https://moyagazeta.com/

Віктор Коліщак: «Наш шлях єдиний: сильна людина – сильна влада – сильна країна!»

Кор.: Вікторе Михайловичу, то як, на Вашу думку, Україна має досягнути щасливого майбутнього?

В.К.: Найперше, що скажу – нам не треба «вигадувати велосипед». Багато країн – Швейцарія, Франція, Швеція, Німеччина, США та інші, вже пройшли свій шлях до якісного життя. За останні 20 років це зробили й наші найближчі сусіди – Польща, Угорщина, Чехія…

Кор.: Так, адже вони практично завжди були економічно розвинутими та багатими!

В.К.: Не зовсім так. У США, для прикладу, не завжди все було гладко. Починаючи з Великої депресії 30-х, і аж до завершення Другої світової американцям жилося не просто важко, а дуже важко. Країна була практично у кризовому стані – із мільйонами безробітних та безпритульних. Ну а про організовану злочинність тих років і дотепер ходять легенди…

Кор.: Як Ви вважаєте, коли Штати стали саме тією країною, якою вони є й дотепер?

В.К.: Справжній їхній розквіт почався лише у 50-ті. Це відбулося завдяки тому, що було правильно визначено цілі, в яких збіглися мрії та бажання американців. Завдяки меті, яка викристалізувала ідею, нація обґєдналася.
Що зробила «американська мрія»? «Поставила на ноги» середній клас і повернула людям відчуття впевненості за своє майбутнє. Захистила кожну сімґю, забезпечивши усім якісне життя. Обґєднавшись, американці привели до влади політиків, які з ранку до ночі працювали на результат, відкривши кожному безліч можливостей змінювати своє особисте життя та свою країну.
Кор.: Невже ми гірші?
В.К.: Саме тому кроки, які відкриють шлях до якісного та стабільного життя, пора зробити й нам. Адже кожен хоче дожити до глибокої старості, побачити стабільне, заможне та щасливе майбутнє власних дітей та онуків. Чи не так?
Але не треба забувати, що час спливає дуже швидко… Тому кроки, що кардинально змінять наше життя та дозволять залишити багату і щасливу країну у спадок нашим дітям, ми повинні зробити не колись, а вже тепер.
Кор.: І яким саме Ви бачите це щасливе майбутнє?
В.К.: Що ж, давайте трохи помріємо. Отже, Україна, 2021 рік. Нашій незалежності виповнилося 30 років…
Вересневий ранок. Село. Вулиця, вкрита асфальтом з акуратною розміткою. По обидва боки – тротуари та клумби з квітами. Кожна з них – наче душа господині будинку, що стоїть поряд.
З подвірґя невеликого добротного будиночка, ніби обрамленого фруктовими деревами, виїздить легковий автомобіль. З хати виходить жінка. Вона проводжає чоловіка до міста, а сама прямує на роботу до агрофірми. Перед цим вулицею проїхав шкільний автобус, до якого сіли їхні діти. Чоловік за кермом пригадав учорашній вечір. Родиною обговорювали, як через місяць відсвяткувати 15-річний ювілей сімґї. Пригадали поїздки до Варшави та Будапешту, відпочинок у Криму та Єгипті. Донька на компґютері демонструвала фотографії, які навіяли приємні спогади.
Кор.: Цікаво… Привабливо… Але здійснено?
В.К.: Так, і це ще не все. Чоловік обмірковує, що подарувати дружині. Думає про скромний, але водночас надзвичайний подарунок, тому що за ці роки спільного життя дружина завжди розуміла його, і допомагала знайти найкращі рішення у найскладніших ситуаціях.
У їхньому домі є все – вода, каналізація, газ, як у місті. Але тепер він може кожного ранку вийти у двір та босоніж пройтися садом по росяній траві…
Він не олігарх, але сімґя давно вже забула, що таке економіти на харчах та одязі. Не є проблемою купити новий холодильник чи телевізор або поїхати на відпочинок. Ось і найближчими вихідними родина планує відвідати національний парк «Софіївка», що в Умані на Черкащині. Вони часто подорожують Україною. Побували у різних місцях, які притягують до себе не лише українців, а й іноземців – Свято-Успенська Лавра на Донеччині, Батурин на Чернігівщині, Олеський замок на Львівщині… Найцікавіше у таких поїздках спостерігати за дітьми. Гордість у їхніх очах за Україну з кожною подорожжю постійно зростає. Дивлячись на дітей, і батьки стають іншими…
Кор.: Ви вважаєте, що створити все це менш ніж за 10 років є реальним?
В.К.: Так, я впевнений у цьому! Якісне життя сімґї, фахова медицина, достойний відпочинок та впевненість у завтрашньому дні – цього можна досягти. За 21 рік Незалежності в Україні було все – і злети, і падіння. Неймовірну скруту змінював відносний спокій. Але стабільність так і не прийшла. Сьогодні ми знову з тривогою дивимося у майбутнє і запитуємо: «Чому ж усі наші спроби змінити життя на краще завершуються невдачею, а ми були і залишаємося бідними?» Коли думаєш про наше сьогодення і про все, що не здійснилося, стає трохи сумно. Інколи здається, що ми потрапили до «зачарованого кола», всередині якого ми ходимо багато років, нарікаючи на життя, але вирватися за його межі чи то не можемо, чи не хочемо. Ми ж уміємо та любимо працювати! У Португалії, Чехії, Іспанії, Італії працюють майже сім мільйонів українців, які шукають кращої долі для себе та своїх родин. Більшість цих держав уже сьогодні є доволі багатими. То чому ж ми не можемо такою зробити Україну?
Кор.: То чому ж?!
В.К.: На мою думку, багато що залежить і від того, що ми й дотепер не зрозуміли, ким ми є. Ось, наприклад, у Швейцарії люди розмовляють німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами – але це не заважає їм поважати одне одного і відчувати повагу до швейцарської нації та держави. У них своє коло, яке, на відміну від нашого, є позитивним. Швейцарці поважають свою державу, і вона забезпечує їм одну з найвищих у світі якостей життя. А чим вища якість життя, тим вищий рівень національної гордості.
Запитайте американця про його національну приналежність. Почуєте у відповідь: «Я – американець». І при цьому він може бути етнічним ірландцем, іспанцем, євреєм, українцем чи росіянином… Аналогічну відповідь почуєте від етнічного якута, тунгуса, єврея, білоруса, українця, які є громадянами Росії. «Я – росіянин», – гордо промовить кожен із них.
Кор.: На Вашу думку, яка ситуація у нас?
В.К.: У нас, нажаль, по-іншому. Є громадяни України, які не відносять себе до української нації лише тому, що не розмовляють та не думають українською. Інші ж гонорово демонструють свою належність до титульної нації і борються за її права, не думаючи про те, що інколи протиставляють себе таким же громадянам України, якими є самі.
Ми ділимося. Точніше – нас ділять. Для цього використовують будь-який привід. Поділяють на «схід» і «захід». Ділять за мовою спілкування та політичними кольорами. Все це робиться невипадково. Нас розґєднують навмисне, ділять на «сорти» для того, щоб обдурити.
ВОНИ кажуть: «Вибирай, УКРАЇНЦЮ, «сорт», який душі миліший. Вибирай та ворогуй із сусідом, родичем з іншого кінця України… Воюйте, йолопи, а ми тим часом будемо «дерибанити» бюджет, таємно скуповувати землю, накопичувати в офшорах долари».
Кор.: Тобто, всі ми є насамперед, українцями?
В.К.: Саме так! Як би нас не ділили – у нас все спільне – і країна, і земля, і народ, і бажання жити в достатку у своїй країні. МИ можемо бути етнічними росіянами, угорцями, поляками, татарами… Але національність у нас одна – як у швейцарців, росіян, американців.
МИ всі є представниками єдиної української нації, незалежно від того, якою мовою розмовляємо та думаємо, де живемо, до яких храмів ходимо. Нас єднає Україна. Це наша країна. Іншої у нас немає і ніколи не буде. Нас ніхто і ніде не чекає, тому що МИ нікому і ніде не потрібні – ну хіба що як дешева робоча сила.
Нещодавно мав розмову з товаришем, який працює програмістом у США. Він розповів, що заробляє чимало, але хоче повернутися додому. Наприкінці додав: «Не повіриш – випити ні з ким!» Напевно, не з тим, щоб випити, у нього проблема… Йому там самотньо, бо нам може бути по-справжньому комфортно тільки на своїй землі. Тут наша родина та друзі. Тут минуло наше дитинство. Тут ми виросли та стали такими, як є. Тут наші найкращі спогади. Лише в Україні МИ можемо бути насправді щасливими!
Усвідомлення цього є, перш за все, проявом нашого прагматизму. Усвідомлення цього дозволить нам легше та швидше обґєднатися, щоб стати на шлях до якісного життя.
Кор.: Може, вже пора сказати, хто ж нам заважає?
В.К.: Дійсно, пора. Є МИ – і є ВОНИ, ті, для кого головним є побільше і швидше урвати, – а далі хоч потоп! ВОНИ розмовляють різними мовами, належать до різних етнічних груп, ходять до різних церков, можуть мати різні партквитки. Але насправді їх єднає одне – ВОНИ люблять лише себе і прагнуть збагатитися за рахунок зубожіння людей та країни. ВОНИ є паразитами на тілі суспільства та всього українського народу. ВОНИ інфікують усе, до чого торкаються, у тому числі і багатьох з нас.
Спочатку ВОНИ злякалися Незалежності України – але швидко відчули, що і в новій державі зможуть жити, використовуючи нас. Коли у 91-му комуністичний путч зазнав поразки, ВОНИ назвали себе новою владою і почали будувати своє «світле майбутнє». Для цього ВОНИ придумали паперову «прихватизацію» і за безцінь скупили наші «фантики», які назвали приватизаційними сертифікатами. Так ВОНИ стали власниками нашого національного багатства. Нас ВОНИ змусили йти торгувати на ринки, давши в руки інструмент із усім відомою назвою – «кравчучка».
Щоб утримувати у своїй владі країну, деякі політики зорганізували «кишенькові» партії та перетворили вибори на фарс: «Виберіть собі партію, а депутатів ми вам підсунемо!» І чесні українці, які в житті не вчинили жодного правопорушення, з року в рік обирають у владу пройдисвітів та аферистів, які влаштовують бійки на сесіях та сварки на телешоу, щоб МИ мали про що сперечатися.
Кор.: За цим всім, безумовно, стоїть їхня справжня мета…
В.К.: Усі ці «танці» – відволікання нашої уваги від їхнього злодійства, елементи страшної інформаційної війни проти українського народу, яка ведеться через телебачення, радіо, газети та Інтернет, які знаходяться у їхніх руках. Ця війна з кожним днем усе більше озлоблює нас, і МИ день за днем стаємо такими, якими легше маніпулювати.
Олігархи роблять усе, щоб не допустити до влади тих, хто не таким, як ВОНИ. Коли зґявляється новий політик чи нова політична сила, що несе загрозу їхньому існуванню, ВОНИ мобілізують усю потугу своєї ненависті, брехні та бруду, щоб довести НАМ, що такий лідер чи партія для нас погані. І МИ часто дозволяємо себе обдурити. І навпаки – якщо ВОНИ починають нам ліпити «свого» нового політика, щоб черговий раз усіх нас обдурити, то з їхньої подачі він стає практично «янголом» – і ми знову «ведемося». Діставшись до влади та обкрадаючи нас, ВОНИ будують цілі системи купівлі голосів на виборах, щоб і далі залишатися при владі.
Кор.: Менше ніж через місяць відбудуться нові вибори… Так яку ж майбутню владу ми заслуговуємо сьогодні?
В.К.: Так, сьогодні ми стоїмо на порозі «чергового походу за добрим життям». У країні – знову протистояння. Нас знову ділять, аби в черговий раз використати. А що робимо ми? Більшість із нас настільки втягнута у цю війну, що із глядачів політичного шоу перетворилася на затятих «уболівальників», які за будь-яку ціну прагнуть перемоги тільки «своїх». Ну а той, хто не є втягнутим, давно розчарований, «опустив руки», і мовчки чекає на нового «вождя», який прийде та зробить за нас усе. Ми знову готові «клюнути» на свіжу наживку на старому гачку, і піти у черговий похід за добрим життям, який завершиться, як і попередні – невдачею.
Ось тут мені б хотілося згадати стару східну притчу. Один чоловік, дізнавшись, що буддійський лама знає істину, захотів його перехитрити. Впіймавши метелика та затиснувши його між долонь, він підійшов до лами і запитав: «Який метелик у мене в руках? Мертвий чи живий?» Якби лама сказав, що живий, то він, непомітно стиснувши долоні, показав би мертвого метелика. Якби лама сказав, що мертвий – то чоловік випустив би метелика на волю. Але лама уважно подивився на нього і сказав: «Усе в твоїх руках».
Вислів: «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує», прийшов із давнини. Але він про нас. Це ж ми постійно розчаровуємося та блискавично стаємо незадоволеними тими, кого особисто привели до влади своїм голосуванням на виборах! І цей процес постійно повторюється. Змінюються лише ті, кого обираємо, але не змінюється наше життя.
Кор.: Отже, як кажуть медики, «діагноз» поставлений. Але яким тоді мусить бути «лікування»?
В.К.: Можливо, вже пора подумати про інший шлях… Про шлях, який дасть можливість мати в Україні кращу владу – адже все у наших руках!
Сьогодні Україна нагадує величезний корабель, який багато років блукає океаном, але ніяк не може пристати до берега. На кораблі змінюються капітани, кожен веде судно у лише йому відомому напрямку, але берег ще жодного разу навіть не зґявлявся на горизонті. Ми з вами є пасажирами корабля, яким дуже хочеться потрапити на землю – туди, де щасливо живуть інші люди. Але нам це ніяк не вдається.
Сьогодні корабель знову зупинився посеред океану. Команда збунтувалася. Почалася чергова війна за капітанський місток. Усі сваряться та обливають один одного брудом. Але ніхто не каже, куди будемо пливти. Правда, всі обіцяють комфортабельні каюти, цілодобову подачу води, дешеві продукти і багато – багато іншого…
Кор.: Тобто, говорячи морською мовою, треба вибрати правильного курсу?
В.К.: Саме так! Потрібен курс, який приведе нас до свого берега. БЕРЕГ є ціллю, до якої прагнемо. КУРС – це засіб, що допоможе нам прийти до своєї мети. Для країни курс – це ідея. Ідея, яка обґєднує націю та приводить її до мети. Нашою стратегічною метою, ціллю нації є ЯКІСНЕ ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ. А засобом, інструментом, який забезпечить досягнення мети, є НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ.
«Вожді» зґявляються та зникають, а ідею знищити неможливо, тому що вона веде до здійснення мрії, яка живе у серцях мільйонів українців. Ідею неможливо вигадати. Її можна лише правильно визначити та сформулювати: так, щоб кожен відчув, що це саме те, що потрібно йому особисто, щоб кожна нова влада не змінювала ідею, а займалася її реалізацією, щоб до її реалізації приєдналася більшість українців – від студента до пенсіонера, від прибиральниці до президента, щоб усім стало зрозуміло, хто і що має робити.
Ідею зможе викристалізувати у собі народ, здатний обґєднатися в єдину сильну націю.
Кор.: Як Ви вважаєте, хто саме може визначити та сформулювати цю ідею?
В.К.: Таких чесних та цілеспрямованих людей серед нас дуже багато. Вони є серед підприємців, які до своїх працівників ставляться так, як до себе, серед вчителів, які свою душу вкладають у власних учнів, серед лікарів, які лікують, щиро сповідуючи клятву Гіппократа, серед тих, хто робить свою справу так, що в усіх зростає бажання творити добро.
Такі люди є сильними людьми. Їхня сила – у бажанні творити добро, змінюючи життя на краще. Вони нічим не відрізняються від більшості, крім одного – готовності жертвувати частиною свого маленького особистого заради нашого великого спільного. Це – не пафос. Це – прагматизм. Такі люди постійно ставлять перед собою цілі, що виходять за рамки їхніх особистих інтересів, тому що розуміють: неможливо бути по-справжньому щасливим у країні, де більшість не в змозі вирішити свої елементарні проблеми.
Кор.: А що таке справжнє щастя?
В.К.: Той, хто здатен щиро віддавати знання, час, гроші та енергію не лише для власного задоволення, завжди отримує від життя більше, ніж той, хто працює лише для себе, тому що задоволення кожен із нас може отримати окремо, а радість – лише разом. Такі люди, змінюючи країну, приходять до свого особистого щастя.
Саме у цьому і полягає їхній прагматизм. Саме це і відрізняє таких людей від тих, кого МИ називаємо словом ВОНИ. Такі люди, обґєднавшись, визначать та сформулюють нашу ідею, реалізація якої приведе до якісного життя на українській землі. І процес обґєднання таких людей уже розпочався.
Кор.: Ви сказали: «якісне життя?» Що Ви маєте на увазі під цим висловом?
В.К.: Якісне життя громадян є обовґязком держави. Для кожної людини доступним має стати те, із чого це якісне життя складається: продукти, побутові товари, послуги, безпека, відпочинок, освіта, медицина, культура… Все це має бути якісним та надійним. І вартість його має відповідати рівню оплати праці.
У державах, де процвітає корупція, влада не підтримує власних виробників, а створює умови наближеним до себе. Сильна влада робить навпаки – створює умови власному бізнесу для нормальної роботи та підтримує власного виробника. Але дій лише влади недостатньо. Багато залежить від людей, від їхнього вміння ефективно працювати, від їхньої порядності та сумління.
Кор.: Отже, треба розвивати бізнес?
В.К.: Не просто бізнес, а успішний бізнес! Успішний бізнесмен отримує прибутки не за рахунок завищеної ціни, а за рахунок обсягів виробництва та продажу, тонко відчуваючи межу між ціною товару та попитом на нього у суспільстві. Це відчуття дається лише тим, хто щиро бажає досягнути успіху в бізнесі, приносячи користь не лише собі, а й людям. Такі бізнесмени своїми діями допомагають сильній владі підтримувати сильних бізнесменів.
Якщо ж люди не захочуть думати та аналізувати та будуть купуватися на «дешеву» рекламу, якою їх дурять, то у такій країні не буде ані сильного бізнесу, ані сильної влади, тому що слабкі люди зажди мають владу, яка їх лише використовує.
Кор.: То якою тоді мусить бути наша країна?
В.К.: Держава – це влада, економіка та соціальна сфера… Але насправді держава – це люди. Тому що і влада, і економіка, і соціальна сфера – це все ми з вами.
Це люди, які працюють у владі та створюють умови для розвитку економіки та бізнесу.
Це люди, які організовують бізнес та забезпечують роботою інших людей і грошима соціальну сферу.
Це люди, які працюють у соціальній сфері та створюють умови для якісного життя усіх громадян держави.
Якщо в державі сильні люди, то у ній буде й сильна влада, сильна економіка і висока якість життя. Чому? Тому що сильна людина не голосує за пройдисвітів та аферистів, «купуючись» на брехливі передвиборні обіцянки, продаючи свій голос чи фальсифікуючи результати виборів.
Сильна людина вміє відрізнити фальш від правди.
Сильна людина відповідальна за свій вибір та за майбутнє тих, кого привела у це життя.
Сильна людина добросовісно працює у владі, економіці та соціальній сфері.
Сильна людина любить життя та вміє дарувати радість іншим.
У результаті таких міркувань виходимо на шлях, який приведе нас до якісного та стабільного життя в Україні: СИЛЬНА ЛЮДИНА – СИЛЬНА ВЛАДА – СИЛЬНА КРАЇНА!
Лише ставши сильними, ми зможемо обрати сильну владу. Лише сильна влада побудує сильну країну. Лише сильна країна буде багатою та стабільною країною. Лише у такій країні будуть жити заможні та щасливі люди. Ось єдиний і найкоротший шлях до якісного життя. Іншими шляхами ми вже «ходили»…
Але парадокс у тому, що сильна та багата Україна не потрібна ні Сполученим Штатам, ні Росії. Вони знають: коли терплячі та працьовиті українці зможуть розправити свої плечі, то збудують на своїй землі таку державу, з якою важко буде не рахуватися. Сильна та багата Україна потрібна лише нам – українцям.
Кор.: То що, виходить, в усьому винні іноземці?
В.К.: Я цього не казав. Нам слід із повагою ставитися до всіх держав, до всіх наших зовнішньополітичних партнерів. Але якщо хочемо прийти до якісного життя в Україні – маємо навчитися поважати перш за все себе та свою державу і відстоювати власні інтереси, як це роблять наші партнери. Саме через відсутність такої поваги ми бездарно здали увесь свій ядерний потенціал, не отримавши ні гарантій захисту, ні грошей, якими можна було б, принаймні, закрити борги нашим громадянам по тих же вкладах Ощадбанку СРСР.
Ми в односторонньому порядку запроваджуємо безвізовий вґїзд в Україну для іноземців, просимося до НАТО та до Євросоюзу, «заглядаємо в рот» російським президентам… А що отримуємо у відповідь?
Поки ми будемо принижувати себе, стоячи з простягнутою рукою, з нами ніхто у світі не буде рахуватися та розмовляти на рівних. Не в Європу нам треба проситися, а наводити лад у своїй державі. Лише тоді, коли порядку в Україні буде більше, зможемо думати про Європу. Тоді і Європа серйозніше поглядатиме в наш бік.
Кор.: Як на Вашу думку, можна зберегти дружні відносини між Україною та Росією?
В.К.: Не найгірший варіант, до речі! На протиріччях двох правлячих європейських династій – німецької та французької – виникла Швейцарія, сильна і багата держава. На протиріччях між Сходом та Заходом постане сильна та багата Україна, адже ми є транзитною державою. Нашою територією проходять товаропотоки з Росії та Азії в Європу і навпаки. Ось яка наша перевага, і вона має працювати для людей.
Іноземні кредити нам слід брати не для того, щоб черговий бездарний уряд ще хоча б місяць протримався при владі, а для того, аби привести в порядок наші транзитні магістралі – автостради, залізничні шляхи, водні артерії, газо- та нафтопроводи, а також побудувати нові. Ось що принесе Україні великі гроші!
Кор.: Так, з чого ж, на Вашу думку, треба починати? Адже усе одразу зробити неможливо…
В.К.: Я впевнений, що починати треба з дорог. Автостради – це те, від чого залежить якість життя людей і престиж держав. Сьогодні якісні автомагістралі є всюди, крім пострадянських держав та країн третього світу. Туристи, які приїжджали в Україну на ЄВРО-2012, постійно казали: «Нам у вас подобається майже усе, але дороги…» За якістю автотрас нас обійшли навіть білоруси! Але саме цей їхній досвід доводить, що радикально змінити ситуацію з українськими дорогами можна за пґять-сім років. Здійснити це зможе лише влада, яка не буде красти.
Кор.: То, що має зробити сильна, нова влада?
В.К.: Перше – створити конкурентоспроможні національні автошляхові компанії, оснащені сучасним обладнанням. Українські дороги мають будувати українці, а не турецькі, болгарські чи македонські фірми, які прокладали автобан Київ – Одеса та ремонтували трасу Київ – Чоп.
Друге – встановити жорсткий контроль за витрачанням грошей. Сьогодні дві «дорожні» гривні з трьох розкрадаються.
Що це дасть? По-перше, ми зможемо самі будувати в Україні якісні дороги. Десятки тисяч українців отримають стабільну роботу.
По-друге, оживе будівельна індустрія, її суміжні галузі: машинобудування і металургія, що перебувають на межі банкрутства.
По-третє, на АЗС, у кафе, мотелях, збудованих українським бізнесом, отримають роботу десятки тисяч українців, а безліч вітчизняних виробників – можливість збувати свої товари.
По-четверте, якісні автостради збільшать транспортний потік, а українська скарбниця отримає значні додаткові прибутки.
По-пґяте, нові сучасні дороги підштовхнуть розвиток вітчизняного туризму.
Кор.: Ось про це, будь ласка, розкажіть детальніше. Які пріоритетні напрями?
В.К.: Дійсно, у нашій країні є все: два моря, гори, ріки, озера, чудесна природа з цілющими властивостями… Є безліч цікавих обґєктів не лише вітчизняної, а й світової культурно-історичної спадщини (у тому числі занесені до списку ЮНЕСКО). Потрібні лише якісні дороги! Розвиток туріндустрії кардинально змінить обличчя цілих регіонів. Для підприємливих українців зґявиться можливість відкрити безліч туристичних обґєктів та забезпечити сімґям стабільні доходи. Розвиток туризму також сприятиме будівництву, появі нових робочих місць та збільшенню доходів державної казни.
Кор.: А що ще має зробити сильна влада?
В.К.: Україна на даний час є енергозалежною державою. І це тоді, коли третину потрібного нам газу ми добуваємо на своїй території та транспортуємо газ і нафту до Європи! Головна проблема – у «газових оборудках», на яких покоління українських олігархів виросло і продовжує «нарощувати мґязи» далі. Усі теперішні газові війни – це боротьба за можливість «присмоктатися» до газової труби. Класик нашої літератури Павло Загребельний писав: «І не стачає нам не нафти та газу, а бракує державного розуму тих, хто добрався до влади». Збільшити власний видобуток нафти і газу та зменшити енерговитратність України також є нашим стратегічним завданням у найближчі роки. Для цього потрібно:
Перше – встановити відповідність між європейською ціною на російський газ та ставкою транспортування його через Україну. Це принесе нам 25 мільярдів гривень щорічно.
Друге – нафтопровід «Одеса – Броди» має качати каспійську нафту в Україну, як передбачалося проектом. Сьогодні він качає російську нафту з Бродів до Одеси.
Третє – розпочати видобування газу та нафти у Чорному морі.
Четверте – перейти на економні технології використання енергоресурсів в усіх сферах.
Пґяте – стимулювати використання альтернативних джерел енергії – сонця, вітру, води… Для прикладу, тепер у світі широко застосовується опалення… холодною водою! Взимку теплові насоси застосовують для обігріву приміщень, улітку – для охолодження. А ми продовжуємо безтурботно обігрівати повітря нашими теплотрасами!
Що це дасть? По-перше, різко зменшиться енергетична залежність України від Росії. По-друге, будуть заощаджені великі гроші в кишенях українців і в державній казні.
Кор.: Мабуть, не треба забувати й про аграрний сектор економіки?
В.К.: Тільки на експорті зерна ми можемо заробляти 15 мільярдів доларів у рік – половина бюджету держави! У нас благодатна земля. Колись німці вагонами вивозили український чорнозем, як з інших країн вивозили золото – а ми сьогодні завозимо те, що має рости у нас! Помідори, яблука, полуниці дешевше доправляти з Нової Зеландії, Туреччини, Польщі, ніж вирощувати і зберігати в Україні. Ось до чого довела країну корупційна влада, представники якої на цьому заробляють разом із посередниками.
ВОНИ продають селянам утридорога насіння, нафтопродукти та запчастини, а потім задешево купують врожай, заробляючи на його продажу за кордон більше, ніж ті, хто його виростив. Нашим селянам з кожним роком стає все невигідніше працювати на своїй землі, через що у нас не засіваються площі, гниє урожай, зменшується поголівґя худоби, занепадають села.
Кор.: То, що, це виходить справжня спланована диверсія проти українського народу?
В.К.: Так, і її життєво необхідно зупинити! Що має зробити сильна влада?
Перше – захистити український ринок від імпорту товарів, які «вбивають» наших селян. Нам треба завозити лише те, що у нас взагалі не росте – ківі, лимони, апельсини, а не картоплю, мґясо та цукор…
Друге – доплачувати за вирощену продукцію тим, хто працює на землі, а не посередникам, які створені владою для вимивання грошей з бюджету за корупційними схемами.
Третє – забезпечити ринки збуту української аграрної продукції за кордоном через протекцію держави та фінансове стимулювання експорту.
Що це дасть? По-перше, стабільні доходи отримають мільйони українців, які трудяться на землі.
По-друге, українські гроші працюватимуть навітчизняного виробника та на розвиток українського села.
По-третє, значні додаткові гроші надійдуть до державних та місцевих бюджетів.
Кор.: Але ж до нас завозять не лише продукти харчування, ринок перенасичений китайськими швабрами.
В.К.: Дійсно, сьогодні з-за кордону везуть навіть найелементарніші товари! Гребінець ми купуємо китайський, лопату – тайванську, а мариновані помідори – польські… Масове ввезення чужої продукції знецінює гривню та послаблює державу. Ми своїми грошима підтримуємо іноземців, а наш український виробник у цей час сидить без роботи!
Українець має купувати українське! Це патріотично. У 30-х роках у Західній Україні, що перебувала під владою Польщі, існував лозунг: «Свій до свого по своє!» Це спонукало українців купувати необхідні товари лише у тих крамницях, що належали українцям. Але самі заклики сьогодні не допоможуть, бо ніхто не захоче платити більше за товар гіршої якості. Потрібні конкретні кроки з боку влади: створити за участю держави та українських інвесторів національні компанії з виробництва товарів масового споживання, обмеживши імпорт аналогічної продукції, а також провести податкову амністію в Україні для легалізації капіталів тих, хто бажає вкласти їх у виробництво вітчизняної продукції широкого вжитку.
По-перше, сотні тисяч українців отримають роботу та стабільний дохід.
По-друге, зміцниться гривня, тому що українські гроші підуть на фінансування українських компаній, які виробляють український продукт.
По-третє, за рахунок значного росту валового продукту суттєво почне поповнюватися українська скарбниця.
Кор.: Але все це можливо, мабуть, лише там, де люди реально працюють, мають бізнес? А що робити у тих регіонах, які сьогодні є депресивними?
В.К.: Депресивна територія є місцем, де швидкими темпами зникає робота. Люди покидають такі міста та села, і життя там завмирає. Але щоб створити підприємство в такій місцевості, потрібно платити податки, ще не почавши роботи! Абсурд! У депресивну територію має бути вигідно вкладати гроші. Новостворене підприємство у такій місцевості має звільнятися від усіх податків (крім прибуткового) впродовж пґяти років при виконанні чотирьох умов.
Яких? Перша – рівень заробітної плати має бути не нижчим за середню в регіоні.
Друга – всі зекономлені від несплати податків кошти мають вкладатися у створення нових робочих місць на депресивних територіях.
Третя – на підприємстві має працювати не менше 70 відсотків місцевих мешканців.
Четверта – підприємство має працювати не менше пґяти років.
Кор.: А якщо люди вже покинули ці території? Наприклад, виїхали працювати за кордон? Не так вже легко їх звідти повернути…
В.К.: Майже сім мільйонів українців покинули свої домівки, щоб забезпечити родинам гідні умови життя. Ї це найбільш підприємливі та сильні люди, бо ледар та нездара буде сидіти та скиглити, як йому погано живеться! Емігранти знаходять застосування для себе за кордоном, а на власній землі їхні здібності і вміння нікому не потрібні.
Малий бізнес – ось сфера застосування потенціалу підприємливих українців, їхнього досвіду та грошей, зароблених в інших країнах. Щороку ці люди привозять в Україну понад 20 мільярдів євро. Ця сума співмірна усьому бюджету!
Держава має допомогти цим людям, а їхній потенціал має працювати на них в Україні. Що має зробити сильна влада?
Перше – звільнити від оподаткування гроші, зароблені заробітчанами в інших країнах.
Друге – спростити умови для започаткування малого бізнесу.
Третє – запровадити спеціальні умови оподаткування малого бізнесу на період розгортання – від двох до пґяти років. Вони повинні передбачати серйозні податкові пільги за єдиної умови – бізнес має працювати із запланованими обсягами більше двох періодів розгортання.
Кор.: Добре, Вікторе Михайловичу, ці питання ми розглянули. А що робити із вже існуючими бізнес-структурами, які змушені сьогодні працювати «у тіні»? Адже їх, здається, ледь не 60%…
В.К.: І зарплата «в конвертах» стала правилом… Одні змушені її туди класти, порушуючи закон. Інші змушені її в конвертах отримувати, махнувши рукою на свою старість. А причина єдина – бізнес не може бути збитковим! Щоб він не був таким і держава не понесла втрат, за якими стоять пенсії, стипендії та зарплати бюджетників, країна першою має зробити крок назустріч бізнесу.
Перше – зменшити удвічі нарахування податків на оплату праці.
Друге – запровадити спеціальну шкалу оподаткування прибутковим податком, яка стимулюватиме виплату зарплат більших розмірів.
Третє – запровадити кримінальну відповідальність за виплату зарплати в конвертах.
Все має бути чесно. Якщо держава іде назустріч бізнесу, різко зменшивши податки, то бізнес мав би відповідно відреагувати. Хто не захоче – відповідатиме. Такі кроки покращать фінансовий стан українських родин. Запрацює економіка, що дасть колосальні додаткові доходи в українську скарбницю. Додаткові гроші підуть на соціальну сферу, що прибутків державі не приносить, але без неї якісне життя людей неможливе. Йдеться, перш за все, про освіту, медицину, культуру та спорт. Завдяки цим крокам ми забезпечимо гарантування стабільної і забезпеченої старості. Найважливішим фактором буде становлення якісно нового молодого покоління української нації.
Кор.: Ви вже багато разів повторювали вислів «сильна влада». А якою Ви її бачите?
В.К.: Верхньою палатою нашого парламенту мусить стати Палата громад, куди увійдуть по три представники від регіонів, обрані в мажоритарних округах. Вони затверджуватимуть закони, прийняті Палатою депутатів, погоджуватимуть кадрові рішення Президента у силових відомствах, відправлятимуть у відставку уряд за поданням Президента, ветуватимуть або підтримуватимуть рішення Президента щодо звільнення місцевих керівників та розпуску місцевих рад. Верхня палата стане гарантією від узурпації влади як політичними партіями, так і Президентом. Памґятаєте, як у червні 2009 року ми в черговий раз стали свідками бажання лідерів двох політичних партій «подерибанити» владу навпіл? Із Верхньою палатою, до якої будуть входити регіональні лідери, здійснити такі плани буде неможливо.
Партійні вожді переконують нас, що двопалатний парламент ускладнить прийняття рішень. Скажіть, будь ласка, де легше приймаються рішення парламентом – у Франції, Великій Британії, Німеччині, Польщі, Румунії, Чехії чи у нас? А парламенти у цих країнах двопалатні. Депутатів у нас стане менше, а результат від їхньої роботи буде вищим.
Кор.: Ще питання, якою ж Ви бачите цю сильну владу саме «на місцях»?
В.К.: На місцях також потрібно багато що змінити. Адже поки що практично є наявною ситуація, коли все зароблене вами забирають, а повертають стільки, скільки вважають за потрібне. Чи будете ви намагатися працювати краще? Думаю, що ні. Але за таким принципом і побудована влада в Україні. Із Києва на місцевий рівень потрібно передати повноваження і гроші. Тоді не такими запеклими будуть війни за владу «нагорі», а керівники на місцях зможуть якісніше працювати в інтересах людей.
Більша частина грошей має залишатися там, де збирається. Це стане стимулом для керівника розвивати економіку місцевої громади та створювати робочі місця. Функції обласних та районних адміністрацій необхідно передати виконавчим комітетам рад. Їх керівники мають обиратися депутатами, а не призначатися з Києва. У місцевих рад має бути право ініціювати перед Палатою громад звільнення керівників структур, які призначаються у Києві, – міліції, податкової, прокуратури, юстиції. Це знизить рівень корупції у силових органах.Також у місцевих рад має бути право ініціювати перед Палатою громад звільнення суддів за прийняття рішень, що не відповідають законам та Конституції України. Це зменшить корупцію у судах.
Кор.: Сильній владі потрібен потужній людський потенціал, отож якими мають бути люди, щоб це все зробити?
В.К.: Сильними. Але не тільки у фізичному плані, а людьми, у яких позитиву більше, ніж негативу. Чим позитивніший потенціал людини, тим краще вона живе на Землі. Потенціал родини є потенціалом усіх її членів. Позитивний потенціал родини відображає її силу, негативний – слабкість. Сильна родина – щаслива родина. Добро, радість та любов є незмінними супутниками усіх, хто до неї належить. Кожен представник родини, накопичуючи позитив, щоденно посилює себе і робить сильнішою свою родину.
Буває, звичайно, і таке, що один член родини своєю позитивною енергетикою усіх «витягує» на позитив, а інші тим лише користуються. Але так триватиме недовго – або усі разом гірше стануть жити, або сильніший залишить родину. Так чи інакше, жити гірше будуть ті, хто хотів жити за рахунок іншого.
Кор.: Так саме відбувається і з нацією?
В.К.: Так, адже потенціал нації – це потенціал усіх, хто до неї належить. Чим вищий потенціал кожного, тим вищий потенціал нації. Сила нації в позитиві її потенціалу. У сильної нації – сильна влада. Сильна нація живе у сильній країні. Сильна нація – це успішна та багата нація. Людина, що належить до сильної нації, набагато легше реалізує свої бажання та здібності, досягає успіхів у житті і має більше шансів відчувати себе щасливою.
Мій товариш, який нещодавно відвідав Обґєднані Арабські Емірати, розповів, що був шокований від того, що побачив. Він ніби побував у «раю», який створили в пустелі. А ще пґятдесят років тому ці люди були кочівниками, жили у жахливих умовах, їхній середній вік життя сягав не більше 30 років. Такі умови загартували народ, – і своїм терпінням еміратці заслужили мудрого правителя, який наприкінці 60-х років минулого століття зібрав усі племена в єдину державу. За короткий час вони разом побудували країну, яка привела націю до найвищої у світі якості життя. Дехто скаже, що у них багато нафти. Так, але поруч Саудівська Аравія, у якої нафти не менше – а живуть там набагато гірше, ніж в Еміратах.
Кор.: А що, на Вашу думку, дійсно загартовує націю? Війни? Спільний ворог?
В.К.: На жаль, і вони теж. А також складні умови життя. Це правда. Але для чого нам такі випробування? Є приклади, коли нації захотіли і стали сильними без випробовувань.
Ставши сильнішим, кожен з нас допоможе собі та зможе допомогти стати сильнішими тим, хто сьогодні сам зробити це не в змозі – тим, хто слабший за нас, у кого для цього не вистачає простих життєвих аргументів, кого доля загнала у такий глухий кут, що про позитивні емоції говорити не доводиться.
Кор.: Це схоже на якусь жертовність?
В.К.: Ні, прагматизм. Позитивна емоція, слово чи дія одного з нас зародить емоцію добра та спокою у того, кому недобре на душі. Це принесе користь усім, тому що стане початком позитивного процесу і в цієї людини. Як відомо, добро народжує добро. Добрі та позитивні емоції, які передаватимуться від українця до українця, вкриють українську землю та зроблять усіх нас сильнішими.
Зусилля кожного дозволять усім разом перетнути межу, за якою нація стане сильною. Для цього кожен українець має зробити свій крок – більше добра і радості та менше злості! Всього-на-всього… Хоча не так вже це і мало… І не так легко та просто… Але дуже потрібно! Бо це – єдине, що дозволить нам почати реальні зміни на краще у своєму житті.
Лише так ми змінимо наше суспільство. У ньому запанує новий дух, нова тональність життя і нові правила поведінки. І в кожного з нас зґявиться безліч аргументів і можливостей ставати СИЛЬНІШИМИ.
Кор.: Але ті, кого Ви назвали словом ВОНИ, це теж розуміють і зможуть противостояти адже не так?
В.К.: Таке суспільство примусить змінитися навіть їх. Чимало з них, розуміючи, що більше нас дурити не вдасться, будуть змушені стати іншими – тому що навколо них будуть ЛЮДИ! СИЛЬНІ ЛЮДИ! Буде СИЛЬНА НАЦІЯ. І буде СИЛЬНА КРАЇНА.
Для мене незабутньою була зустріч із Федором Трохимовичем Моргуном – у повному сенсі людиною-легендою, яка визволяла Україну від фашистів, починаючи зі Слобожанщини на сході і закінчуючи Галичиною на заході. Після війни він став знаменитим агрономом. Вирощував рекордні врожаї зернових на Полтавщині. На весь світ відомі його полтавські плоскорізи. Пґятнадцять років керував тамтешнім обкомом партії, став доктором аграрних наук та Героєм Соціалістичної Праці. У 90-х він написав серію книг про тоталітарний режим, які неможливо читати без хвилювання. У них відверта та гірка правда про трагедію мільйонів українців.
Я познайомився з Федором Трохимовичем під час розгляду його заяви про вступ до Єдиного Центру. Під час нашого особистого спілкування я запитав його: «Що має робити людина, щоб, проживши таке непросте життя, дожити до поважних років і надалі залишатися в строю?»
Його слова я запамґятав на все життя: «Любити життя! Робити, що можеш! Не гнітити себе! Не бажати зла!»
Кор.: Все так просто?
В.К.: Але у цих простих словах – надзвичайна сила. Ми приходимо у цей світ, щоб відчути радість життя, радість від усього, що нам даровано. На жаль, часто, зустрівши людську несправедливість, ми спрямовуємо свої емоції на негатив і створюємо собі проблеми, забуваючи про те, що головна мета нашого життя – любити світ і бути щасливими.
Добро і зло – як два вовки, що живуть усередині кожного з нас і постійно борються між собою. Перемагає завжди той, кого ми більше годуємо своїми емоціями. Напевно, краще годувати того, який несе нам радість, а не того, який постійно зґїдає нас, адже так? Ми притягуємо до себе те, про що думаємо. Коли наші думки та емоції наповнені добром та радістю, то саме вони приходять у наше життя. Коли потрапляємо у складну ситуацію, завжди шукаємо того, хто винен у наших негараздах. Знайшовши винуватця – маємо кого ненавидіти, на кого злитися.
Кор.: Ви вважаєте, що зробили для себе саме такі висновки?
В.К.: Сьогодні я знаю: будь-яка проблемна ситуація принесе мені менше шкоди, якщо я знайду у собі сили пережити її без негативних емоцій.
Сьогодні я розумію: будь-яка важка ситуація змушує мене рухатися туди, куди ведуть мене мої невидимі бажання, про які я можу навіть не здогадуватися.
Сьогодні я переконаний: будь-яка проблема обовґязково несе у собі прихований для мене позитивний смисл, який потрібно вміти знаходити.
Сьогодні я точно знаю: у складній ситуації причину потрібно шукати, насамперед, у собі, навіть якщо здається, що я роблю все ідеально.
Кор.: То ж який загальний висновок ми скажемо нашим читачам?
В.К.: МИ зможемо змінити наше життя лише тоді, коли перестанемо чекати, що ХТОСЬ прийде та зробить за нас усе.
МИ маємо усвідомити – потрібно змінюватися.
МИ маємо почати зміни вже тепер. А почати кожен потрібен із себе.
Ми в Єдиному Центрі це усвідомили, коли обґєдналися в єдину команду.
Щодня кожен з нас працює над собою, щоб ставати бодай трішечки сильнішим.
Щодня кожен з нас старається зробити хоча б одну людину прихильником ідеї СТАТИ СИЛЬНИМ.
Коли до цієї ідеї приєднаються багато українців, нація досить швидко перетне межу, за якою стане сильною.
Ставши СИЛЬНИМИ, ми оберемо СИЛЬНУ ВЛАДУ. Сильна влада побудує СИЛЬНУ КРАЇНУ – багату і заможну Україну.
У такій Україні кожен житиме якісно. Таку Україну ми спокійно зможемо залишати нашим дітям.
Це те, чого всі разом прагнемо. Це спільна дорога, якою ми прийдемо до якісного та щасливого життя на нашій українській землі!

Спілкувалася Людмила Лунина