https://moyagazeta.com/

Сергій Крамар: «Майте сміливість слідувати зову Вашого серця та інтуїції»

Просто, невимушено, поза робочими рамками (хоча й в службовому кабінеті), ми вирішили поспілкуватися з Головою Господарського суду Хмельницької області Сергієм Крамаром.

Кор.: Сергію Івановичу, розкажіть, будь ласка, як Ви стали юристом – це було мрією дитинства, чимось ситуативним або, можливо, пішли стопами батьків?
С. К.: Цим запитанням Ви одразу мене заінтригували. Я давно чекав, аби хтось про це запитав. Дійсно, мій батько – юрист за фахом. Він обіймав посади помічника прокурора Кам’янець-Подільського району, слідчого прокуратури у Кам’янці-Подільському, заступника прокурора району. Тобто, юрист у родині був, але, коли я навчався у школі – класі у четвертому чи п’ятому, дуже подобалася зоологія, зокрема – орнітологія. У мене було багато книжок з цієї теми. Я й дотепер захоплююся птахами, особливо хижими. До прикладу, лише за характером польоту можу визначити, який це птах. Тому спочатку хотілося стати зоологом чи біологом. Хоча ось такий цікавий факт – здобувати юридичну освіту не планував, але мені часто доводилося вирішувати спори поміж друзями. Коли у нашій компанії виникали якісь суперечки, наприклад, під час гри у футбол, чи щось інше – мені завжди вдавалося вирішити конфлікт, підібрати потрібну мотивацію та пояснити, чому хтось правий, а хтось – ні. І, уявіть собі, вже у дев’ятирічному віці я ловив себе на думці, що можу бути суддею! Хоча, як вже казав, не було жодного бажання та будь-яких планів!

Але у 9-10 класах, коли треба було визначатися з майбутнім, батько сказав: «Сергію, любов до птахів може стати твоїм хобі. Але прагматично і правильно було б отримати якусь серйозну спеціальність». По суті, юриспруденція була обрана моїм батьком. Згодом я зрозумів, що він був правий, і теперішня професія правильно обрана.

Кор.: Я знаю, що Ви написали книгу та присвятили її пам’яті батька. Скажіть, а складно творити, бути креативним та відкритим, працюючи в системі та представляючи третю гілку влади – судову? Не помічали якогось внутрішнього конфлікту?
С. К.: Вважаю, що ні. Свою роботу я люблю, подекуди навіть у сім’ї виникає невдоволення моєю відданістю судочинству. У житті іноді трапляються ситуації, коли людина «переростає» свою справу, і тоді стає нецікаво. Але це не про мене. Будь-якого конфлікту для мене не існує. Проте, хочу самореалізуватися у написанні книжок, у дослідженні історії, у літературі – я цим теж живу. Можливо, якби не було такого захоплення, мені б нецікаво було жити. А книжки, до яких я «приклав» руку, з’явилися, зокрема, і через те, що ставив собі запитання: «Що робили німці на Поділлі? Хто заселяв Поділля?». Я просто шукав відповіді, і знайшов їх. Виникло бажання поділитися з читачами отриманими знаннями. Створюючи власну книгу про історію нашої землі, я був змушений прочитати 200 інших! Але тепер знаю, хто ким був. Якщо людям цікаво, нехай прочитають. Можу сміливо сказати, що захоплення доповнюють мою роботу, і навпаки, а також те, що при написанні книжки я оцінював її з позиції судді. Історики сперечаються про дати, а для мене найбільш цінними є правові, юридичні аспекти того чи іншого явища.

Кор.: Створення книги, навіть невеликої, вимагає колосальних витрат часу, а Ваше видання – повноцінна науково-дослідницька праця. Коли Ви усе встигаєте?
С. К.: Я маю намір цю роботу продовжити. На жаль, зараз обмаль часу через зміну посади. Коли книга створювалася, я був суддею, заступником голови суду, але вже рік обіймаю посаду голови суду. Саме тому усі матеріали вивчаються після роботи. Мені допомагають друзі. До прикладу, голова Подільського братства Мирослав Мошак – із літературою, бо при братстві є бібліотека. Ось, гляньте на стіл: тут лежать літописи Хмельниччини, робота В.Січинського «Чужинці про Україну», декілька видань матеріалів конференцій, наукові вісники «Межибіж». Коли трапляється вільна хвилинка, використовую її для читання.
До речі, трохи змінюючи тему розмови… На жаль, я раніше майже нічого не знав про Стіва Джобса. Але коли він помер, я в пресі наткнувся на публікацію про цього винахідника, і мене вразив один з його висловів: «Не дозволяйте шуму чужих думок перебити ваш внутрішній голос. І найголовніше: майте сміливість слідувати зову Вашого серця та інтуїції». Джобс зізнавався, що у житті був жорсткою людиною. Коли прийшов до фінансового успіху, він втратив друзів – це його особисті зізнання. Можливо, у цій жорсткості є певний раціоналізм, оскільки за відсутності такої якості майже не буває чіткої побудови системи та панує анархія, яка усе розвалює.

Кор.: Судячи з висловів, Ви демократ?
С. К.: Так, демократ. Але прийшов до висновку, що демократія не передбачає анархії і хаосу. Якщо не буде вибудуваного порядку, певного стержня, працюючого механізму управління суспільством, то демократії буде гріш ціна.

Кор.: Ви менеджер, управлінець, працюєте з кадрами. Але колись казали, що у житті зустрічалися ситуації, коли потрібно було зробити зауваження, а внутрішня м’якість не дозволяла цього зробити. Тобто Ви, як керівник, якісна ефективна одиниця судочинства, не допрацьовуєте через це?
С. К.: Є таке (посміхається). Треба виправлятися. Важко карати, але інколи треба це робити, щоб відповідати необхідному рівню. А цей рівень я завжди ставлю високо і для себе, і для інших. Можливо, тому зі мною подекуди важко працювати. Я не завжди прямо висловлюю невдоволення, але можу буркнути так, що інші одразу розуміють – щось тут не так, і намагаються виправити становище. М’якість в мені є, я і сам це відчуваю, адже подекуди зауваження треба робити і старшим людям. Вважаю, що посада посадою, але сьогодні я на роботі, а завтра йду вулицею. Із самого початку взяв собі за правило: не ставити себе вище за інших лише через службове становище, бо поза роботою ми всі рівні. Ніхто не знає, що станеться з ним у житті. Це і є стримуючим фактором для мене. Біда наших керівників у тому, що вони «приростають» до своїх стільців, виходячи з кабінету, йдуть вулицею з високо задертою головою, не помічаючи нікого навколо себе. А собі я щодня нагадую: хлопець, усе це – тимчасово. Кожен повинен робити своє на своєму місці.

І коли на роботі виникають якісь недоречності, пояснюю підлеглим: «Ви усі розумієте, що ми зараз не на вулиці. Мій обов’язок вимагати, ваш – виконувати». Але ніколи не дозволяю собі поводитися так, аби працівники відчували якийсь моральний тиск. На роботу людина повинна приходити з гарним настроєм, із посмішкою. Я, коли працював у прокуратурі, нажаль, на собі відчув протилежне, тому завжди хочу створити сприятливу атмосферу. Звичайно, відчуваю намагання інших трохи дистанціюватися від мене, як від керівника. Кожен із нас бував у такий ситуації – нібито усі друзі, але коли хтось стає керівником, одразу виникає якась відстань, адже посада передбачає появу владних функцій. Намагаюся їх не використовувати, аби людина своїм розумом і душею сама зрозуміла і дійшла до розуміння того, що усе це об’єктивно. Коли я обійняв посаду голови Господарського суду, то відчув, що певна кількість людей від мене віддалилася – чи то через свою коректність, чи то через розуміння ситуації, коли певні теми для розмов стали недоречними.

Кор.: Сергію Івановичу, у житті, коли відчуваєте свою провину, чи легко просите пробачення?
С. К.: Якщо винен, то легко прошу пробачення, цілком щиро. Я іще з дитинства взяв собі за принцип: «Не робити поганого і не бажати нікому поганого». У дитинстві я жив у Кам’янці-Подільському на вулиці Драгоманова. Якось ми з хлопцями грали у таку гру: б’єш м’ячем у стіну, він відскакує, і тоді його відбиває інший учасник. Чогось із такої злості, з сильного пересердя, думаю: зараз як вліплю по м’ячу, щоб інший хлопець його не дістав! І що ви думаєте? Поцілив у вітрину магазина! Звісно, усі гравці накивали п’ятами у різні боки. Саме тоді на все життя зрозумів: ніколи не чини зло, бо воно до тебе повернеться. І зараз теж дотримуюся цього принципу. Ніколи навмисне не нашкоджу, можу лише допомогти. Але коли не можу зарадити, то, чесно дивлячись у очі – чи то друзям, чи то навіть родичам, кажу: «Вибач, образишся, чи ні, але я не можу цього зробити». Я прекрасно також розумію, що не позбавлений недоліків, притаманних кожній людині.

Кор.: Чи вважаєте Ви, що справедливість і закон – це тотожні поняття?
С. К.: Ні, це не те саме. Рішення може бути законним, але до певної міри несправедливим. Судді вважають, що максимальна справедливість при винесенні рішення – то є вершина судочинства. Але, як казав колись мій учитель – професор юридичної академії Віктор Горшеньов, викладаючи дисципліну «Теорія держави і права»: «Юристи – це передусім консерватори, догматики, які мають точно виконувати норми права, хоча це не завжди справедливо». З 1991 року я працював у прокуратурі, і під час роботи в цьому державному органі траплялися колізії, коли відчував, до прикладу, у ситуації з виселенням людей, що це несправедливо, але, як каже латинський вислів, закон суворий, але це закон. Тоді я був ще молодим максималістом (мабуть, подібне притаманне усім, хто лише закінчив інститут), але тепер розумію, що треба намагатися прийняти максимально справедливе рішення. Не хочу сказати, що при цьому треба щось порушувати: законність має бути на першому місці.

Кор.: Чи змогли б Ви працювати адвокатом? Я маю на увазі внутрішній стан…
С. К.: Зміг би, і вважаю, що був би непоганим правозахисником. Був прокурором, зараз працюю суддею. Думаю: може спробувати себе і у ролі адвоката? (сміється)

Кор.: А у родині Ви суддя чи адвокат? Взагалі, хто кермує?
С. К.: Незрозуміло, хто в нас керівник – я чи дружина. Якось воно саме собою відбувається.

Кор.: Якщо вже ми згадали про родину, розкажіть, будь ласка: чим займаються дружина, діти?
С. К.: Дружина працює в ДП Мінюсту України «Інформаційний центр». А син – ще школяр, навчається у п’ятому класі школи-ліцею № 17.

Кор.: Які якості Ви бажаєте у нього виховати?
С. К.: Що би хто не казав, але зараз зростають досить цікаві діти. Вони розумніші за нас – дорослих. Їм нецікаво вчитися у школі! До речі, мені теж навчання десь до сьомого класу було нецікавим. Лише у восьмому класі зрозумів, для чого туди ходжу. До того в мене п’ятірки були лише з фізкультури, співів, праці та малювання, решта – четвірки. А закінчив я школу лише з кількома оцінками «добре», усі інші – «відмінно». Можливо, у всьому винна методика викладання?

Ось дивно: дитина приходить зі школи додому, вмикає комп’ютер, запросто справляється із ним, мобільним телефоном, іншою технікою, завантажує якісь програми. Але коли доходить справа до уроків з інформатики, то учень має детально пояснити вчителю послідовність натискання кнопок клавіатури та їх назви. Навіщо? Навичок, які практично будуть застосовуватися дитиною, після такого «навчання» не залишається. Подібний приклад гарно ілюструє методики викладання у школах. Я не хочу зайвий раз ображати нашу систему освіти, хоча хочеться схилити голову перед тим учителем, який вміє зацікавити дитину своїм предметом. Цього не можна сказати про тих викладачів, які, ставлячи погану оцінку, відправляють учня з батьками до репетиторів. То хто є вчителем? Намагаюся якомога більше спілкуватися з сином, хоча за нас батьки не так переймалися, як ми тепер за своїх дітей. Я, коли приходив зі школи, насамперед виконував роботи по домашньому господарству – годував курей, рубав дрова, розпалював піч, прибирав у хаті, і лише потім брався за шкільні домашні завдання. Після цього ще йшов за сестричкою до дитячого садочка. Впевнений, що свою дитину я зобов’язаний виховати перш за все порядною людиною.

Кор.: Сергію Івановичу, Ви маєте пам’ятати про випадок із суддею Ігорем Зваричем, якого спіймали на хабарництві. Що Ви тоді відчули, як суддя? Чи не було прикро за колег та репутацію усієї судової системи?
С. К.: Звичайно, було, адже, дивлячись на цього суддю, люди вважають, що усі представники третьої гілки влади такі. Добре, що ви це питання підняли. Як на мене, все ж не треба показувати такі речі, що би там не казали про свободу преси, свободу слова. Держава має формувати свій інформаційний простір – це дуже важливо. У радянські часи цим займалася комуністична партія.

Тепер, вмикаючи телевізор, переглядаючи будь-які новини, бачимо: там когось вбили, у іншому місці іще щось трапилося… Що, країна має знати, як сп’янілий чоловік убив дружину? Це має бачити моя десятирічна дитина? Я на це надивився в прокуратурі, мені вистачило. Але я тоді вже був дорослим!

Кор.: Інформаційний простір опустився до «битовухи»?
С.К.: Звичайно! Інформаційний простір має будуватися не так! Коли ми розгортаємо газету або вмикаємо телевізор, де транслюються новини, то нам повинні повідомляти здебільшого позитивну інформацію – відкрився завод, коситься пшениця. На загал треба показувати позитив, бо саме з таким відчуттям хочеться жити. Чи це хтось дає таку установку?

Кор.: А чи не припускаєте Ви, що в такий спосіб за допомогою інформаційного простору виконується зомбування населення цілої країни, що комусь це вигідно?
С.К.: Звісно, держава не повинна такого допускати, бо це дійсно схоже на зомбування. Але, скоріш за все, це просто чиїсь недоопрацювання, тому що не проводиться відповідний аналіз інформаційних продуктів та не вживаються потрібні заходи. Невже населення країни цілий день з інформаційних каналів має чути, що десь хтось когось вбив, хтось наклав на себе руки, інший розбився! Мені хіба потрібен увесь цей негатив? Тепер що стосується Зварича. Він – представник судової гілки влади. Зварич був неправий, його заарештували, провели відповідне розслідування, суд виніс вирок. Все! Для чого формувати в людей думку, що усі судді такі? Покажуть міліціонера-хабарника – вважають, що усі правоохоронці так чинять. Хто буде поважати таку міліцію і такі суди? Давайте працювати над формуванням правильного образу представників влади. Зараз на законодавчому рівні в межах проведеної судової реформи суддям посилили відповідальність. Усі сміються: посівальник та посівальник… Хто після цього нас буде поважати?

Кор.: Тоді, Сергію Івановичу, скажіть мені – якою на Вашу думку має бути критика у ЗМІ?
С.К.: Вона має бути конструктивною. Журналісти не повинні приховувати недоліки. Наприклад, повідомляється: за отримання хабара було затримано громадянина такого-то. Ведеться слідство. Цього, як на мене, цілком достатньо. Хіба треба смакувати, як він когось там «посіває»? Ви ж прекрасно розумієте, про який посів йде мова. Він був переляканий, тому що за такий вчинок йому загрожувала в’язниця. Припускаю, що деякі слова перекрутили, щось не так показали.

Кор.: Чи є для судді поняття «свобода слова»?
С.К.: Давайте будемо відокремлювати одне від одного. Є судовий процес – слухання справи, і є я – людина. Порядок ведення судового процесу визначений законодавством. Зараз ми з вами спілкуємося, як люди. Якщо ми зараз вийдемо на вулицю і я буду поза межами своїх професійних обов’язків давати інтерв’ю, мені все одно в жодному разі не можна забувати про те, що я – голова суду. Я завжди маю контролювати свої висловлювання, оскільки цю статтю завтра прочитають, і перекладатимуть моє особисте життя на професійну діяльність. Більше того, усі слова можуть асоціювати з роботою суду. Проте, вважаю, що кожна людина має право на вільне висловлення своєї думки, але будь-яка «свобода слова» не має порушувати прав інших суб’єктів.

Кор.: А за Ваші висловлювання коли-небудь на Вас чинився тиск із боку влади?
С.К.: Ні, повірте, такого не було. Часто кажуть: ось, зателефонували, сказали, заборонили говорити… Та немає такого! Дивлячись телебачення та читаючи газети, складається враження: ось, все куплене… Ще раз кажу – немає такого! Щоб хоч хтось тиснув – ні! В суді я працюю з 1997 року, на мене жодного разу не чинився тиск і мені не вказували, яке саме рішення треба прийняти. Хочете – вірте, хочете – ні.

Кор.: Тепер поговоримо просто «за життя». Чи є улюблена настільна книга, у якій Ви шукаєте відповіді на життєві питання? Чи думали – а як би вчинив той або інший літературний герой у якійсь ситуації?
С.К.: Ні, хоча книги й поважаю. До прикладу, мені подобався Полинов з «Каторги» Валентина Пікуля. Також поважаю героїв Джека Лондона. Але щоб я вивіряв свої вчинки із літературними персонажами – такого не було.

Кор.: Які фільми формували Вас, як людину?
С.К.: Нині я полюбляю історичні стрічки. Як і усі радянські діти, дивився «Чотири танкісти і пес», інші дитячі фільми. Великого вибору у нас не було!

Кор.: А «Білий Бім, Чорне вухо» дивилися?
С.К.: Так, звичайно…Ця картина тоді дуже «зачепила за душу», переживав під час перегляду, дуже важко було… Краще б я його не дивився! (посміхається).

Кор.: Ви любите співати?
С.К.: Останнім часом не доводиться, але раніше… Я з дуже великої родини – у моєї мами є дві сестри, рідний брат, ще двоюрідні брати-сестри… Коли усі збиралися, завжди на свята співали українських народних пісень, чи сучасні, які вже стали народними – Пугачову, наприклад. Свого часу, у школі, я співав у хорі, і ніби у мене непогано виходило. Але вчителька одного разу запропонувала мені заспівати соло. Я вийшов, з хвилювання розплакався, і на цьому моє соло скінчилося (сміється).

Кор.: Коли Ви востаннє плакали та чому?
С.К.: Коли помер мій батько – у 2005 році. Я їхав додому в машині і дорогою весь час ревів. Навіть згадувати боляче…

Кор.: Якщо ми втрачаємо рідних, близьких, або, не дай Боже, дітей, починаються міркування про те, що чогось не додав, щось не доказав, не приділив достатньо уваги. І муки совісти з’їдають зсередини. Ви згодні?
С.К.: Мабуть, так. Таке сучасне життя – навіть нема часу з близькими поспілкуватися. У 2002 році померла моя 27-річна сестра. Через три роки, у 2005-му, пішов з життя батько. У мене після цих втрат сталася суттєва переоцінка цінностей. Колись, пам’ятаю, ми сиділи з друзями, спілкувалися і розмірковували про те, що важливо в цьому житті, а що – ні. Я сказав їм: «Зараз розповім, що важливо, а що – ні. Як приїдете додому, посадіть сина на коліна, і запитайте у нього: «Сину, як твої справи?». Запитайте в рідних про те, що їх турбує.

Кор.: У дружини теж цікавитесь, як пройшов її день?
С.К.: Ми з нею бачимо працю кожного. Але моя родина дійсно дуже страждає через мою самовідданість роботі. Це треба змінювати.

Кор.: Ви можете влаштувати дружині свято? Приготувати щось для неї, можливо, якусь «фірмову» страву?
С.К.: На вихідні ми разом з сином вдягаємо фартухи та йдемо смажити картоплю! Вона нам надзвичайно смакує, додаємо різні приправи, експериментуємо. Хоча робота витягує чи не останні сили…

Кор.: Який спомин з дитинства найяскравіший?
С.К.: Моє дитинство припало на радянські часи. Батьки багато працювали. Фактично воно пройшло на вулиці. У мене настільки багато згадується яскравих моментів, що я навіть не можу щось відокремити.

Кор.: А запах дитинства? До прикладу, парне молоко, сіно, бабусині пиріжки?
С.К.: Знаєте, коли, гуляючи парком, відчуваєш запах скошеної трави, проявляється така ностальгія! Одразу хочеться поїхати до села, бо виникає бажання щось покосити.

Кор.: Як ви розслабляєтеся?
С.К.: Різними способами… Колись синові подарував бігову доріжку, але намагаюся сам щоразу на ній пробігати у швидкому темпі 1,5-2 кілометри. Всю напругу як рукою знімає!

Кор.: Скільки часу це займає?
С.К.: Ну, я починаю з ходьби, щоб розім’ятися. І за 10-12 хвилин я долаю цю дистанцію на біговій доріжці. Граю зі своїми друзями у футбол. Останні років 15 в нас є постійна команда. Збираємося, при можливості, по вівторках щотижня.

Кор.: Сергію Івановичу, які сни Вам сняться?
С.К.: Останнім часом нічого не сниться. А якщо і буває, то така нісенітниця! Голова завжди чимось забита. Доки перечитаю усі газети, передивлюся новини…

Кор.: У Вас дома є тварини?
С.К.: Син постійно просить купити йому кота або собаку. Я наразі проти, тому що домашні тварини – це додаткова відповідальність. Не можна просто завести пса, а потім вигнати його на вулицю.

Кор.: А які у Вас виникають відчуття, коли бачите на вулиці бездомних котів або собак з кліпсами, які пройшли стерилізацію? Яке Ваше ставлення до цього явища, до безвідповідальності та безсердечності людей, колишніх хазяїв?
С.К.: Якось не замислювався над своїми відчуттями у цей момент… Але мені не подобається, коли людина втручається в природу. Яке ми маємо право? Мій дядько казав: найгірша тварина у світі – це людина, яка ще й горілку п’є. Певне, людство якось має вирішувати проблему. З одного боку, шкода тварин, тому що я люблю їх з дитинства. Але, якщо подивитися інакше, то було чимало випадків, коли безпритульні тварини нападали на дорослих і дітей. Навіть вчора дивився подібний сюжет. Ось і знайди тут золоту середину! Батько потерпілої дитини що би сказав? «Розстріляти!» Інша людина заперечить: «Чому це «розстріляти»? Треба віддати пса до притулку». Третій скаже – давайте стерилізувати. Тобто, у кожного своя правда. Це якраз той випадок, коли треба бути суддею, аби врахувати усі моменти.

Кор.: Місцеві новини продивляєтесь?
С.К.: Дивлюся. Для мене це важливо і через роботу, і як подолянину. На жаль, вони транслюються в незручний час. Але якщо вони за часом співпадають з загальнодержавною програмою, то я надаю перевагу останній.

Кор.: Тепер суто професійне питання. Якщо б ви були видавцем газети, і не було б жодної цензури, тиску, то якою би була газета Сергія Івановича Крамара?
С.К.: Мені подобається, власне, Ваша газета. Настільки різнопланові погляди, такі аспекти людського життя – навіть важко щось вигадати. Мені подобається, що Ваше видання – не однопланове, не лише кримінал чи політика, а є іще культура, здоров’я, правосуддя. Можливо, я би так її і робив. Напевне, додав би позитиву, аби формувати гарний імідж міста, Поділля, держави, і в такій атмосфері виховувати дітей.

Кор.: Наступне питання – гендерне. Жінка-суддя, жінка-керівник, жінка-журналіст, суспільно активна жінка – яке Ваше ставлення до цього явища?
С.К.: Моя думка така – жінки більш ефективні керівники, менеджери, управлінці, аніж чоловіки. В них немає чоловічого похваляння, самовдоволення: «а я зараз покажу, а ти мене не поважаєш!» Результат – подивіться на європейські країни, де при владі жінки! На Норвегію, Німеччину…

Кор.: У Вас є мрія?
С.К.: Щоб щось таке «високе» – мабуть, ні. Моя мрія – жити у селі. Хочеться прийти з роботи і поратися по господарству – косити, завести якусь живність – кроликів, до прикладу, порибалити.

Кор.: Чи свідчить Ваша мрія про невідповідність внутрішнього світу та зовнішньої форми?
С.К.: Ні. Це свідчить про певний дискомфорт, про який Ви запитували раніше. Тут я перебуваю у постійному спілкуванні, гаморі, у круговерті судових справ. А поза роботою мені хочеться усамітнитися, побути подалі від людей. Хочеться взяти книжки, зануритися в Інтернет. Я у дитинстві часто залишався наодинці з собою. Батько з мамою були на роботі, а що було робити під час канікул?

Кор.: Скільки років Ви живете в Хмельницькому?
С.К.: З 1991 року.

Кор.: А є улюблене місце, де полюбляєте бувати?
С.К.: Так. Це Кам’янець.

Кор.: А у самому Кам’янці-Подільському?
С.К.: Мій двір, у якому виріс, Старе Місто, Стара Фортеця, парк. Подивіться – навіть тут, у моєму кабінеті, на всіх картинах, що висять на стінах, зображений Кам’янець. Звісно, Хмельницький – дуже гарний обласний центр, який впродовж останніх років суттєво розвинувся. Але душа моя – там.

Кор.: І останнє питання. Ви – віруюча людина?
С.К.: Знаєте, хоча я й хрещений, але в церкві давно не був. Вважаю, що, дійсно, є якісь сили, які треба поважати, з якими варто співвідносити події, думки… Ось, подивіться (показує іконку у рамці). Це – іконка моєї бабусі, з сільської глиняної хати. Хтось хизується тим, що у нього золоті, срібні ікони, а у мене – проста світлина. Бабуся жила у селі, і не мала можливості придбати собі щось надзвичайне. Оце – мій справжній скарб!

Спілкувалася
Людмила Луніна