https://moyagazeta.com/

РІЗНОБАРВґЯ РОДИННОГО ТАНДЕМУ

Мовляв, нехай Віктор Степанович дещо розважиться легкими розмовами, які практично не мають надійного підґрунтя і ні до чого не зобовґязують. Це «буває» з кожним, особливо з поетами. За Віктором Степановичем водиться подібний «грішок», особливо, коли збереться компанія давніх друзів. Ну як тут обійтися без тостів та імпровізованих промов, особливо коли в душі народжуються ще не сказані, але вже заримовані слова… Правда, до самовизначення митця, та ще такого ґатунку, як Віктор Сивець, який вже приміряв лаври Айвазовського, нажаль, без адміральського кітелю, це не має ніякого відношення. Найщасливішою людиною він вважає себе не тому, що прожив довге життя, насичене різноманітними подіями та творчими успіхами, а через те, що зростив та виховав красеня сина, який, оволодівши секретами професійної майстерності, із юнацьким запалом поринув у чарівний вир образотворчого мистецтва, не випускаючи з рук батьківської естафети. Хмельничанам приємно, що мистецький тандем батька й сина, до речі, поки що єдиний в Україні, працює на повну потужність, незважаючи на соціальні, політичні та фінансові негаразди.

З-під їх талановитих пензлів вийшло багато живописних робіт, які нині прикрашають картинні галереї, музейні експозиції та приватні колекції України, Росії, Білорусі, Польщі, Японії, Італії, Англії, Німеччини, США, Таїланду, Югославії. Знайомлячись із картинами Севців, які взаємодоповнюють одна одну, відвідувачі мистецьких вернісажів ніби відкривають для себе нашу країну, милуючись її красою, неосяжністю, мальовничістю, багатством земель та благодатних душ. Митці ніби вчать нас дивитися на світ широко відкритими очима, не споглядати, а бачити його принади, насолоджуватися ними, смакуючи естетичний трунок.

Особливо багато його у роботах, присвячених морській тематиці, яка стала пріоритетною у творчості Севця-старшого. Правда, Ігор Вікторович теж полюбляє вічно мінливу морську стихію, з її неймовірним багатством кольорів. Але його роботи суттєво відрізняються від батьківських. Це свідчить про те, що хоч їх обґєднує любов до неньки-України, але кожен торує свій творчий шлях самостійно, стараючись зберегти оригінальність та особливості світосприйняття. Деякі мистецтвознавці ще й досі ламають голову над феноменом родинного тандему, який засвідчує, що можна працювати під одним дахом, над одною тематикою, в єдиному часовому просторі, однаковими засобами зображення, але бути цілком оригінальними, залишаючись при цьому самим собою, незважаючи на магнетичний вплив авторитетів та популярності.

– Із чарівністю морської стихії, – згадує Віктор Степанович, – я зустрівся ще у 50-і роки, під час творчого відрядження на будівництво Каховської ГЕС. І закохався в неї, ніби безвусий хлопчисько, з першого погляду і, як виявилося, на все життя. Понад півстоліття не пропускав жодної нагоди побачитися з нею. У результаті зґявилися сотні марин, які рознесли пристрасть моїх освідчень у найвіддаленіші куточки світу. Але мені імпонує те, що деякі з них потрапили до Феодосійської картинної галереї, заснованій ще у 19 столітті неперевершеним мариністом Іваном Айвазовським, слава якого ніколи не померкне, поки в сіті існуватиме хоча б один шанувальник живопису. – Незважаючи на те, що ми практично разом працюємо в одній малогабаритній майстерні, – каже Ігор Вікторович, – я продовжую захоплюватися батьківськими роботами. Вони, найперше, приваблюють щирістю, оптимізмом, ліричністю, душевною інтимністю.

Їх композиції, як правило, заворожують геніальною простотою та дещо сповільненими ритмами, що дозволяє насититися естетичною насолодою. І це не дивно – адже батько в повоєнні роки починав освоювати абеткові закономірності образотворчої грамоти у Львівському художньому училищі, яке у свій час дало путівки в життя багатьом визначним майстрам вітчизняного мистецтва. Він, мабуть, став би непоганим скульптором, якби вже в Хмельницькому не зустрівся із дійсним членом Академії мистецтв СРСР Вґячеславом Коржевим, який на той час очолював обласні художньо-виробничі майстерні. Саме йому вдалося пробудити в молодому художникові живописні таланти і подарувати вітчизняній культурі непересічного мариніста з величезним духовним потенціалом. Слід сказати, що

Віктору Степановичу завжди щастило на зустрічі з видатними людьми. Ще в Каховці йому довелося жити в одній кімнаті з професором живопису Петром Супоніним та геніальним кіномитцем Олександром Довженком, які теж перебували у творчому відрядженні на грандіозному будівництві. Мабуть, немає потреби розповідати про те, що значило для творчого зростання безпосереднє спілкування із цими корифеями вітчизняного мистецтва. Хоч пройшло вже більш ніж півсотні літ, але Віктор Степанович до дрібниць зберігає у памґяті ці зустрічі, насичені доброзичливістю, життєвою мудрістю та дружніми порадами. Громадськість міста в урочистій обстановці ще у вересні відзначила 80-річний ювілей Віктора Степановича Севця, гідно оцінивши його персональний вклад в українську культуру. Щасливого ювіляра тепло привітали представники місцевого мистецького бомонду, відповідальні працівники владних структур, яких очолював мер міста Сергій Мельник. Той, окрім щирої вдячності, вітальних грамот та теплих слів, відзначив митця цінним подарунком.

А зараз батько та син знову знаходяться у звичному ритмі, постійному творчому горінні, яке починається, зазвичай, етюдами, а завершується повноцінними творами, які знову поїдуть на престижні міжнародні виставки, аби засвідчити недосяжну висоту культури нашого народу та талановитість його представників, серед яких і родинний тандем Севців, виплеканий нектаром нашого подільського краю…

На фото автор матеріалу бере інтервью з родиною Севців