https://moyagazeta.com/

Валерій Кольгофер: «Головна проблема у тому, що ми не вміємо економити кошти!» (ВІДЕО)

26 квітня Президент України Віктор Янукович підписав указ, згідно з яким голова Летичівської райдержадміністрації очолив Хмельницький район замість Віктора Коліщака, який написав заяву на звільнення. Минуло 100 днів з часу того призначення – і ми вирішили зустрітися із новопризначеним головою району…

Кор.: Валерію Олександровичу, Ви вже освоїлися на новій посаді? Оглянули своє «господарство», вже знаєте, «де що лежить»?
В.К.: Хочете – вірте, хочете – ні, але так, знаю. Щоб довести правоту цих слів, можу сказати, що Хмельницький район має 78 населених пунктів та 39 сільських рад. Коли я був головою Летичівського району, то вивчив напам’ять назви усіх 58 населених пунктів та 21 сільради, прийшов на нове місце – і знов вивчаю. Я вже об’їздив 70% сіл, перевіряючи, яка на сьогодні реальна ситуація в школах, садочках, клубах, магазинах, ФАПах. Ми вивчаємо соціально-економічний стан кожної території, і якщо там є якесь підприємство, звичайно, заходимо туди і дивимося ситуацію.
Скажу так – у нашому Хмельницькому районі людей приймають, не дивлячись на графік. Якщо до тебе прийшли, отже, ти комусь потрібен. Людину обов’язково приймуть, вислухають і їй максимально допоможуть. Ми ж пішли на посаду держслужбовця, щоб допомагати громаді, кабінети не є нашими, а громадськими, тому, коли хтось приходить вирішити якесь питання, він не повинен чекати годинами, а має спокійно заходити до кабінету.

Кор.: Ви казали, що вже були у 70% сіл району?
В.К.: І не лише я. Усі об’їзди відбуваються великою групою, яку очолюю я, як голова району. Також у складі групи заступник з гуманітарних питань, представники пенсійного фонду, соціального захисту, центру зайнятості, обов’язково – начальник райвідділу міліції (а якщо існують проблемні питання, то разом із нами також їде прокурор) та інші. Ось такою «компанією» ми об’їжджаємо кожний населений пункт. До речі, знов хочу повернутися до теми прийому відвідувачів. Коли я прихожу до сільської ради, то у першу чергу звертаю увагу на те, як оформлений стенд для громади та складений графік прийому громадян, коли відбуваються прямі телефонні лінії.

Кор.: Які, на Вашу думку, питання життя Хмельницького району на сьогодні є найголовнішими?
В.К.: Найголовнішими питаннями, зрозуміло, є земельні (думаю, непотрібно роз’яснювати, чому саме), але не треба забувати і про інші, не менш важливі, які постійно стоять перед нами – енергопостачання (адже більша частина стовпів та трансформаторних будок вже своє віджили) та, звісно, дороги. Це, на жаль, наша всеукраїнська біда… Але останні три роки діє програма «Сільські дороги», згідно з якою з державного та обласного бюджету кожній сільській раді виділяються кошти на дороги. За цей час на сільських дорогах нам більш-менш вдалося навести порядок. Зараз піднімається питання про передачу автодорів у підпорядкування районним владам і, на мою думку, це правильне і дуже мудре рішення. Ось, наприклад, наш Хмельницький райавтодор заробив за рік 2 мільйони 400 тисяч гривень, віддав їх своїй ланці, що стоїть вище – і тепер вже 3 місяці чекає 200 тисяч на зарплату. Як це назвати? А якщо згадати, що ще треба виконувати ті чи інші роботи, латати ями, заправляти техніку, ремонтувати її, міняти колеса,відновлювати… На які гроші? Як із таким ставлення можна підняти наші дороги на якісний рівень?
Тепер хочу поговорити про таку вкрай важливу галузь, як освіту. Я зустрічався з нашими освітянами, педагогами Хмельницького району, ми розмовляли щодо питань оптимізації шкіл, а також про те, хто і навіщо вирішив їх перевести у політичну площину. Сесія районної ради саме це і показала: деякі політикани невеличкого політичного росту постійно кожну проблему, яка виникає, перетворити на політичну, щоб заробити собі зайві дивіденди. Але цього не буде, тому що наші люди мудрі і розумні, і ніхто не ставить питання оптимізації шкіл.

Кор.: А хто мусить піднімати подібні питання?
В.К.: Їх можна обговорювати лише з громадою – адже це вони вирішують, а не влада. Які б питання на сесіях не обговорювалося, вони несуть лише декларативний характер, і не йдуть до виконання. Сесія декларує своє бачення, перспективи, проблеми… Але скажу так: я був у багатьох сільських школах, і практично усюди бачив у класах по двоє, троє, четверо дітей. Скажіть, будь-ласка, ви на зустріч випускників йдете вдвох чи втрьох? Чому ми маємо ламати дітям майбутнє, лишаючи їх майбутніх можливостей, не враховуючи їхню думку? Невже комусь ще незрозуміло, що зайняття у класах з 2-3 учнями перетворюються на індивідуальні? Спитайте у вчителів, які ведуть подібні зайняття – хто з них хоче, щоб їхня дитина навчалася у такому ж класі? Саме тому, як я вже казав, подібні питання повинні вирішувати батьки, а не влада. Я впевнений, що жоден з них не хоче, щоб рівень навчання був низьким. А яким він може бути у класі з двома-трьома учнями?
Ми говоримо, що хочемо сучасні дороги, нормальне вуличне освітлення, розвивати інфраструктуру… Але треба задати питання – за рахунок чого? Головна проблема у тому, що ми не вміємо економити кошти. Простий приклад. У Київській області існує район із населенням 7 тисяч чоловік. У ньому працює «армія» державних службовців із ради та адміністрації такої ж кількості, як, наприклад, у 52-тисячному Хмельницькому районі. На такий район з бюджету витрачається від 5 до 7 мільйонів утримання на рік. А якщо порахувати, скільки в Україні подібних регіонів, виникає просте питання – скільки часу країна ще зможе їх утримувати?
Так само і школи – на сьогодні вони будуть працювати рівно стільки, скільки діти зможуть там бути. Ось «живе» цьому підтвердження – школа у Чебанах, де лишилося четверо чи п’ятеро учнів. Але сільська рада все одно каже: «Ми їм будемо платити зарплату!» А з яких коштів? Хто такі ці «ми»? Невже непомітно для усіх села стали самозабезпеченими? Чи це кажуть про гроші, які отримують від держави? Моя думка така: якщо батьки забирають своїх дітей зі школи, вона мусить призупинити діяльність. Повторюю – саме призупинити, не закриватися. Народяться нові діти – нема питань, вона автоматично розпочинає надалі працювати.
У Давидківцях хочуть побудувати новий дитячий садочок. Спитаєте, що ж тут поганого? Звісно, нічого. Але кошторис, який склали, дорівнює 8 мільйонів! І це тоді, коли там існує багато будівель, яких я називаю «пам’ятники» – колишній табір, будинок у самому центрі… Замість того, щоб шукати можливість зробити у старих приміщеннях ремонт, хочуть збудувати ще один «пам’ятник» за 8 мільйонів! Або взяти Олешинську сільську раду, де ми також маємо масу порожніх приміщень…
То як вважаєте, якщо існує проблема незабезпечення 100% дошкільної освіти, це є добрим чи поганим? Поганим? А мені здається, що добрим – це означає, що у нас покращується демографічна ситуація. Ми маємо з цього приводу тільки радіти, а влада мусить забезпечити нормальну якість надання як дошкільної освіти, так і усього навчального процесу. Через 3-4 роки в Осташківцях ми вже будемо думати, куди дітей возити, бо усі школи переповнені! Ось така ситуація мене радує.

Кор.: Освіта та медицина – дві галузі, стан яких хвилює, мабуть, кожного мешканця країни…
В.К.: Саме про це я й хотів поговорити, адже реформується не лише освіта, а й медична галузь. Замість ФАПів – фельдшерсько-акушерських пунктів, створюються ПМСД – пункти первинно-медичної санітарної допомоги. ФАПи роками не ремонтувалися, були в занепаді, поточні роботи не виконувалися, фінансування практично не було. Зараз загальними зусиллями, за допомогою відповідальних голів сільської ради, керівників підприємств, які працюють і обробляють там землю, керівника районної ПМСД Володимира Коцюби, ми навели порядок у всіх напрямках медичної галузі. Забезпечення медикаментами, як на невідкладну медичну допомогу, так і на аптечну, у нас сьогодні нормальне, люди не скаржаться. Точніше, скаржаться, але не на відсутність ліків, а на старі машини швидкої допомоги, які й дотепер лишилися в амбулаторії. Будемо думати, як їх відновлювати.
Важливе питання стояло і по Чорноостровській центральній районній лікарні. Раніше було дві думки: або зробити з тієї лікарні амбулаторію, або закрити її. Але справа у тому, що тій лікарні працює дуже гарний хірург. В обох випадках він не втрачав роботу, але його би перевели до Хмельницького. Тоді люди, які би потребували допомоги хірурга, мусили постійно їздити до обласного центру. Самі розумієте, це не лише не має сенсу, а й є безвідповідальним рішенням, тому ми вирішили поки що відкласти питання реорганізації лікарні. Але її штат, на жаль, все одно потрібно трохи скоротити…
Центральна районна лікарня також не у найкращому стані на сьогодні, але ситуація поступово змінюється на краще. За останні 3 роки стан потрохи відновлюється, робиться ремонт. Якщо ми в такому темпі ще трохи попрацюємо, то там будуть гарні відділення. особливо хірургічне.

Кор.: Тепер, будь ласка, кілька слів щодо нашого соціально-економічного розвитку.
В.К.: Коли я приступив до виконання своїх службових обов’язків, Хмельницький район займав 7 місце в області. Нічого не поробиш, проблем немає лише там, де взагалі нічого не роблять. Але у минулому 2012 році ми закрили бюджет без дефіциту, немає боргів по освіті, медицині, зарплатам, і по усім іншим соціальним виплатам – і це незважаючи на те, що наш район є аграрним. Мало того, ми не просто виконали бюджет, ми його перевиконали! Багато сільських рад завершили рік із показниками 200, 250, 300, а дехто й 600 тисяч! Сільради ніколи у житті раніше таких коштів не бачили! Навіть голови, які вже працюють по 25 років, кажуть: «Скільки я був головою, ми жодного разу так не завершували рік!» Це говорить про те, що на сьогодні політична та економічна ситуація в державі є правильною. Ці кошти сільські ради заробили завдяки нормальній політиці ведення оцінки землі.

Кор.: Ви вже перейшли до аграрного сектору?
В.К.: Він має дуже великі перспективи. На сьогодні ми ще не завершили жнива, але, наприклад, по озимих ми вже маємо середній показник 42,5 центнера. По ярових виходимо на 45, по пшениці десь 3 чи 4 показник в області.
Друга ланка надходження до бюджетів – податки з фізичних осіб. Коли я приступив до виконання своїх службових обов’язків, Хмельницький район мав заборгованість по заробітній платі у розмірі 722 тисячі гривень, а на сьогоднішній день цей показник дорівнює лише 60 тисяч.

Кор.: І якими методами ви цього досягли?
В.К.: Ми нікого не лякали, не «махали булавами», щоб віддали борг, просто спокійно поспілкувалися, і питання вирішується. Через півтора місяці у нас буде нульова заборгованість, і ми сподіваємося, що у Хмельницькому районі більше такого ганебного явища не буде. Це не 90-і роки з їх талонами, зараз нормальна економічна ситуація, і ми знаємо, що людина не може місяць працювати за 500 гривень. Навіть якщо він працює половину доби, за 500 гривень ніхто нічого не зробить, тому ми зустрічаємося з керівниками, переконуємо їх платити податки. Там, де керівники не ховають у тіні 60% працівників, не буде ані проблем із працівниками, ані податкових перевірок.
Позиція президента та губернатора Василя Ядухи є простою та чіткою: туди, де по-справжньому платять податки, ніхто ні сіло ні впало не прийде з перевіркою, цей процес контролюється. Якщо ми бачимо, що на підприємстві виплачують податки, а люди отримують нормальну заробітну плату, жодних питань не буде.

Кор.: А на яких підприємствах ситуація є іншою?
В.К.: Візьмемо, наприклад, цегляний завод. Ну не може там працювати 5 чи 10 чоловік, не може, хто би що не казав! Там мусить бути мінімум 30 чоловік. Але й туди ніхто одразу не піде з перевіркою, спочатку запросимо керівника і поспілкуємося. Раніше, якщо я не помиляюся, середній рівень зарплати у Хмельницькому районі дорівнював 2340 гривень. На сьогодні показник зріс до 3021 гривень, і це є дуже великим прогресом. А у першому півріччі цього року ми вийшли на третє місце за рівнем соціально-економічного розвитку. Впевнений, що рік ми завершимо із цим, або з іще кращим показником, але це залежить від злагодженої роботи всіх гілок влади, які представлені в районі, всіх керівників підприємств і установ.
Також хотілося би відмітити, що майбутнє життя села також залежить і від розвитку тваринництва. Василь Степанович чітко каже: «Маєш більше 1000 гектарів землі? Отже, мусиш розвивати тваринництво!» Ви подивіться, скільки при колгоспах колишніх закинутих ферм! Вони там стовбичать, ніби пам’ятники безгосподарності! Якщо його не розвивати, у сіл не буде майбутнього, адже тваринництво – це робочі місця, як сьогодні кажуть, це виробництво без відходів.
Непогано у районі працюють і промислові підприємства. Дехто виготовляє пластикову продукцію, у Пашківцях та у Волошивцях – двері та вікна, «Глобал ЛТД» випускає плитку.

Кор.: А яка доля Хмельницького цукрового заводу?
В.К.: Він колись підпорядковувався району, але зараз якось так зробили, що він вже належить до території міста, тому районна державна адміністрація не є власником підприємства. Але можу сказати, що сьогодні його просто рвуть на частини! Дуже шкода, адже підприємство було досить непоганим.

Кор.: Чим, на Ваш погляд, район може бути цікавим для інвесторів?
В.К.: У нас є залізнична дорога, автомобільне сполучення, овочесховище, яке на сьогодні має розвиватися, є можливість будувати сховища ангарного типу і ще багато чого – але інвестори мусять працювати лише по державній програмі, яку впровадив уряд, а не робити, що сам захотів.

Кор.: Що Ви можете розповісти про стан тепличного господарства?
В.К.: Ви задали дуже гарне питання. Теплиці – це те, що мусить у нашій країні розвиватися. Якщо поїхати з Вінниці на Київ, або на Умань, то можна побачити чимало саме тепличних господарств. Я там був, зустрічався з керівниками цих підприємств, і хочу сказати, що це дуже прибуткова діяльність, і не так вже затратна на початковому етапі. У Хмельницькому районі для цього є все необхідне: місця, поля, гарний клімат, транспортна розв’язка, потрібно лише почати працювати. Взагалі, мрію про те, що Хмельницький район колись стане на 100% самозабезпеченим. Зрозуміло, що таке буде не через рік, два або три, але за 5-10 років можливо все.

Кор.: Якщо Ви підете на вибори міського голови і пройдете, що буде тоді з Хмельницьким районом?
В.К.: Міський голова має бути не політиком, а господарем, щоб працювати над дорогами, тротуарами, каналізацією, сквериками, освітленням, підвалами. Хочу згадати незабутнього Михайла Костянтиновича Чекмана, який йшов пішки на роботу, і допоки доходив, півміста «на вуха піднімав», бо бачив, де відкриті люки, де тече дах, де яма на дорозі… Ось яким має бути мер! Його політикою була громада, і саме тому він після себе залишив гарний слід.
Якщо містяни захочуть, щоб я йшов на посаду міського голови – я піду, але це питання ще не на часі. Скажу так – я працював у Летичеві, мене перевели на іншу посаду, але все одно я допомагаю цьому місту. Навіть якщо піду у власний бізнес, все одно буду допомагати громаді.

Кор.: Дякую за розмову!

 Людмила Лунина