by Прибувши на місце проживання,куди нас запросила хозяйка, ми не одразу,чесно кажучи,зорієнтувались куди нам йти.Досить запущене приміщення будинку, це лише гарні слова, які в цій ситуації не пояснюють анічогісінько, мало того що це ще и оказалося цокольне приміщення (підвал), на яке всім відверто «наплювати». Сам будинок – гуртожиток знаходиться під опікою ВАТ “Хмельницькелектротранс”, сімґя отримала тут квартиру більше десяти років тому, коли ще колишній чоловік Валентини Євгенівни працював водієм тролейбуса. А так, як будинок відомчий, жодне з комунальних підприємств міста до нього немає ніякого відношення, своїми силами ремонтувати будинок «Хмельницькелектротранс» відмовляється, мовляв – грошей немає.
Таким чином залишились люди жити в повній антисанітарії: через квартиру площею 40 квадратних метрив проходить труба з холодною водою, в стіні ж – величезна дірка і каналізаційна труба, яка доречи будь-коли може прорвати.Отож сами уявляете що звідки окрім поганого запаху потрапляють ще і інші “квартиранти” – пацюки, взимку, навіть уявити важко, як у таких умовах живеться. Щоб замурувати цю злополучну дірку, люди звертались до управління «Хмельницькелектротрансу», прийшла комісія, оглянули та сказали, що замуровувати її ні в якому разі не можна. А як, запитується, людям жити не сказали. Тому ж дві кімнати на одинадцять чоловік, кухня площею 4,5м. кв. перебудована із тамбуру без водопровду та каналізації, спільний із сусідами туалет, через що виникають досить серйозні суперечки, та душова за ремонт яких на людей списали не мало не багато всього то сорок тисяч гривень, нічого собі ремонт скажете, так, звичайними словами його не опишеш.
Постійні відмови, постійні пошуки крайнього, все ніби за стандартною схемою нашого суспільства та міста, за наданні послуги платити треба обовґязково, а як зробити щось для жильців, то не має власника. Ситуація в гуртожитку не найкраща, а особливо в сімґї, де шестеро дітей, батько живе окремо, а виплачувати аліменти відмовляється, мати ж всьому дати ради не може. За словами Валентини Євгенівни, вже неодноразово звертались до начальника «Хмельницькелектротранс», писали до Міської ради, та результату практично ніякого, самі не хочуть нічого робити та мешканцям не дають. Біля цього ж таки гуртожитку є достатньо місця аби добудувати потрібні кімнати і таким чином вирішити всі проблеми, але в видачі плану на добудову власник відмовляє, про фінансування добудови взагалі мова не йде, та більше того люди не мають права приватизувати своє житло, а просто вкладати немалі кошти в ремонт не своєї квартири, самі розумієте, немає сенсу.
Щоб розяснити ситуацію, редакція звернулась до управління ВАТ«Хмельницькелектротранс», начальник Барановський Олександр Лукґянович направив до свого заступника, який, за його словами, займається житловими питаннями. Звґязавшись із Олександром Івановичем Божком по телефону (робочому), в слухавку почули катигорично лише одне: «я лежу в лікарні…», в той час, як його безпосередній начальник запевнив нас, що він на роботі і може надати потрібну інформацію, зрозумілий хід – футбольний. Як ви вже зрозуміли, зустрічатись або прокоментувати по телефону він аж ніяк не міг або не хотів, відтягуючи пояснення до четверга-пятниці, хоча нам від нього потрібно було лише п’ять хвилин часу. А коли ми попередили, що якщо він не надасть нам пояснення щодо цього питання – ми все так і напишемо, на це нам пригрозили судовим позовом.
Отже, як то кажуть, маємо те, що маємо, проблем безліч, а вирішувати їх, як завжди, немає часу, грошей, а можливо – бажання. Приміщення здається за досить таки пристойну плату, “деруть”, не побоюсь цього слова, як за нормальну, з усіма умовами трикімнатну квартиру в новобудові та ще й з ліфтом. Натомість для людей не зроблено нічого, у таких умовах жити просто не можна. Як вже говорилось раніше, повна антисанітарія, а взимку холоднеча, і хіба може людина, а тим паче дитина жити і не захворіти?
Зараз на передодні першого вересня для цієї сімґї виникли не менші проблеми, адже зібрати дитину до школи зараз не дешево, а особливо, коли вона не єдина, а гроші брати немає звідки. Півтора року тому Валентина Євгенівна подала документи в Адміністрацію Президента на присвоєння звання «Мати-героїння», але не так це звання потрібне як грошова допомога, як каже Валентина Євгенівна, «хоч якусь дірку залатаю». Та як виявилось допомоги немає і це не дивно, хто ж зараз про людей думає та дбає…
