https://moyagazeta.com/

Галина Чекерда: “Першим селом, де ми вирішили почати, були Попівці”

Кор.: Галино Петрівно, коли ви вперше приїхали на Летичівщину?
Г.Ч.: Це було рівно 60 років тому. Я була ще школяркою, а моїх батьків сюди перевели на роботу. Тоді районом керував Володимир Прокопович Хамардюк, який займав цю посаду з 1950 по 1972 роки. Самі розумієте, що це були за часи – війна нещодавно закінчилася, замість міст та сіл залишилися суцільні руїни. І ось усі ці 22 роки Летичівщина відбудовувалася, створювалися виробнича сфера та соціальна інфраструктура. Я завжди з радістю розповідаю, що наш районний будинок культури збудований на розвалинах тюрми, у якій свого часу сидів Устим Кармелюк. А після того, як його підступно вбили, його тіло привезли до Летичева показати народу (він тут лежав цілий тиждень!), і потім на міському цвинтарі поховали. Ось саме на руїнах колишньої тюрми методом «народної будови» за ініціативи Хамардюка будувався районний будинок культури. 1 травня 1961 року його урочисто відкрили (до речі, якраз минулого року було 50-річчя). При ньому ж був побудований і стадіон, на якому ми будемо проводити святкування дня міста. Майже у всіх селах за колгоспні кошти будувалися будинки культури, школи, прокладалися дороги, з’являлися майстерні та ферми, піднімалося сільське господарство, створювалася соціальна сфера… Отже, практично за все, що існувало та існує на Летичівщині й дотепер, треба подякувати Володимиру Хамардюку.

Кор.: А яке тоді було виробництво?
Г.Ч.: Основною галуззю було сільське господарство, а в промисловості переробна. Наше молочне підприємство «Маслозавод» (який, до речі, теж перебудували за часів Хамардюка) був відомий далеко за межами області. Кажу так впевнено, бо я сама є спеціалістом молочної галузі, закінчила Вологодський молочний інститут, і свою трудову діяльність розпочала на нашому молокозаводі. Наше масло славилося на весь Радянський Союз, його, як візитну карточку України, відправляли навіть на прийом іноземних делегацій! Нажаль, сьогодні маслозавод працює лише як молокоприйомний пункт, тобто він лише приймає молоко, але не переробляє. Меджибізький консервний завод також колись працював на весь Радянський союз, тому що крім переробки та консервації варення, повидла, зеленого горошку, у нас була лінія сушки овочів, яка працювала на міністерство оборони. Там сушили картоплю, цибулю, моркву, яку потім відправляли в армію, як стратегічний резерв, і також поставляли на крайню північ. Але на сьогодні цей завод повністю знищений, він вже майже 20 років не працює і відновити його неможливо. Були побудовані прекрасні хлібокомбінати в Летичеві і в Меджибожі, славився випічкою у тому ж Меджибожі хлібзавод, який також зруйнований…
Непогано розвивалася і видобувна промисловість Летичівщини, діяли 3 кар’єри, де добували щебінь: 2 Головчинецьких і один у Русанівцях. Район також є багатим на залежи граніту, добувався бутовий камінь, за допомогою якого будували дороги-брущатки, адже тоді асфальту ще не було.
1972 року Хамардюк пішов на пенсію і до нас прибув на роботу першим секретарем Володимир Миколайович Вусатюк, бувший перший секретар обласного комітету комсомолу. У 1978 році його змінив Анатолій Лук’янович Баранюк, бувший голова колгоспу села Голосків, кавалер ордену Леніна.

Кор.: Зараз 70-ті роки минулого століття називають «період застою», але дехто впевнений, що саме тоді був найвищий розвиток Радянського Союзу. Як вважаєте Ви?
Г.Ч.: Ці часи були характерні тим, що сільськогосподарську та промислову продукції виробляли приблизно 50/50, сільське господарство вже ніби добре стояло на ногах, але його необхідно було переводити на механізовану систему виробництва. Саме тоді ми почали будувати тваринницькі комплекси замкнутого циклу, масово впроваджувалася індустріалізація сільського господарства, будувалися машино-тракторні парки, до сіл масово поставляли сільськогосподарську техніку, механізувався не тільки посів зернових культур, а й збирання цукрових буряків та картоплі. Ферми переводилися на індустріальний метод. Саме такою була головна лінія розвитку країни, адже лише великотоварні господарства із мінімальною затратою праці могли забезпечити майбутнє розвитку тваринництва.
У цей період в Летичівському районі будуються молочний комплекс в селі Суслівці на 1600 голів корів (зараз там залишилося 700 корів), комплекс по відгодівлі свиней у Терлівці на 6 тисяч голів (його вже нема), репродуктивна свиноферма у селі Бохни на 600 основних свиноматок. Про цей комплекс мені хочеться трохи розповісти. Бохни утримували свиноматок та вирощували поросят. Після того, як вони набирали 20 кг ваги, їх передавали до Залетичівського колгоспу, де їх продовжували підгодовувати до 50 кілограм. Далі віддавали до комплексу на заключну відгодівлю до 120 кілограм, тобто, в один виробничий цикл були вмонтовані 2 господарства.
У селі Голосків будується потужна птахофабрика на 80 тисяч курок несучок, будуються повністю механізовані пташники кліткового утримання. Ми продавали державі близько 9 мільйонів штук яєць! У Головчинцях будується комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби, а в бригадному селі Лісогірка – інкубатор для вирощування молодняка бичків. Їх туди брали в двохмісячному віці, вирощували до 4-5 місяців і віддавали на заключну відгодівлю. Там було побудовано 2 приміщення на 1000 голів і 4 – по 250 головомісць.
Почали будуватися й нові промислові підприємства – на окраїні Летичіва звели корпус філіалу Хмельницького заводу «Термопластавтомат». Це було дуже хороше підприємство: працювали 250 чоловік, в основному молодь, яка закінчувала Хмельницький університет, і з дипломами інженерів приходила сюди працювати. Філія виготовляла комплектуючі вузли для термопластових станків. Заробітки були дуже високими. Часто бувало таке, що дипломовані інженери працювали не по спеціальності, а переходили на посаду операторів станків з числовим програмним управлінням, і отримували близько 600 радянських рублів. Для порівняння – найвищій заробіток першого секретарю райкому партії становив 350 рублів. Також завод почав будувати житло для своїх працівників та їдальню,тобто, створювати усю необхідну соціальну інфраструктуру для нормальної роботи.
Розширялися та реконструювалися приміщення Летичівського цегельного заводу (якого сьогодні також немає), тому що потрібно було дуже багато цегли. При ньому був кахельний цех, який користувався чималим попитом на всю область. Відкрився цегельний завод у Новоконстянтинові, який працював сезонно. Побудували ми й новий висотний корпус поліклініки.
Дуже цікавий проект впроваджувався на Летичівському заводі продтоварів. Методом господарської будови його директор Дмитро Степанович Михальчишин за кредит і за кошти підприємства з одного млина розбудував прекрасну територію і побудував величезний завод, який виготовляв сік. До 3 тисяч тон яблук там приймали і переробляли, відкрився кондитерський цех, де робили іриси, зефір, печиво… Потім цей завод зробили акціонерним товариством, пакет акцій викупив якийсь киянин,усе пішло шкереберть, оборотних коштів не вистачало, з’явилися якісь інші нікому невідомі власники, які всю техніку поздавали на металолом, а завод переробили на кафе! Пройшло багато років, але навіть зараз до мене звертаються люди і питають: «Галино Петрівно, у нас було дві точки, де у літню пору приймали яблука. А де їх сьогодні можна здати?». У приватному секторі дуже багато садів і це дійсно стало проблемою. Добре, що у Деражні зберігся консервний завод, тому вони часом приїжджають і збирають по селам яблука…
У кінці 70-х – початку 80-х рр. закладається величезне підприємство, яке збережено і на сьогодні – один із найкращих у області комбікормовий завод. Там переробляли товарне зерно на комбікорм для худоби, свиней, птиці, виготовляли трав’яне борошно, переробляли і сушили кукурудзу. За той час, коли я була першим секретарем, почалося впровадження нових елементів господарювання в селі, з’явилися перші кооперативи та орендарі землі, які почали вирощувати овочі, відкрився колгоспний магазин в Летичеві. Ми почали думати про своїх людей. Був у нас міжколгоспний магазин «Дари Поділля», куди кожного дня, кожне господарство завозило свіжу продукцію – овочі, м’ясо. Тепер люди не чекали , поки відкриється базар, бо лише там інколи можна було купити необхідні товари. У магазинах і ковбасу не завжди можна було взяти! Тепер, коли починав створювався дефіцит, ми його одразу перекривали, бо у нас можна було дуже дешево по 1,80 купити телятину, свинину, баранину, свіжі овочі…
До нас навіть Щербицький приїздив! Він був у Голоскові, знайомився із роботою господарства. Стільки прийшло людей, що він аж запитує: «А чого це ви всі тут зібралися?» Вони йому на це: «Володимир Васильович,то це ж Ви сюди приїхали, це для нас як свято». Потім присутні мені казали: «Він такий простий! Розмовляв чистою українською мовою, ми говоримо суржиком, а він чистою українською без діалектів». Бачите, люди одразу звернули на це увагу! А я ще запам’ятала, що у нього лацкани піджаку були потертими. До речі, не я одна це побачила, і він ніби ближче став. І ще згадую смішний випадок, коли ми тоді зайшли на бурякове поле, він розпитував людей про життя, які проблеми, а ланкова Шура Коваль йому відповідає: «Дуже добре, Володимиру Васильовичу, є що їсти, є що випити! І самогонку гоните? А як же».
Ще скажу, що ми, щоб зайняти молодь, збудували швейну фабрику, відкрили філіали від підприємств, у селах почали діяти цехи з пошиву одягу, ремонту, взуття.
Самим головним надбанням тих років було велика зайнятість населення на робочих місцях, висока самовіддача їх в праці. В той період, який називають «застоєм» двоє наших земляків – це Гайдашевський Андрій Герасимович, бригадир тракторної бригади з села Голосків і Михальчишина Олена Феодосіївна, ланкова з Попівець удостоїлася високого звання Героїв Соціалістичної праці, 26 трудівників були нагороджені високою нагородою орденом Леніна, а всього отримало урядові нагороди понад 600 чоловік.

Кор.: І що ж вироблялося у цих сільських цехах?
Г.Ч.: Найпростіші замовлення, які давалися від швейної фабрики. У Ярославці побудували ще один кільцевий сезонний цегельний завод, продукція якого йшла виключно для потреб цієї зони. Не можу не згадати і про те, як ми вирішували проблему з асфальтом, за відсутності якого дуже страждали сільські вулиці. До сіл побудували дороги з твердим покриттям, а ось самі населені пункти дуже страждали, бо дороги вічно затоплювалися. Але не вистачало бітуму, без якого було неможливо зробити асфальтні дороги. Якось я була у Києві на нараді, де виступав міністр сільського будівництва Валерій Череп, і подумала: «Ми маємо великі запаси жерстви. Ну а якщо використати цю жерству, щоб створити міжколгоспну шляхову організацію? Якби нам міністерство допомогло шляховою технікою, ми налагодили б будівництво сільських вулиць з с твердим покриттям ». Я попала до Черепа на прийом, Валерій Іванович пішов мені назустріч і ми перші в Україні створили міжколгоспну організацію «Шляховик».

Кор.: Тобто, ви нічого тоді не знали, як і що треба робити?
Г.Ч.: Саме так! Починали у повному сенсі «з нуля». Треба було розробити статут, придумати, на якій фінансовій основі вони будуть працювати. Техніку нам віддало міністерство, ми самі зробили вскритні роботи у кар’єрах, самотужки почали добувати жерству… Першим селом, де ми вирішили почати, були Попівці – і ті дороги, які ми там зробили, стоять по сьогоднішній день! У нас була така задумка: ми зробимо дороги з твердим покриттям, а коли держава стане багатішою і буде вдосталь давати бітуму, на цю «подушку» можна буде покласти асфальт. Але все й дотепер залишилося так, як тоді, коли ми в рік здавали по 40 кілометрів сільських вулиць. Я добре запам’ятала, що ми 1988 року зробили дороги у селі Вербка. Якщо ви там колись будете, то ніде не застрягнете! Дороги працюють й дотепер.
Також хочу розповісти, як ми вирішували питання закріплення молоді на селі. Для цього треба було дуже багато побудувати житла для молодих спеціалістів (і ми почали здавати 3-квартирні дома), а також дитсадки та школи. Ми побудували у різних селах більше 10 подібних комплексів, частину якого займали дошкільнята, а другу половину – молодші класи. По сьогоднішній день не можу спокійно про це говорити – згадую, як їх «роздери банили», покрали майно, і хочу плакати… Той комплекс, який ми побудували у Вербці, спочатку переробили на клуб, а потім віддали батюшці, який там і дотепер живе. Але дуже добре, що у цьому році збираються зробити реконструкцію у Пронівському комплексі. У Голенищеві його теж відновили, а у Горбасові зберігли навіть тоді, коли на початку 90-х все руйнували та розкрадали. Невже ніхто не розумів тоді, що це ж усе було для дітей. Адже діти – це наше майбутнє! Саме тому я завжди вважала, що соціальна сфера на селі є ледь не найголовнішою, і завжди «воювала» заради неї, наживаючи собі ворогів. Я не дала закрити Требухівську дільничу лікарню, я зубами гризлася, щоб не закривали школи, тому що якщо школа в селі закриється, то село загине. При мені побудували школи у Суслівцях та Шрупкові, реконструювали Летичівську школу №2, де колись за царя була гімназія. У 2010-му ми відмічали її 100-річчя!
Я вже розповідала про цікавий комплекс у Бохнах, де була перша в Україні репродуктивна свиноферма. Було дуже дорого опалювати її мазутом, тому ми з головою колгоспу Петром Васильовичом Непийводою, нині вже покійним, почали розробляти проект електричного обігрівання з акумуляцією тепла в нічний час. Ми перші в Україні побудували таку електрокотельню із величезними резервуарами з водою. Вона вмикалася вночі, нагрівала воду до температури 80 градусів (бо нічний тариф був набагато менше денного), а вдень цим теплом користувалися. Нажаль, цього теж немає, бо у конструкції було чимало алюмінію, і його увесь розікрали…

Кор.: Невже зараз взагалі нічого доброго немає?
Г.Ч.: Ні, чому? Дуже добре, що влада почала повертатися обличчям до соціальної сфери, реконструюють та повертають дитячі садочки, адже діти родяться, і їх потрібно десь розміщувати. Але, нажаль сьогодні машина швидкої допомоги не може проїхати по сільським дорогам, які робилися ще у Радянському Союзі. Навіть приватні перевізники відмовляються їздити по тим селам! Треба подякувати Валерію Кольгоферу, який зумів налагодити з ними контакт, і автобуси хоч два рази на тиждень їздять. Раніше було таке, що по декілька років зовсім ніякого зв’язку не було! Зрозуміло,щоб автобуси мали змогу їздити, бо були проведені відповідні ремонти сільських доріг, а це дуже радує.

Кор.: А що Ви згадаєте про художню діяльність, культуру?
Г.Ч.: Раніше у районі будували багато будинків культури. Зараз ці клуби потребують капітального ремонту, наш районний будинок культури взагалі не опалюються! Про що тут взагалі говорити? Кажуть, ніби питання вирішується, цього року мали щось робити, але вже рік закінчується, а ніякого руху щось немає. Добре, що хоч почали вікна міняти на пластикові. У нас прекрасна музична школа, яка створювалася при мені і функціонує по сьогоднішній день. Працюють непогані гуртки бальних танців, та ще з радянських часів відкритий будинок дитячої творчості. Я дуже задоволена прекрасним хором ветеранів, де співає 30 чоловік.

Кор.: Який середній вік артистів?
Г.Ч.: З 30 чоловік сімом вже за сімдесят років. Не так давно у Волочиську був обласний фестиваль ветеранських хорів, ми дуже гарно виступили, і після цього подали документи на конкурсну комісію, щоб хору присвоїти звання народного.

Кор.: Чи була у Вас мрія, яка так і не здійснилася?
Г.Ч.: Моєю найбільшою мрією була газифікація усього Летичівського району. Шкода, що саме цього мені не вдалося здійснити. Але я є беззмінним депутатом районної ради (зараз вже дев’ятий раз!), і саме тому винесла на розгляд сесії запит про те, щоб на кожному засіданні ради газовики інформували нас про те, що робиться.

Кор.: Галино Петрівно ви десять років працювали на такій відповідальній керівній посаді, а як Ви ставитесь до сьогоднішнього керівництва?
Г.Ч.: Дуже поважаю Валерія Олександровича за його життєву позицію. Найбільше подобається в ньому те, що він людина слова: сказав – зробив. Сьогодні це дуже важлива характеристика для будь-кого, а особливо для керівника. Як я вже казала майже на 100 відсотків відновлено транспортне сполучення сіл із районним центром, відремонтовано багато доріг і це дійсно позитив.

Кор.: Що Ви хочете побажати мешканцям Летичева під час цього першого свята міста?
Г.Ч.: Віри в краще майбутнє! Я вірю, що життя обов’язково зміниться на краще! Впевнена, що прийде просвітлення, будуть гарні дороги, якісна освіта та дешева медицина. Ну і, звісно, усім здоров’я! Я завжди, як зустрічаю старших людей, кажу: «Бажаю Вам здоров’я не гіршого як те, що Ви вже маєте!».

Кор.: Дуже дякую за цікаву розповідь! Бажаю Вам також усього найкращого і, звісно, здоров’я!

Спілкувалася Людмила Лунина