https://moyagazeta.com/

З Президентом Тягнибоком Україна може забути про європейське майбутнє” – думка московського експерта

Замдиректора російського Інституту стратегічних досліджень Тамара Гузенкова відвідала Донецьк з презентацією свого нового видання на тему викладу історії Другої світової війни в підручниках України та інших країн пострадянського простору.

Тамара Гузенкова історик, політолог, автор ряду книг, у тому числі – про Юлію Тимошенко. Вважається в Москві авторитетним експертом по Україні. При цьому уникає різких оцінок, намагаючись виглядати дипломатичною. Напередодні останніх парламентських виборів правильно спрогнозувала високий результат ВО “Свобода”.

Тамара Гузенкова розповіла які зміни зазнало викладання історії в українських школах за міністра освіти Табачника та відповіла на інші запитання кореспондента gazeta.ua

– Матеріал для книги “Розповім вам про війну …” ви закінчили збирати в 2010 році. А відстежували, як при Табачнику і Януковичі помінялося викладання історії в школах?

– У нашій книзі є підрозділ про підручники 2011 року. Тут всі виступи і філіппіки проти націоналістів Дмитра Володимировича Табачника, який ініціював зміни. Тут і посилання на сучасні переписані підручники Ладиченка, Щупака, Гупала … Те, що зараз використовується. Складне дуже питання. Є спокуса сказати, що зміни носять декоративний характер, але це не так.

Гранично важливо, що повернуто на сторінки підручників поняття Велика Вітчизняна війна. Все-таки змінені оцінки ролі та значення ОУН-УПА. Звичайно, сучасна українська освіта від цього ні в якому разі не відмовляється, але оцінки стають більш нейтральними. Якщо ви читали коли-небудь Літопис ОУН-УПА, багатотомне видання, то в деяких підручниках таке враження, наче тексти взяті з цих літописів. У підручнику Турченка 2008 присвячено 371 рядок ОУН-УПА, а в підручнику Гупало 2011 року – 98. У три рази менше! Здавалося б дурниця, а насправді … Партизанському руху в підручнику Турченка було присвячено всього 32 рядки, а у Гупана – 178.

Нещадну критику радянських партизанів і співчутливо-виправдувальний тон відносно українського націоналістичного руху змінили більш зважені оцінки. Один з підручників містить в собі ілюстративний матеріал з радянського плакатного мистецтва. Здавалося б дрібниця, а насправді суттєво.

Ми по різному можемо ставитися до радянської спадщини, але СРСР існував, і Україна перебувала в його складі. Використання військового плаката – це як би визнання, що Україна була частиною СРСР. А подивіться Ладиченка – Всесвітня історія за 2003 рік. Тут робітник і колгоспниця у вигляді Статуї Свободи на самій обкладинці. Проржавленний, напівзогнилий робочий й абсолютно біла, непорочна американська Свобода – і вже більше нічого не потрібно описувати, ця обкладинка говорить про пріоритети.

Я порядково буквально порівнювала підручники Ладиченка 2003 і 2011 року. Що там відбувається? Всі грубості, перекоси прибираються, але на 90 відсотків текст зберігається той же самий. Методичний трюк полягає в тому, що якщо текст надто співчутливий до радянського союзу, він врівноважується критичними додатковими матеріалами. Там: подумай, прочитай це…

Історія переписувалася, листується і буде переписуватися. А шкільні підручники – втілення державної історії. Їх контролює влада. Є контр-історія і є історія пам’яті – історія масового свідомості, яка найменше піддається фальсифікаціям. Історія ОУН-УПА була контр-історією, а тепер перетворилася на державну, але піддається зараз певному коригуванню.

– Як ставитеся до ідеї створення спільного підручника Росії та України?

– Сама по собі ідея непогана, але є важкою до виконання. Загальні підручники це велика проблема, тим більше, коли ми знаходимося в гострій стадії своєї власної національної ідентифікації. У гострій стадії! Французи і німці написали спільний підручник, але він у них особливої ​​популярності не має.

– У чому ви бачите концептуальну помилку підручників історії України?

– Важливо відмовитися від комплексу жертовності, від уявлення, що Україна завжди, в усі історичні століття була жертвою, що її завжди роздирали, завжди на її території билися і реалізовували свої геополітичні інтереси. Це тупик, який позначається так, що у підростаючого покоління звужується історичний горизонт. Діти песимістично дивляться у майбутнє, їм здається, що вони в явно програшному положенні. Цей комплекс потрібно в собі долати. Вся офіційна історія України описується як історія поза Росією, поза її цивілізацією, сепарується, є контр-історією російської історії – ОУН-УПА, Переяславська рада…

Не знаю, наскільки це болісно для вас, але я з гіркотою про це говорю. Якщо розглядати історію України як не історію Росії, тоді виходить, що великим українською спадщиною є битва при Крутах… Україна опиняється поза полем широкого історичного цивілізаційного контексту.

Що стосується ОУН-УПА, в 1997 році Леонід Данилович Кучма не знайшов нічого кращого, ніж призначити комісію Верховної Ради, яка позасідала і прийшла до висновку, що СС-Галичина не є військовими злочинцями, з них знялася вина за участь на боці фашистів. Процес лакування – напевно, не те, що нам зараз потрібно. Елементи критичного ставлення до своєї історії, елементи покаяння – це те, чого нам дуже сильно не вистачає.

– Як би ви розповіли українським школярам історію ОУН-УПА – оцінка цього руху, мабуть, ключове питання?

– З числа ключових. Я б рекомендувала визнати, що частина цього руху була на боці фашизму. Некоректно визнавати їх істинними героями війни, на відміну від радянських червоноармійців, які часом підносяться як гарматне м’ясо і солдати, які тупо виконували накази. Це була по суті громадянська війна всередині українського соціуму. Коли різні групи населення виступали один проти одного.

Не коректно і неправильно повністю знімати вину з СС-Галичина. ОУН-УПА була не однорідною, це було складне явище. Реабілітація заснована на тому, що ці громадські сили виступали за створення незалежної української держави. Якщо ця позиція є домінантою, точкою відліку, тоді можна абсолютно негативно оцінювати внесок у воєнний період частини суспільства, яка не мала відношення до ОУН-УПА – оцінювати як те, що зраджувало національну ідею. У морально етичному відношенні стає неважливо – чи був ти в складі фашистської армії, оскільки в главу кута кладеться ідея національної української держави. Виходить, що ціна за цю державу може бути будь-яка. Будь-яка! У тому числі формування фашистських підрозділів.

– Ви передбачали, що Олег Тягнибок увійде в парламент. Як ви пояснюєте причину зростання впливу “Свободи” і який ваш прогноз щодо її майбутнього?

– Це закономірний процес. Націоналістичні сили давно намагалися пробитися до парламенту. А пробилися тому, що Україна є на рівні Конституції унітарною державою, а насправді – держава, роздроблена на свої удільні князівства. Де кожен регіон як би здійснює політику, яку вважає за потрібне, а Київ закриває очі в обмін на лояльність. Тому в перші скликання Ради туди націоналісти заходили поодинці – Степан Хмара, Ярослава Стецько, Левко Лук’яненко.

Потім вони скористалися потенціалом і харизмою Юлії Тимошенко і влилися в цю партію. І ось почався наступний закономірний етап. Коли ці сили оформилися і завдяки безумовному протекціонізму в західних регіонах (насамперед у Львові) змогли освоїти місцеві ради та об’єднатися настільки, щоб потрапити в парламент. Великий відсоток, який отримали “свободівці” – це голосування не стільки за, скільки проти когось. Судячи з того, як вони себе зараз ведуть в парламенті, є ймовірність, що вони почнуть втрачати позиції. Мені здається, їм як силі це не йде на користь.

– А грунт для розвитку націоналістичних настроїв в українському суспільстві є?

– Зубожіння населення, економічні проблеми – це грунт. Але Україна позиціонує себе як європейська держава. А в Європі фашиські елементи (а тягнибоківців можна назвати фашиськими) – це вважається все-таки недобре, у Німеччині це злочин… І якщо Україна бачить себе європейською державою, вона не може мати такого Президента як Тягнибок. В іншому разі вона може забути про своє європейське майбутнє.

Записала Тетяна ЗАРОВНА