https://moyagazeta.com/

Іван Бухал: «Україну можна воззґєднати теплом людських сердець!»

Але все це, так би мовити, офіційна інформація, яку можна знайти в різній літературі, присвяченій Хмельницькому. Набагато цікавіше дізнатися про людську долю від головного героя оповідання. Отже, Іван Бухал розповідає про себе, про людей, які оточували його і про місто Хмельницький.

«Незважаючи на те, що мій батько працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі, він завжди любив сільське життя. Саме тому він і переїхав до села Дударків, що неподалік Києва, у Бориспільському районі. Це було найбільше село не тільки району, а й усієї області – більше тисячі дворів. Зараз там розташовано підсобне господарство адміністрації Президента, і все, що потрапляє на столи при прийомах, беруть саме звідти. Зараз у селі стоять дев’ятиповерхові будинки, школи з басейнами, дитячий садок (до речі, теж з басейном) – а раніше там навіть не було нормальної дороги!

Незважаючи на це, батько туди поїхав, відмовившись від квартири у Києві, яку йому пропонували. Досі пам’ятаю його слова: «У нас є в селі хата, а є люди, у яких навіть у селі немає хати!» А ще він казав: «Живи довго, працюй добре, а вмирати зберешся – жито посій». Глибокою осінню, за тиждень перед смертю, він, як завжди, пішов на поля сіяти …

Як і всі, я закінчив у цьому селі школу, як і всіх, мене виховували в дусі патріотизму, правда, радянського. Єдине радіо, що висіло в центрі села на високому стовпі, віщало про успіхи в будівництві «світлого майбутнього» – і ми щодня по бездоріжжю, мало не по коліна в багнюці збиралися послухати новини країни Рад. Так, тодішнє патріотичне виховання сильно вплинуло на характер людей… Може, саме тому ми зараз не завжди «вписуємося» в сучасне життя?

Батько хотів, щоб я вступав до київського залізничного технікуму. Я погоджувався з ним, але сам думав інакше: «Нема чого мені там робити! Поїду піднімати з повоєнних руїн Донбас!». Може, зараз це виглядає смішно і наївно, але мені хотілося побачити, як горять над шахтами червоні зірки, які піднімали, якщо шахта виконувала план. І я був не один – 5 однокласників підтримали моє бажання «допомогти Донбасукадрами» і, замість того, щоб їхати до київськогозалічничного технікуму, наша п’ятірка під моїм лідерством отримала путівки, сіла у поїзд і поїхалана Донбас. А батьки нічого не знали …

Після приїзду до Харкова нас завернули на Красний Лиман і привезли до села Оріхуватка, де якраз будувався канал «Сіверський Донець-Донбас». Шахтарський степовий край тоді у повному розумінні задихався без води (адже великих річок там немає), промисловість чахла, тому канал був життєво необхідний. У нас зараз мало хто уявляє собі цю велич – а це була унікальна гідротехнічна споруда, в якій вода спочатку «традиційно» текла по наземному руслу, потім трубами шириною декілька метрів, а потім спеціальними насосними станціями її піднімали на 200-метровий Донецький кряж! Самі розумієте, які могутні люди потрібні були будівництву (адже багато що робилося вручну), а тут приїхали ми, п’ятеро школярів. Слова начальника будівництва, які вирвалися у нього при вигляді такого «робочого класу», пам’ятаю досі – ось тільки в газету їх ніяк не помістити…

От стоїмо ми під безперервним дощем (а він там, до речі, лив вже два тижні безперестанку. Гарний сонячний край, правда?), і не знаємо, що робити, оскільки начальник сказав, що такі кадри йому непотрібні. Хлопці вже на мене поглядають «добрими очима», мовляв, наговорив красивих слів, привіз чорт знає куди… Загалом, назвався командиром, будь добрий, відповідай за свої слова – а то ж і побити можуть! Нікому ми виявилися непотрібні ні в Краматорську, ні в Слов’янську… На роботу прийняли тільки в місті Дружківці. Як зараз пам’ятаю – досить гарне місто, шахт, як не дивно, немає (думав, ними весь Донбас покритий), зате є два величезних заводи – машинобудівний та метизний, річка Торець тече…

Поселили нас… разом із двома зеками! Одного на все життя запам’ятав – Міша Шиллінг, відсидів 26 років за те, що зарізав хлопця в школі. Поставили перед нами завдання – перевиховати цих колишніх засуджених. Ось тепер почалося моє розуміння справжнього життя, розмов, політичних заяв… Ми «перевиховували» засуджених, а самі були практично загнані у глухий кут. Цікаво, чому вони називали нас «гусаками»? Щось десь награбували, ділять між собою, а нам кажуть: «Гуси, зубами до стінки!» Ось у таких умовах ми жили…

Коли закінчилася перша черга будівництва каналу, я забрав свої речі, застрибнув до вантажного вагону, дістався до Макіївки – центру шахт, металу, хімії, де постійний запах креозоту, і став повноправним робітничим класом на металургійному заводі імені Кірова. Жив у гуртожитку, знову-таки разом із зеками (ось такий там був контингент), і звідти був призваний до армії. Повезли нас до Угорщини на поповнення радянського контингенту. Ситуація там була ще та – нещодавно придушили Угорське повстання, тому потрібні були солдати, які б нічого і нікого не боялися. «Наловили» нас таких у Донбасі, повезли – але не довезли, зупинили в Хмельницькому. Так я вперше, не зовсім зі своєї волі, сюди і потрапив…

За ті два місяці, що ми стояли на вокзалі (там і жили, прямо у вантажних вагонах), я прочитав купринский «Поєдинок», у якому видатний письменник такими словами розповідав про життя столітньої давнини: «У бідному брудному єврейському містечку єдиним місцем відпочинку служив вокзал, де раз на тиждень курсував потяг на Відень. Там збиралося панство, щоб погуляти, попиячити, відпочити, пограти в карти. А офіцери Проскурівського гарнізону ходили в обрізаних, через бруд, по коліна шинелях». Повинен сказати, що і в середині 20 століття картина залишалася такою ж – радянські офіцери і солдати місцевого гарнізону теж обрізали шинелі, щоб ті не бруднилися в багнюці. Ось таким я вперше побачив Хмельницький, точніше, міський вокзал, оскільки далі нього нас, вояків, не пускали. Ну а незабаром було ухвалено рішення, що збільшення угорської групи військ поки що непотрібно, і замість закордону я всі три роки прослужив у Хмельницькому. Незважаючи на вже згадувані незручності, місто мені сподобалося, і я навіть після демобілізації хотів залишитися тут, але, відповідно до закону, необхідно було повернутися на місце призову, на Донбас.

Повертаюся я до «родимого» макіївського гуртожитку – а речей моїх, залишених на зберігання, уже немає! Колишній комендант засуджений, ніхто нічого не знає, я стою в солдатській формі без копійчини… Ну, все ж не глуха тайга, влаштовуюся
на завод, поселяюся до іншого гуртожитку… Одного чудового дня мій сусід запросив до себе двох дівчат і приятеля. Заходжу до кімнати, і бачу картину – мужики пристають до дівчат, ті вириваються і кличуть на допомогу. Кажу чоловікам вести себе стриманіше і залишити дівчат у спокої один раз, потім другий, слово за слово, дійшло до кулаків, потім з’явився ніж… Загалом, поранення в руку у мене було настільки серйозним, що ледь не дійшло до ампутації. Слава Богу, обійшлося, але на завод повертатися було вже не можна, а грошей немає… Добу сидів у коридорі лікарні, поки чолов’яга, щ о проходив повз, підійшов до мене, розпитав, порадив звернутися за допомогою до когось із армійських друзів, і дав грошей на телеграму.

Армійське братство – велика річ! Мій друг Анатолій Орагвелідзе кинув все, приїхав за мною на Донбас, забрав мене і відвіз до Хмельницького. Там я влаштувався кочегаром на паровоз, щоб не втратити стаж. Через деякий час одружився… Якось поїхав черговим маршрутом до Тернополя. Там на дорозі є дуже складна ділянка, де потрібно тримати швидкість не менше 100 кілометрів, а для цього постійно підкидати вугілля в топку. У Волочиську хотів перекрити воду, потягнув за важіль пораненою рукою – і шви розійшлися. Кров, паніка, мене зняли з поїзда, хотіли звільнити з роботи, оскільки я, оформлюючись, нікому не сказав про поранення. А що було робити – у дружини велика родина, окрім неї, ще вісім братів та сестер, працює один батько, тому потрібно було трудитися, щоб і самим жити, і родичам допомагати. Знов повторюся, що світ не без добрих людей – мене зрозуміли, пробачили, і призначили помічником машиніста. Міг стати машиністом – а це вже вища категорія, можна сказати, залізнична еліта, але аж надто тужив по будівництву, по тому, що можна створювати власними руками…

І пішов я різноробочим-муляром. Жодного разу не пошкодував! Першим моїм об’єктом (а їх згодом було безліч) стало теперішнє кафе «Мрія», а тоді «Пінгвін». Вступив до технікуму, потім до Одеського інженерно-будівельного інституту… Ось так Хмельницький і став для мене рідним містом. Я його дуже люблю – але ніколи не думав, що мені випаде найвища честь стати головою місцевої міськради. Побачивши людей у різних частинах країни, можу сказати, що хмельничани мені найближчі. Вони, хто б що не говорив, відрізняються від киян, чи мешканців Донбасу. Але ці відмінності, нехай навіть досить серйозні, не повинні нам заважати залишатися єдиною країною. А зараз, завдяки політикам і пропаганді, деякі регіони України мало знають про нашу країну, яку можна «склеїти» не політичними рішеннями, а за допомогою тепла людських сердець. Так, рівень життя на Сході нижче, там є міста, де стоять порожні багатоповерхові будинки, а у нас довжелезна черга на квартири, але треба розуміти, чому так відбувається! Тоді «знімуться» багато інших питань, оскільки ми погано знаємо власну історію. Особливо на Донбасі – а цей регіон для мене є практично рідним. Багато хто вважає його «исконно русским» – а там сотні років жили і живуть українці! Хто ж винен, що після того, як там почали промислово добувати вугілля, побудували численні заводи, туди приїжджали з усіх куточків величезної країни? Плюс ув’язнені, яких туди засилали тисячами… Ще одна страшна сторінка нашої історії – діти «ворогів народу», батьків яких відправляли до Сибіру, а їх самих – на Донбас. Ось так і сформувався той своєрідний контингент, який треба просто зрозуміти. Великий український політик В’ячеслав Чорновіл, до речі, розумів, і тому брав шахтарів на два тижні у Львів, а львів’ян відправляв на Донбас, щоб і ті, і інші побачили, що люди є люди, причому однакові.

Та чи тільки на одному Донбасі проблеми? А у нас, що, краще було? Чому Хмельницький довгі роки залишався невеликим брудним єврейським містечком, а люди, що живуть у ньому, з цим погоджувалися? Що треба було зробити, щоб місто стало чистим, забезпеченим, яке має власний потенціал? Ті, хто керував містом до мене – Карлов К. С., Сургунд А. С., нині, на жаль, уже покійні, це бачили і розуміли. Їм пропонували побудувати у місті хімічний завод з усією необхідною інфраструктурою у вигляді дитячих садків і шкіл – вони відмовилися. А якщо б погодилися? На що тоді був би схожий Хмельницький? На вмираючі міста Сходу? А ось трансформаторний і радіозавод були побудовані – оскільки вони не так псують екологію. Хоча гроші на школи і садки керівництво міста змушене було шукати самостійно – таким була умова столиці. Погодилися. І знайшли!

Попередники знали, що робили. Саме тому я завжди з ними радився, очоливши міськраду. Я хотів би, щоб і зараз так робили, оскільки принцип: «Нова мітла мете по-новому, але тільки стара мітла знає, в якому кутку залишила сміття» не застаріє ніколи! Пам’ятаю, як Костянтин Семенович Карлов мені розповів, що ще 1968 року Кабмін виділив величезні кошти для того, щоб спроектувати в Хмельницькому дендрогідролугопарк величиною в 210 гектарів! Він повинен був починатися між Старокостянтинівським шосе та вул. Трудовою (нині там занедбані плавні з гаражами), далі йти по вул. Радянській (нині Прибузька) і Куйбишева (нині Зарічанська), зайняти мікрорайон між вул. Куйбишева та Проспектом Миру, а далі дендропарк мав переходити у лугопарк і лісопарк.

Ось такий грандіозний проект був розроблений – і на довгі роки забутий. Після розмови з Карловим ми знайшли необхідну документацію, я неодноразово їздив до Києва, зустрічався з дендрологами – розробниками того проекту, після чого виділили гроші – і, як бачите, тепер у Хмельницькому знаходиться унікальний дендропарк, де росте чимало рідкісних дерев. До нас, до речі, тоді приїжджали фахівці з Італії та Франції! А одному київському дендрологу, причетному до розробку парку, тепер уже за 80 років!
На жаль, у Хмельницькому, на відміну від інших західноукраїнських міст і сіл, не зберігся замок, немає особливих історичних пам’яток… Та що там пам’ятки – у місті не було очисних споруд, води, зливової каналізації… Обласний центр був дуже запущений, хоч і знаходився на «перехресті всіх доріг». Саме тому нам був необхідний міжнародний аеропорт – і ми побудували злітно-посадочну смугу, спроможну приймати навіть “Боїнги”! Через місто повинні були пройти два міжнародних автобани – від Варшави аж до Кіпру і від Риги на Одесу. У Хмельницькому вони повинні були перетинатися на різних рівнях. Це питання і сьогодні досить актуальне…

Було у нас звалище, так ми почали на ньому видобувати газ, вирощувати квіти, гриби. Після того, як про це написали у всеукраїнській газеті, мене запросив до себе другий секретар ЦК КПРС Лігачов і почав розпитувати, чому міністри не роблять такої справи. Я впирався, впирався – і попросив для міста орган! Тоді він коштував мільйон доларів і в ЦК КПРС вирішували, скільки і кому їх дати. Лігачов подзвонив міністру культури, щоб нас прийняли. Я їздив разів п’ять до Москви, поки його не «пробив», разом з Войтюком М. Д. його привезли – і тепер він є гордістю нашої філармонії!

Ех, якби ми припинили суперечки та почали «піднімати» наш Подільський край, альтернативи якому за наявними можливостями просто немає – дійсно б їли на золоті! Адже я вісім років жив у Європі, кілька разів був в Америці, тому мені є з чим порівнювати. Потенціал Хмельниччини величезний! Навіть Київ і Львів визнали, що наша область займає третє місце в країні за кількістю історичних пам’яток. Якщо правильно організувати туризм – рівних нам не буде в світі. Наразі українці їздять до інших країн, вкладаючи гроші в їх туризм, допомагаючи економіці чужих держав, – а на своє не звертають уваги! Чому ніяк не можуть зробити пам’ятку з нашого Скіфського кургану, що на проспекті Миру? Та будь він, приміром, в Італії, відразу б став відомим на весь світ! А наша місцева влада не включилася в будівництво.

Пам’ятаю, як до нас приїжджав один швейцарський бізнесмен. Ми відвезли його до Кам’янця-Подільського, там добре «посиділи», ну, напоїли його трохи, чого вже там… А він вранці прокинувся, виглянув у вікно і серйозно питає: «А як це я до себе додому потрапив?» Він швейцарську природу сплутав з нашою! І при таких можливостях ми ще скаржимося на безгрошів’я?! А ще ж і самим можна багато чого зробити, було б тільки бажання… От у нас зараз у місті 7 штучних озер – а повинно було бути взагалі 12! Знаєте, як вони з’явилися? Грошей під це ніхто не давав, хоча просили їх і у Києві, і у Москві. Так ми обгрунтували їх як пожежні резервуари! І кошти у міністерстві знайшлися! «Катіон» створив власне озеро, Озерна тому і стала Озерною. Та й зараз немає проблем їх добудувати. У проекті дендролугопарка, який повинен з’явитися на околиці дендропарку, передбачено по проекту 10-гектарне озеро з островами. А хто каже, що все буде легко? Треба залучати інвесторів. Адже захотіли і зробили «Віру, Надію, Любов». Так от, лугопарк набагато цікавішим буде! На штучному озері повинні були з’явитися три острови, з’єднаних між собою містками, а на одному острові розташується глядацький зал і екран. Проект, як я вже казав, був розроблений ще1968 року, у дендрологів, що створювали його, діти самі стали дендрологами, продовжуючи батьківську традицію. Вони запропонували нам свої послуги і допомогу. Безкоштовно!

Так що ми, гірше Вінниці? Адже ще кілька років тому не було там ніяких фонтанів – а зараз туди щодня приїжджають по п’ять тисяч чоловік. Та ми ще краще можемо зробити подібне, оскільки беремо воду не з Південного Бугу, а з підземних найчистіших артезіанських свердловин. Ми повинні створити парк, аналогів якому не буде! Подібний проект разом зі скіфським курганом і вже наявними пам’ятками (а ще ж і Аквапарк будується!) зроблять Хмельницький справжнім повноправним туристичним містом. А якщо ми забудемо свою історію, то не буде нічого і ніколи. Адже недарма сказано: «Пам’ять не служить розуму, історія ходить по колу, по крові, по багнюці, йде в пітьму». Я хочу, щоб люди зрозуміли, хто може щось зробити, а хто ні.

Адже Хмельницький може стати не лише туристичним, але й спортивним центром! Величезний льодовий палац повинен був з’явитися на тому місці, де створили Співоче поле, а тепер перебуває «Таврія». Туди вклали величезні гроші, побудували два амфітеатри по десять тисяч глядачів. Все знищили! Тепер треба відновлювати…

Ніхто не звертає уваги на те, що молодь наша без роботи. «Штампуємо» юристів, економістів, комп’ютерників – а де вони повинні трудитися? Не всім можуть допомогти батьки… «Незавантажена» молодь легко стає алкоголіками, наркоманами, злочинцями.
У місті багато робиться, але ще більше робилося б, якби в місцевій раді прибрали політичний фактор. Треба мати мету, а не гроші. Над законами може працювати тільки людина, що знає реальне життя без прикрас. Саме тому мені подобається кандидат у народні депутати України Віктор Коліщак.

Наша влада зробити льодову ковзанку не змогла – її самостійно побудував у парку ім. І.Франка Віктор Коліщак!

У минулому році я гостював у своїх друзів у Мукачевому. У цьому місті досі найбільша у світі лижна фабрика робить для всього світу лижі та хокейні ключки. Ми подумали: «А чому ж ми забули про лижі? Раніше в школі у нас завжди були лижі!». Я повернувся додому, зателефонував Коліщаку, запропонував йому познайомитися з директором мукачівської лижної фабрики, дав його контакти – вже через тиждень Віктор Коліщак показував маршрути, які можуть бути створені навколо Хмельницького! Тому треба робити, а не «плакатися», що нічого немає, і нічого не виходить!

Захочемо – все зробимо, і спорт реанімуємо, і туризм розвинемо! Саме тому хочу побажати хмельничанам активніше включатися в життя нашого міста, більше цікавитися ним і впливати на нього, виражаючи власну думку. Хмельничани гідні кращого життя!»

Історію життя слухала
Людмила Лунина