https://moyagazeta.com/

Чому протікає дах у хмельницької культури?

Я вже замовчую про хмельницьку молодь, яка мало того, що не відвідує подібних закладів (хоча це не лише їх провина!), а й навіть не знає що і де знаходиться. Ось коротеньке опитування, яке, нажаль, підтверджує вищесказане.
Тетяна, 11 клас:
– Ти знаєш, де знаходиться культурно-просвітницький центр ім. Реріха?
– Спочатку скажи мені, що це таке, а вже тоді я вгадаю, де воно знаходиться.
Наталя, 9 клас:
– Яка остання вистава була у театрі ім. Старицького?
– Ой, а я навіть не знаю… А що, в нас такий театр є? (після того, як я їй пояснила, що це нова назва театру ім. Петровського, розмова продовжилася –авт.) А-а… Коли востаннє – не пам’ятаю. Адже я туди ходжу (та й усі мої друзі) лише за наказом директора, усією школою. Навіть не зможу вам сказати, яку виставу переглядала, бо, як ви знаєте, там щось почути неможливо, усі шумлять і заважають.
– А чому сама не ходиш до театру?
– Немає з ким. Що, самій йти? Мої друзі подібним не цікавляться.
Олександр, студент ХНУ:
– Які музеї діють у місті Хмельницькому?
– Я знаю художній і музей історії міста. А ще краєзнавчий.
– І все?
– А що, ще якісь є?..
Вадим, 10 клас:
– Часто відвідуєш зал органної музики?
– (регоче) А це де?

Отже, робимо висновки: по-перше, у нас культурних закладів дуже мало, по-друге, походи до музею, театру, який, до речі, вже давно перетворився у виставковий павільйон, чи філармонію – у свою чергу перетворилися на «каторгу» для молоді. Що робити, нехай вирішує міська влада та інші посадові особи, які очолюють культуру в місті Хмельницькому. Це вам, вельмишановні високопосадовці, роздуми на дозвілля.

Але це не єдина причина незацікавленості молоді у житті суспільства. Існує ще одна, не менш вагома – умови для відвідування культурних закладів. Точніше – їх відсутність. Нещодавно завітала до Хмельницького обласного художнього музею. Касир та інші працівники «в шоці» (уже в котрий раз!) Коли заходила до музею, відчула себе вимерлим видом одного із представників Червоної Книги. Звичайно, це жарт, але саме так на мене дивилися працівники музею. Купую квиток. Чую фразу: «Функціонують 2 зала. Перегляньте виставку Георгія Якутовича «Графіка з музейної колекції», а до іншого залу прийдете по цьому ж білетику, та переглянете його пізніше». Правду кажучи, я не зрозуміла причин, які б змушували мене робити саме так, як сказала касирка. Поцікавившись, у чому справа, я почула: «У нас протікає дах. Тому ми не зможемо Вам увімкнути світло». Так, виставка Якутовича дійсно вражає, але мені кортіло подивитися на родинну виставку творів кам’янецьких художників Івана та Сергія Кляпетур та Олени Савчук-Кляпетури. Хоча у більшій мірі також хотілося побачити той самий «дах, що протікає». Я попросила дозволити мені переглянути творіння без світла. Звичайно, мало чого змогла побачити, до того ж заважав шум води, яка стікала з височенної стелі. Це не було штучним водоспадом, зробленим для прикрашення галереї, це була просто вода, яка лилася на підлогу. Підлога була застелена ганчірками, навколо яких стояли відра. Нічого собі «композиція у храмі мистецтва»!

Мені вдалося, хоча і з трудом, дізнатися, що ця проблема виникла у них уже давно. Чому з трудом? На моє запитання, чи отримували вони якусь допомогу від міської влади, наглядачка музею підозріло глянула на мене і різко відрізала: «Я нічого не знаю!» Невже директор закладу застерігає працівників не розголошувати проблем музею? Що це – боязнь розповісти правду?
Хмельницька влада закликає молодь розвиватися, відвідувати різноманітні культурні заходи, цікавитись життям суспільства і т.п. Хотілося б запитати у високопосадовців обласного центру: коли востаннє вони відвідували щось подібне, зокрема, обласний художній музей? Під словом «відвідували» я маю на увазі не прихід із букетом на відкриття чергової виставки, та двохвилинний виступ, після якого людина швиденько тікає «служити суспільству» за робочим столом у міській чи обласній раді, а «вдумлива» екскурсія по всім залам. Відповіді не потребую. Це риторичне запитання. І так все ясно – якби хоч хтось завітав до музею, де витвори мистецтва застелені целофаном (бо на них капає вода!!!), проблема була б вирішена…

От що цікаво – різноманітні конкурси типу «Аполлон» чи «Міс Бюст енд ASS» постійно отримують чималу підтримку з боку високопосадовців, хоча не мають права витрачати ні копійки із міської скарбниці! Запитання: чому? Невже єдині місця (які теж добре фінансується), де молодь і надалі буде проводити вільний час – нічні клуби. Точніше – бренди, адже вони орендують приміщення, які належать культурним закладам Хмельницького (наприклад, «EGO» розміщується у кінотеатрі Шевченка!). Хоча, дійсно, що ж я таке кажу, чимось потрібно ж поповнювати бюджет… Але де ж обмінюватися думками та спілкуватися на морально-етичні теми творчим та талановитим особистостям? Невже десь у «СВ», в якомусь убогому куточку? Прикро… Адже під «techno» не буде чути крику душі під плаксиве звучання струн.

Невже так важко один раз відмовити у спонсорстві нікому не потрібного концертику, який розбещує молодь? Замість цього краще допоможіть молодому таланту, який вечорами сидить біля вікна і лише мріє опинитися на сцені (а гарненькі довгоногі дівчатка роблять подібне не один раз на рік). Так, я розумію вас, шановні депутати, споглядати на шикарні форми набагато приємніше, ніж слухати пісню про неньку-Україну у виконанні хлопчика з неповноцінної сім’ї. Але ось вам порада – у будь-якому разі залишайтеся людьми (я вже не кажу про ваш обов’язок допомагати людям, робити їхнє життя комфортним і забезпеченим).

Цю тему можна розвивати досить довго, проте, наразі мене турбує одне: люди з нетерпінням чекають дня, коли повноцінно зможуть помилуватися родинною виставкою творів кам’янецьких художників Кляпетурів. При цьому вони не хочуть у цей час відволікатися на краплі води, котрі падають додолу і розбиваються, як розбиваються наші надії на зацікавленість депутатів у розвитку молоді. Прийміть до уваги!

Павліна Зіневич, слухач школи журналістики