https://moyagazeta.com/

Валентина Синиця: «Ляльки вийшли такими схожими, що люди заходили і віталися з ними!»

В.С.: Самій творити іграшки було моєю мрією дитинства. Я ж у родині була сьомою дитиною, тому самі розумієте, що іграшок як таких у мене не було. Першою моєю іграшкою була лялька з великою головою з глини, яку мама мені зліпила та розмалювала власноруч. Тепер у мене п’ятеро внуків і я дуже люблю їм робити іграшки, особливо веселі.
17 років я працювала завклубом, заробітна плата там невелика, якщо взагалі не сказати «копійчана», саме тому постійно шукала підробіток, тим паче, що усі заходи у клубі відбувалися ввечері, а вдень можна було десь працювати. Коли я була у вінницькому магазині меблів, то побачила, що там на кожному дивані сиділа іграшка. Я попросила хазяїна, щоб мені віддавали відходи з виробництва. Вони почали мені везти синтепон, обрізки тканин, і я почала шити. Дотепер пам’ятаю, що першою зробила дуже здоровецького собаку. Люди побачили мої роботи та захотіли купити їх разом з меблями, але я не продавала. Потім з’явився Інтернет, я зайшла на один сайт, на другий, дивлюся – є дуже цікаві іграшки, і захотіла зробити все.
Взагалі я з дуже творчої родини, мама малювала, батько – майстер на всі руки, мама пише картину, а тато вже робить рамочку до неї. Так сподобалися мені ці ляльки на сайті, що взимку, коли темніє рано, а ночі довгі, почала їх робити, сиділа собі, длубала – і, знаєте, так затягнуло! Для виставки потрібно було зробити діда і бабу, то вони так добре вийшли, що люди, коли заходили, навіть віталися з ними! Ми взагалі часто виставляємо ляльки на виставку і навіть дозволяємо бажаючим їх помацати, щоб ті знали, з чого вони зроблені.

Кор.: І що ж там всередині?
В.С.: Синтепон, ватин, навіть є ляльки, куди пластикові пляшки входять. У школах вчителі завжди підходять, питають, як це все робиться.

Кор.: Ви вже організували власний гурток?
В.С.: Перша виставка у нас була перед Великоднем. Я вперше в житті тоді вишивала бісером яйця, зв’язала паску, і от тоді одразу загітували дітей до гуртку. Починаємо навчати з елементарного, з мотанок, бо все це мистецтво йде з давнини.

Кор.: Яка вона – лялька Вашої мрії?
В.С.: Всі вони моєї мрії, тому можу сміливо сказати, що лялька моєї мрії вже готова. Але найдорожча для мене, мабуть, Баба-яга, яку я зробила одною з перших. Ви б бачили, які в неї розумні очі!

Кор.: З дітьми, мабуть, важко працювати? Чи ні?
В.С.: «Класичні» мотанки ми робимо за годину, а ось для чогось більш складного спочатку потрібно навчити шити. Займаємося у гуртку не більше годині, бо діти швидко стомлюються. На літо я намагаюся брати одразу по два чоловіка, щоб я могла бачити, що роблять і допомогти більш детальніше. Мені дуже подобається навчати інших, і я дуже рада, що з кимось поділилася знаннями! Але не завжди так буває. Пам’ятаю, коли я була у вас на виставці на День Незалежності, то мені не сподобалося і дуже вразило, що деякі майстрині не дозволяли фотографувати свої вироби. Вони казали, що це їх особисте. Я у них тоді запитала: «Дівчата, то чого ви тоді вийшли на вулицю? Треба було сидіти вдома! Адже люди сюди й прийшли, щоб побачити ваші творіння, та сфотографувати їх!» Впевнена, що якщо людина має талант, то вона обов’язково повинна його комусь передавати.

Кор.: Скільки часу йде на одну ляльку?
В.С.: Тут треба дивитися, які ляльки. Кожна з них потребує повного викладення душі, тому їх роблю, коли є настрій. Хоча буває й таке, що треба щось зробити швидко, наприклад, на замовлення. Ось, наприклад, наша школа робила мені замовила дві ляльки – української дівчини та хлопця-козака. Я їх швиденько зробила, і вони поїхали до Болгарії, як подарунок. Але, чесно кажучи, під замовлення все ж не так добре виходить, бо я їх роблю, коли хочеться цим займатися, не заради продажу та грошей, а для себе, для власного серця…
Кор.: Дуже дякую за цікаву розмову!

Спілкувалася Людмила Лунина