https://moyagazeta.com/

Господь каже нам бути милосердними!

Робота „Карітасу України” насамперед спрямована на охорону здоров´я, допомогу сім´ям і дітям, проблеми міграції, ВІЛСНІДу, соціалізацію неповносправних осіб, допомогу людям у несприятливих життєвих обставинах та інше. Ці програми реалізуються паралельно до так званих «базових послуг» – здійснення гуманітарної допомоги, роботи благодійних їдалень, соціальних центрів для дітей, домашньої опіки та інших, що їх надають регіональні організації „Карітасу”.

У новорічні свята, в переддвір’ї Різдва, ми завітали до обласного благодійного фонду „Карітас”, та за духмяним чаєм розмовляли „про життя-буття” з його керівництвом…
Отець Іван Данкевич, директор хмельницького благодійного фонду „Карітас”
– Отче Іване, почну з не зовсім святкового запитання: на Вашу думку, чому так багато поганого у світі? Може, ми морально слабкі, не в змозі перемогти різноманітні спокуси?
– Крім нас самих, із нашими слабостями ніхто не зможе боротися. І «добрий дядько» Америки чи Європи не приїде на поміч.
– А як тоді зняти з душі негатив?
– Коли з крану тече брудна вода, ми її пити не будемо, а поставимо фільтр, бо не хочемо, щоб постраждав наш організм. Як бути, коли людина вмикає телевізор чи заходить в Інтернет, і постійно бачить жорстокість? Треба також поставити фільтр – у власну душу, щоби відсіювати усе погане. Коли людина знає, що є добрим, а що – поганим, нею набагато важче маніпулювати.
– Скажіть, а які, на Вашу думку, сьогоднішні діти? Про що вони мріють, у що вірять? До вас вони приходять лише тому, що їх тут годують, чи хочуть чомусь навчитися?
– Деякі приходять за знаннями, спілкуванням, а інші – щоб провести дозвілля. У нас діти перебувають недовго, потім вони повертаються до свого середовища. Але ми маємо надію, що зерно, яке тут посіється – проросте. Є різні діти з різними потребами. Ми не ставимо за ціль зробити, наприклад, з дитини, яка отримує двійки, відмінника. У кожного свій шлях в житті. Ми намагаємося прийняти їх такими, які вони є. Ти маєш недоліки, хочеш їх виправити? Ми тобі допоможемо! Але якщо дитина цього не хоче, значить, іще не має такої потреби. Звісно, бувають і невиправні.
Наш проект діє вже дев’ять років. Дехто із наших підопічних сьогодні вже є підлітком. Але, якщо навіть він зробив помилку у своєму житті, то й дотепер завжди отримує від нас підтримку й допомогу. Працівники нашого фонду намагаються бути максимально для цього відкритими. Тому вибір – лише за дітьми.
– Ми далеко відійшли від основних цінностей усіх часів – сім’ї, дітей, виховання, відповідальності… Інколи навіть кажуть, що людство повністю деградувало… Ви згодні? Чи можливо щось з цим зробити?
– На жаль, деградація була завжди, в усі часи. У світі завжди існував поділ на багатих і бідних. Ось тільки відсоток нужденних був набагато меншим. Загальної жаданої для багатьох рівності та інших ідеалів, які намагалися впровадити, в природі не існує. Вони лише для того, щоб заманити людину в якісь політичні реалії. Дуже сподобався вираз одного сучасного письменника: «У наш час немає багатих людей, є бідні люди з мішками грошей». Мені здається, що це – реалія, яка відображає суспільство, але не лише у нашій країні. Коли ми впроваджуємо різноманітні проекти, доводиться бувати за кордоном.
Щорічну акцію «Лист Святому Миколаю» ми проводимо втретє. Але вперше за увесь час у своїх листах діти просять у святого Миколая звичайні харчі – курку «гриль», макарони, крупи та борошно. Спочатку це викликало в мене обурення – не власне ситуація, а те, що таке взагалі може бути. Але потім я подумав, що для багатьох сімей це є потребою.
Ми у церкві годуємо дітей з неблагополучних, багатодітних, нужденних сімей, сиріт тричі на тиждень. Прихожани та служителі церкви намагаються готувати для таких дітей смачні обіди. Проте цього замало – на жаль.
Слава Богу, що у світі, зокрема – на Хмельниччині, багато добрих людей, тому ми постійно знаходимо меценатів. Адже благодійний фонд – це організація, яка не заробляє, не отримує прибутки, не має свого виробництва. Ми роздаємо нужденним лише те, що нам дають інші люди. Ось, наприклад, зараз продуктами харчування нас забезпечують два фермери.

Дмитро Лисий, керівник проекту «Мобільна робота з молоддю в Україні»
-Дмитро Миколайовичу, у чому полягає Ваша мобільність? Чому Ви тут? Що Вас сюди привело?
– Взагалі-то я прийшов працювати сюди психологом, але з часом став керівником. Спочатку наш проект був просто мобільною станцією, яка виїжджала кожен день, п’ять днів на тиждень. Основною метою було завести контакт з «дітьми вулиці», дати їм якусь альтернативу. За визначенням UNISEF, дитиною вулиці називають дитину, яка більшу частину часу проводить саме там. Але у нас, на жаль, такі діти в основному є безпритульними, і саме з ними ми й працювали перші роки – разом з міською та обласними владами та зі службою справ дітей. З часом ми побачили («ми» відноситься до всіх причасних у допомозі), що проблема є, і вирішили розширити свою допомогу, щоб дітей вулиці більше не було. Тому тепер ми в основному займаємося профілактикою, працюючи з багатодітними та кризовими родинами. Наш проект називається «Мобільна робота», бо ми не лише проводимо тренінги, а й працюємо на території наших клієнтів. Цільовою групою є діти та молодь, які опинилися в складних життєвих ситуаціях. Проблем дуже багато – починаючи від невихованої поведінки, і закінчуючи нікотином чи токсикоманією.
– Можливо, діти починають палити чи нюхати клей, щоб не думати та не розуміти, що відбувається навколо? І це такий своєрідній захист?
– Може, й так, але мені здається, що вони просто не знають, що треба робити, бо їх ніхто нічому ніколи не вчив. Дитина живе і виховується на вулиці, його побили, він втік. Якщо наступного разу не втече – його знов поб’ють. Тваринна стратегія…
– Інколи мені здається, що наші родинні цінності зійшли нанівець, і звичайна нормальна родина – вже неабияке досягнення…
– Я теж цікавлюся цим питанням. На мою думку, приблизно одного рівня можливості співжиття були і раніше, і зараз, просто тепер більше волі дали людям. Раніше людей заганяли у рамки, казали їм, що треба робити, куди йти, про що думати. Це неправильно. Але перед тим, як дати волю, спочатку треба навчити людину правильно обирати цінності, тому дітей (адже вони і є нашим майбутнім!) необхідно навчати.
– І як ви навчаєте дітей – за допомогою розповідей, фільмів?

У розмову знов вступає отець Іван Данкевич.
– Інколи людина сама себе опускає до рівня речі, а потім ображається, що з нею поводяться, як з річчю. Адже як людина, наприклад, вибирає собі на ринку одяг? Подивився, узяв, приміряв. Сподобалося – купив, не сподобалося – зняв і пішов вибирати інше. Такими самими стандартами молодь починає міряти й себе. Щоб цього не відбувалося, треба повертати цінності, до яких закликає церква вже впродовж віків. Світ розуміє, що «любов» – це коли беруть, а християнство вчить, що це, коли дають!
– І звідки візьмуться ці стандарти? Може, від батьків, чи інших поколінь?
– Ні. На жаль, людство завжди розвивалося по спіралі. У середні віки було набагато більше розпусти, ніж сьогодні. Біда в тому, що клич «поспішай жити», за яким тепер живуть, по-справжньому звучить, як «поспішай вмерти»! Людина повинна знати, на кому вона одружується, церква заохочує спілкуватися, але є різниця між «я тебе люблю» і «я тебе хочу». Якщо хтось каже: «Я тебе люблю» і чинить гріх, то це так само несумісне, як день і ніч.
– Коли Ви ведете службу, чи можете розпізнати, хто прийшов до собору, тому що дійсно вірить у Бога, а хто з’явився випадково?
– Ми часто думаємо, що Бог – це такий собі Джин, який не бачить, що я роблю, але коли мене «притисне», я можу потерти лампу, він вийде, я скажу, що мені треба, і він зобов’язаний це зробити. Насправді, Бог всюди присутній та всезнаючий. Він створив людину для щастя, а не для того, щоб вона мучилася. Але Бог дав людині вибір, два шляхи: від Бога або до Бога. Людина самостійно робить ці кроки, ніхто її не примушує.
– А діти, коли Ви їм про це розповідаєте, це розуміють?
– Справа у тому, що існують різні діти. З деякими дуже нелегко працювати, і мої працівники, які цим займаються, є, без перебільшення, справжніми героями. Взагалі, усі люди, як діти, так і дорослі, діляться на дві категорії: розумні і мудрі. Розумні вчаться на своїх помилках, а мудрі – на чужих. На жаль, серед нас більше розумних. Я дуже часто бачу людей, які добре ставляться до тварин і поводиться краще з твариною, ніж з дитиною чи людиною без постійного місця проживання. Я не знаю, чому так сталося…

Лариса Писанко, соціальний працівник проекту «Мобільна робота з молоддю»
-Що Ви, жінка, відчуваєте, коли бачите цих дітей?
– Коли вони до нас приходять, я одразу кажу їм: «Ви – мої діти!», і постійно це повторюю. Також весь час кажу їм, що люблю їх, не зважаючи, хто вони і що роблять, які в них проблеми, як вони до нас відносяться. Навіть якщо відчуваю до себе відкритий негатив, все одно кажу, що люблю їх. У нас є дівчинка, яка заходить в двері і постійно каже, що в неї все погано. Я їй одразу кажу, що люблю її, що вона хороша, пропоную поговорити з нею і вона змінюється. Можливо, я не всім подобаюсь, бо хочу, щоб завжди був порядок, але діти потребують постійної любові, бо багато хто з них її ніде не бачив – ні вдома, ні в школі, ні на вулиці. Тому головне – це любов, а правила, які ми встановлюємо – другорядне. Діти не приходять до нас, щоб лише поїсти, вони хочуть поспілкуватися з людьми, яких немає в їхньому повсякденному оточенні, пізнати щось нове. Пам’ятаю, ми проводили тренінг «Я побудую гарну сім’ю», і діти заповнювали анонімні анкети. Якщо подивитися їхні відповіді, то для багатьох є нормальним починати статеве життя у 14-15 років. Але багато хто писав, що повинен у житті бути лише один партнер, дівчата кажуть, що хочуть побудувати хорошу сім’ю лише з однією людиною.
– А про що сьогоднішні діти взагалі мріють?
– Вони всі хочуть гарного життя, мати повноцінну сім’ю, щоб обов’язково були чоловік, жінка, дитина, мати дітей, вчитися, знайти гарну роботу. Але іноді дивишся, що ця мрія є лише на папері і словах, в житті потім все не так…
– У Вас, Ларисо Миколаївно, були випадки, коли діти розповідали про те, що вони щось зробили не так, щось погане?
– На жаль, буває. Ось, наприклад, одна наша дівчинка перейшла до вечірньої школи, познайомилася із хлопцем, сказала, що вийде за нього заміж і збудує сім’ю. Пройшов місяць, він кудись поїхав – і вона знайшла іншого хлопця. Я в неї запитую, чи говорить вона з мамою, чи відкривається їй – адже ближчої людини, ніж мама, немає. Вона відповідає: «Я до мами раніше зверталася завжди, розповідала, як йдуть справи у школі, і про подруг, а мама відповідала, що їй це не потрібно знати. І так декілька разів. Я помітила, що не тільки я, а й інші звертаються до мам, а ті не звертають на них увагу». Тепер, коли у дівчинки виникають проблеми, мама допитується, що сталося, а та відповідає: «Мамо, воно ж тобі не потрібно!» То хто ж більше винен? Ми завжди кажемо, що обов’язково треба спілкуватися з батьками, розмовляти з ними так, як говорять із нами. Але деякі мами зайняті проблемою, де заробити гроші, деякі влаштовують особисте життя, а діти на другому плані. На це боляче дивитися… Деякі дівчата приходять до нас, вже маючи власних діточок, і ми їх вчимо, як з ними поводитися, як їх виховувати у «Школі материнства». Все одно цього замало…
– Що б Ви побажали усім дітям у ці чарівні святкові дні?
– Я би хотіла, щоб у листах, які вони писали, згадувалося лише про книжки, іграшки, тобто, про реальні речі, тому що деякі просять модний одяг, плеєри, телефони і т.п., тобто, дорогі речі, які бачили у своїх однолітків чи однокласників…

Отець Іван Данкевич:
-Найперше, я би порадив побачити себе на місці тих, кого ми осуджуємо і не приймаємо. По-друге, ми вчимо в церкві, що в кожній людині є Христос, є Бог, блиск його божества. І, роблячи щось погане людині, ми робимо погане Богу. Також хочу побажати всім бути милосердним, як Миколай, але робити це таємно, не ставлячи себе у заслугу, і не чекаючи обов’язкової подяки. Також не треба забувати, що милосердя не повинно закінчуватися святом Миколая, чи різдвом, а має продовжуватися й надалі, чого усім і бажаю!

Людмила Луніна