає наших обдарованих програмістів, пропонує навчатися в університетах імені Ломоносова та Баумана, дає стипендію, гуртожиток. А скільки сьогодні продуктивної молоді працює в Італії, Португалії, Німеччині! Хай би працювали, але вони вже не хочуть повертатися!

Кор.: Віталію Миколайович, за що Господь Бог так вчинив з Україною?
В.О.: От тут Ви праві. Існує якась карма, якийсь гріх. Можливо, це відплата за тих зрадників, яких у всі часи було дуже багато у нашої нації. Є у нашій ментальності ця зрада і вона, на жаль, висить над Україною. Нещодавно філософ Мирослав Попович висловив свою думку про надмірну покірливість українців. Він порівняв націю з такою твариною, як віл. Він буде слухняно тягти воза, доки його битимуть. Так само і українці – тягнуть воза, мовчачи, заздрячи. Ось в чому головна проблема розвитку держави – у моралі. Бо ця категорія сьогодні відправлена «на канікули», вона відпочиває. Питання болюче, як я бачу, і для Вас, і для мене.

Кор.: Давайте тоді додамо трохи оптимізму. Ось що робити молоді, як себе поводити? Ну не хочеться переїздити, незважаючи на пропозицію – щось тримає, наче магніт. Тут повинен щось робити, в іншому місті не можеш. Це, напевне, більше, ніж обов’язок, коли розумієш, що не можеш відмовитися від Батьківщини, навіть у мінус собі. Можливо, це амбіції або відчуття своєї місії. Що робити та де шукати оту віру, бо чим сильніше це відчуття, тим сильніші перешкоди від ворогів, тим менше тебе сприймають як нормальну людину?
В.О.: Я зрозумів Вашу думку. Дуже гарно та влучно сказано. Колись легендарний Спартак, будучи рабом, звернувся до своїх друзів і сказав, що всі з них хочуть свободи, але ніхто не хоче померти за свободу. Ця проблема має місце і сьогодні. Мова не йде про заклики до смерті. Але ми всі, особливо це стосується молоді, повинні розуміти, що на блюдечку з блакитною смужечкою ніхто нічого не принесе. Має бути певна напруга, певні нервові клітини, треба бути сильним, сміливим. За свою країну, за свою сім’ю, за своє благополуччя потрібно боротися. Тому на молоде покоління покладають великі надії. Воно має відіграти історичну місію, і молодь не повинна думати, що це хтось зробить за них. У якійсь мірі радянське покоління вже відходить. Молоді люди мають активніше йти у політику, об’єднуватись у громадські організації, вести здоровий спосіб життя, займатися спортом, культурою. На Заході є молодіжна течія, яка йменується «юпі». Такі формації вже є у Америці, в Європі. Це молодь, яка об’єднується незалежно від держави, у екологічні, спортивні, культурологічні організації – вони хочуть жити, працювати у чистому екологічному середовищі, при високорозвиненому рівні культури. З них невдовзі виросте нове покоління політиків, які будуть спроможні домовлятися. Проблема наших політиків – вони не хочуть домовлятися. Наш політичний бомонд хоче мати все і одразу, ні с ким не поділившись. Почуття жадібності – це великий гріх. З ким з молодих я не спілкуюся – маю багато аспірантів, докторантів, продовжую консультувати молодіжні організації, особливо юридичного спрямування – для мене дуже важливо, щоб ці люди працювали не лише на себе, створюючи особисту «шкарлупу» на кшталт: заробити- поїхати до Єгипту – купити машину – відвідувати ресторани. У Радянському Союзі такий примітивний спосіб життя називали міщанським …

Кор.: Повинна бути якась соціальна, суспільна місія…
В.О.: Саме так. Людина – це не тварина, вона має відбутися, реалізуватися.

Кор.: Як цей позитивний вірус привити молоді, окрім як показуючи власний приклад?
В.О.: Сьогодні це робити дійсно нелегко, бо є дуже багато розчарувань. Підростаюче покоління бачить величезне соціальне та майнове розшарування. У наш час важко добитися правди. Плюс корупція. Хтось сьогодні власним трудом із надзвичайними зусиллями заробляє статок, а у іншого – одразу машина, квартира, дорогий одяг, посада. Тобто, тут є елементи несправедливості, і вони ще будуть певний час. Але лише працею – невтомною – треба добиватися результату. Ось цей рік, в якому ми зараз живемо – він надзвичайно важкий: криза і економічна, і політична – стільки нашарувань, що сьогодні дехто просто втрачає будь-яку віру. Людям треба сподіватися на краще, однозначно сподіватися на краще, бо завжди так погано не буде. Людина повинна собі говорити щодня: це пройде. Але разом з тим потрібно планувати найгірше: надіятися на краще, а планувати найгірше. Чому? Тому, що дуже багато проблем доведеться вирішити.

Кор.: Я підводжу резюме, відповідаючи ніби на своє запитання: сила духу, віра у себе та віра у Бога. Скільки б ми машин не купили, які б марципани ми не їли, порівняно з тим, хто їсть лише гречку – ось там все одно видно, що ти зробив та що ти залишив.
В.О.: Це єдиний вихід. Бо якщо ми втратимо цю віру – втратимо духовність. Але тоді ми вже не будемо людьми – це зовсім інший стан. Віктор Гюго писав (це мої найулюбленіші слова по життю): «У людей не вистачає не сил, у людей не вистачає волі». Ось цю волю потрібно в собі виховувати. Всім.
Кор.: Дякую. Це чудово.

Спілкувалася Людмила Луніна
 

Нагадаємо, що нещодавно читач мав змогу зустрітися на сторінках «Моєї газети+» із Віталієм Олуйко, тоді у нашій бесіді були підняті питання щодо монополізації країни та інші нюанси роботи Антимонопольного Комітету.