by “Жіноча доля” виходила у міжвоєнні роки у Коломиї. Видання позиціонувало себе як “щомісячний часопис для українського жіноцтва”. Почав гортати сторінки й захопився. Цікаво й актуально. Наче про наші часи. З поправкою на мову, якою писали на Галичині дев’яноста років тому, пише ru.tsn.ua
У ці дні інтернетом традиційно ширяться безглузді дискусії щодо природності відзначення “Міжнародного жіночого дня” в українському суспільстві. Це триває й триває роками. Якого-небудь консенсусу очікувати на варто, кожен лишається на своїй позиції.
У цій ситуації найкращим рішенням буде не псувати один одному нерви, а квіти купити дружині, мамі чи доньці в будь-якому випадку – з нагоди свята чи просто так. Повертаюсь до грубої газетної підшивки. Не можу не поділитись окремими враженнями та цитатами.
Отже, “порядок денний” на території, яка у 1920-1930-х роках ще не була совєтизована й котра і де-факто, і де-юре була частиною європейського політичного простору, був не менш складним, ніж тепер.
Відразу зазначу, що тогочасні свідомі галицькі жінки 8 березня не відзначали. На шпальтах газети немає ніяких ознак такого “свята”. Втім, є багато інших, пов’язаних з Різдвом, Великоднем та іншими традиційними християнськими “празниками”. Врешті, головна тема березневих чисел – це “Поетове свято”, “роковини Шевченка”.
Та в публікаціях про жіночий рух на Радянській Україні “Міжнародний день робітниць” згадується. Авторка “Марійка з Бачинських” пише, що “безперечною правдою” є те, що порівняно з царськими часами становище жінки покращало. Видано декрети про охорону материнства і дітей, згодом з’явився закон про шлюб і родину.
“Право совітське” унормувало розлучення, зокрема за ініціативою жінки, з’явились аліменти і судовий розгляд спірних питань. Вагітна жінка-робітниця отримала право на оплачувану відпустку за два місяці до пологів і на два – після. Висновок після цього цілком ідеологічний – все це служить “більшовицьким політичним цілям”.
Пробудження України пов’язується з “враз твоїм пробудженням, Українська Жінка!”. Бо “Подвійної неволі зазнаєш ти: перше – разом зі своїм Народом, друге – як жінка, якій руки звязано міцними ланцюгами”.
От, приміром, на Різдво 1926 року редакція бажає своїм читачкам “зрозуміти всю велич твого завдання і стати тим камінярем, що мусить розтрощити скелю народнього горя й прокласти шлях до ясної будуччини!”. Належати собі й родині не виходило й тоді.
“Памятаймо, що час від Різдва до Йордану належить “Рідній школі” – таким нагадуванням жінок закликають першу половину січня колядувати на приватне виховне товариство, яке перебувало в сильній грошовій скруті й треба спішити на поміч “наче матері рідній”.
Тема збирання грошей на щось – практично провідна на сторінках часопису. Редакція постійно нагадує, що треба робити збірки на газету, “приєднувати” нових читачок тощо.
Чимало місця займають кореспонденції зі США та Канади. Але пишуть і про справи європейського жіноцтва. Як корисний демонструється приклад Фінляндії, яка вийшла “з нужди і біди”, саме завдяки тамтешнім жінкам, бо “збайдужілі й отупілі” чоловіки були ні на що нездатні й “піддавались піянству”, внаслідок чого країна вимирала “голодовою смертю”, а багато людей просто емігрували світ за очі.
Що ж в цій ситуації зробили фінські жінки? По-перше, вони успішно боролися за виборче право і здобули його ще 1906 року, раніше, ніж у багатьох країнах континенту. Відтак послали до парламенту своїх представниць, які домоглись ухвалення закону про тверезість. “Це і був початок відродження”.
По-третє, активно об’єднувались у свої товариства як чешки чи німкені, улаштовували дитячі садочки, різні курси – від шиття і крою і до агрогосподарки. Чорної фарби для описання реалій, в яких живуть читачки, редакція не шкодувала.
“Біда й горе – це твої невідступні приятелі від шлюбу до гробової дошки. Ти прибита, загулюкана тратиш перед часом охоту до життя, тратиш змисл до краси, опускаєшся, діток своїх зле, а радше сказати зовсім не виховуєш, і вони ростуть дико…”.
Натомість іншими кольорами грають оповіді про становище американських жінок, які наче “розпещені діти”, мають велику пошану й привілеї в товариському колі і суспільному житті.
І коли в Європі жінки борються за свої права, американки собі їх не виборюють, бо їх “всі обожають”, носять на руках. “Запалити папіроса при жінці мущина не сміє, хиба що вона сама попросить його о те”.
Ну, і, само собою, в трамваї місце вступають і платять за прекрасну половину у театрі чи ресторані… Не віриться, але писано чорним по білому, ніби в штаті Іллінойс за кілька років 29 жінок потрапили до суду за те, що “забили або замордували мущин, найбільше власних чоловіків”, але жодну з них не було засуджено. “Як зайдеш в суд з якою жінкою, то, пропав – ніколи справи не виграєш!..”.
І, мовляв, так повелося з тих часів, коли серед перших поселенців було багато чоловіків і мало жінок. Вони добре, краще за чоловіків, освічені і коли буває, що їхні чоловіки помирають, то їх обирають у керівництво замість небіжчиків. Аж до парламенту і посад губернаторів.
“Здається, що з часом цей звичай перейде теж і на президентуру держави”. Тут автор передбачення помилився. Барак Обама – це вже 44-й господар Білого Дому, але жінок на чолі американської держави ще не було.
Що ж стосується наших емігрантів, то вони, на жаль оповідача, не переймають високі стандарти поваги до жінок. “Наш чоловік і в Америці є того переконання, що з жінкою шкода говорити розумною бесідою, а найшвидше научити її кулаком”. І, на відміну від американок, українки не йдуть на розірвання шлюбу і не звертаються до судів.
Значна частина газети присвячена господарсько-кулінарним порадам. Рецепти можна й зараз використовувати. Це могла б бути цікава книжка – “Це їли прабабусі з прадідусями”, щось у такому стилі. Неймовірна кількість кав’ярень у Львові нині, правда, різко контрастує з тодішніми настійливими наполяганнями… пити каву. І тим самим боротись з алкоголем.
“Треба, щоб наші господині навчилися робити каву, та подавати її при кожній оказії замісць горівки: чи прийдуть гості, чи справляється весілля або хрестини”. І залізний аргумент – кава є недорогим і корисним для здоров’я продуктом, а горілка – “перепалює кишки і затуманює голову”.
Антиалкогольна тема звучить у кожному числі. Про це варто пам’ятати тим, хто так пишається високою культурою галицького міста і села сьогодні. Тоді журналістам і дописувачам так не здавалося. Вони пишуть і про постійні побиття дружин і стареньких батьків п’яними чоловіками, і про витрачені гроші, хоч вдома “голод і холод гостюють”. І про дітей, які народжуються з букетами хвороб.
“Зуміли колись наші діди відважитись справляти весілля замісць тижня одним днем, зуміймо і ми відсвятковувати весілля, хрестини чи свята без алькоголю”.
Жінок орієнтували на проведення зібрань по селах, на яких люди повинні були б проголосувати проти шинків. Окремі громади так і робили – це теж описується в кореспонденціях.
Ну, і в якості “контрольного пострілу” – нарис відомого письменника Андрія Чайковського під промовистою назвою “Як пяниці вмірають” — “розпочинається дріжанням рук, а кінчиться божевіллям”.
Корисно час від часу подивитись на власний народ із відстані часу. Тоді й деякі запеклі суперечки здаватимуться дрібними і скороминущими.
Вахтанг Кіпіані
