by М.С.: Так, із задоволенням.
Кор.: Отже, почнемо із самого початку. Розкажіть про свою родину. Хтось мав відношення до педагогіки?
М.С.: Моя мати була вчителькою. Вона закінчила Глухівский педагогічний університет ще у 1939 році і стала викладачем фізики і математики. Була направлена у с. Камінь Сумської області і там весь час пропрацювала у місцевій сільській школі.
Кор.: Саме тому й Ви стали «технарем»?
М.С.: Можливо. Батько мій був простим селянином, працював столяром, дід – плотником. Так от воно «зв’язалося» до техніки. І мама, як вже казав, була вчителем фізики та математики. Після закінчення Кам’янської середньої школі, до речі, закінчив я її з срібною медаллю, поступив у Київський технологічний інститут легкої промисловості. Факультет називався: «Машини і апарати легкої промисловості», а спеціальність: «Інженер-механік». Це як раз був період, коли бурхливо розвивалася техніка і саме легка промисловість. Три роки потому, у 1975-му, я отримав призначення на посаду асистента кафедри «Машини і апарати» цього вишу, тоді це ще був ХТІПО – Хмельницький технологічний інститут побутового обслуговування. Отже, вже майже 35 років я мешкаю у Хмельницькому. У 1980 захистився, потім став доцентом, з 1985 по 1995 керував факультетом по роботі з іноземними студентами, у 1996 році організував та очолив гуманітарно-педагогічний факультет. З квітня 1999-го – проректор з навчальної роботи, а у жовтні 2001 року мене обрали ректором Технологічного університету Поділля.
Кор.: Тепер наші читачі будуть знати усю Вашу біографію. Але починалося все з дитячих років і, як відомо, саме тоді в людині закладаються усі основні риси характеру. Що Ви винесли з дитинства, за що вдячні батькам?
М.С.: Головне, що я виніс із сім’ї, це те, що коли починаєш щось робити, потрібно його доводити до кінця. Якщо починаєш сіяти город, треба його посіяти сьогодні, бо завтра не буде часу. Якщо треба зібрати урожай, то треба зібрати, а якщо не зробиш цього, то не буде з чим зимувати. Оце я і стараюся робити зараз у своєму житті. І ще чому мене навчили мати і бабуся — завжди, якщо можеш, допоможи людям, воно тобі колись віддасться. За таким принципом я живу й зараз: доведи до кінця те, ще почав, якщо вже пообіцяв, то треба це виконати, якщо пообіцяв і не можеш зробити, то потрібно зробити навіть собі у збиток, але виконати усе, що пообіцяв.
Кор.: Гарна школа… А яке у Вас найяскравіша згадка дитинства?
М.С.: Найяскравіше враження — наша дуже гарна природа. Село, де я виріс, було розташоване на річці Сейм, притоці Десни. Тільки уявить собі: заливні луги, річка, що протікає по піщаній місцевості. У ній завжди була дуже чиста вода, і тому весь час ми там відпочивали, ловили рибу, потім працювали в колгоспі, косили, збирали сіно. Якщо все село їде на луги, то обов’язково з піснями, на возах, на конях, і ми, хлопці, разом із дорослими тягали копиці в снопи. Якщо в жару все старші лягали відпочивати, то ми сідали на коні і їхали до річки купатися, рибалити. Увечері юшку варили.
Кор.: Ви й досі полюбляєте рибалити?
М.С.: Так. Зараз, на жаль, не завжди є час, але інколи вибираюся.
Кор.: А дитинство часто сниться?
М.С.: Дуже часто! Рідні місця, річка, млин, який стоїть біля водоспаду…
Кор.: До речі, Ви казали, що закінчили школу зі срібною медаллю. Раніше, як відомо, це було нелегко, не те, що зараз у школах. Треба було дуже добре вчитися. Як Ви змогли одночасно вчитися на п’ятірки і допомагати батькам? Ви ж допомагали по хазяйству? Воно велике було?
М.С.: Та як у всіх! Багато тоді ніхто не міг тримати, тримали тільки для себе, для базару нічого не було. Як встигав? Мама вставала о 4-й ранку, світла не було, палили гасову лампу. Ось із цією лампою вона перевіряла зошити. У кімнаті, де я спав, стояла інша лампа, мама мене будила, і я разом із нею займався, уроки вчив. Могла трохи пожаліти і підняти десь о 5-й годині. До речі, дотепер залишилася звичка рано прокидатися.
Кор.: Ви в інституті керували роботою з іноземцями. Можливо, багато хто вже не пам’ятає, що у нас завжди вчилося багато студентів з різних країн світу…
М.С.: Так, вчилися. До речі, у нас завжди був дуже гарний рівень освіти. За кордоном це прекрасно знали, тому й їхали. По-перше, це піднімало рівень держави. По-друге, вони платили кошти у валюті. За ці гроші ми купили університету перші комп’ютери. У ті часи по комп’ютерізації в України ми були у перших лавах і зараз залишаємося попереду. Міністерство тоді грошей не видавало, тому заробити можна було лише за рахунок наукових впроваджень чи з-за кордону. Робота була дуже важка, але цікава. Чому важка? Ось дивіться – від 200 до 300 іноземних студентів. Постійно були якісь «розбірки», майже кожний вечір дзвонили і треба було іхати розбиратися з їхніми справами… Але й цікава, тому що ми бачили результати своєї роботи. Студенти випускалися, працевлаштовувалися, і обов’язково нам телефонували. Деякі наші випускники вже працюють заступниками міністрів легкої промисловості – у Монголії, на Кубі… Один хлопець з Мозамбіку навіть захистив кандидатську дисертацію, я був його науковим керівником. Тепер він працює у міністерстві вищої освіти, ми підтримуємо з ним зв’язок.
Кор.: Отже, за своїх студентів Вам не соромно?
М.С.: Ні!
Кор.: А Ви можете те саме сказати про українських випускників? Хтось з них чогось досягнув?
М.С.: Так, звичайно! Наш випускник дотепер працює заступником міністра комунального господарства, є начальники департаментів, багато керівників фабрик, швейних підприємств, бізнесмени, банкіри. Можу сказати одне – той, хто бажає вчитися, отримує знання, а той, хто не бажає вчитися, отримує диплом. Хоча це не означає, що він взагалі не буде мати знань. Усе ж – таки викладачі старалися, закладаючи певну систему виховного процесу. Тому людина, яка має освіту, зовсім по-іншому буде ставитися до своїх колег та друзів. Звичайно, існують виключення, але більшість наших студентів – порядні люди, чесні, справедливі, які потім працюють на користь собі і своїй сім’ї.
Кор.: Миколо Єгоровичу, якщо ми вже заговорили про освіту, давайте порівняємо радянську та сучасні системи. Чим вони відрізняються? Що з’явилося нового, більш кращого, а що ми втратили з того, що потрібно було зберегти?
М.С.: Моя думка така: ми не втратили нічого. Міняється тільки зміст освіти, а її форма залишається тією ж. У часи Союзу існували типові навчальні плани, все було сплановано, та розписано. Система освіти була організована таким чином, що студенти знали, що їм вчити, які предмети, які іспити здавати. Але тоді техніка змінювалася раз на п’ять – десять років, а тепер через 2-3 роки. Якщо ми будемо вчити студентів так, як вчили раніше, то вони знатимуть лише фундаментальні основи. Ми же їм даємо ще й специфічно технічні нюанси, ті, які раніш пізнавалися лише на виробництві. Наші студенти повинні навчитися думати самостійно. Якщо цього не буде, то нічого не буде, як би ми не вчили, які б ми плани не створювали. Так інтенсивно змінюються виробництво й техніка, що людина відстане буквально за невеличкий час. Тому ми стараємося наших студентів навчити вчитися самостійно, впроваджуємо Болонську систему контролю знань.
Кор.: А чим ця система характеризується?
М.С.: Ми зараз відмовилися від сесії. Тобто, не зовсім відмовилися, сесія буде, але буде за результатами поточного контролю знань студентів. Студент повинен систематично вчитися на протязі всього семестру, здавати іспити, отримувати оцінки. Є вагомий кофіцієнт кожного матеріалу, більш вагомі, менш вагомі. Вони це все вчать, у кінці автоматично отримують оцінку, яка вноситься у відомість і є екзаменаційною. Отже, з викладачем на екзамені домовитися неможливо, тому що треба цілий рік вчитися. За цей період усі в групі зрозуміють, хто чого вартий. Але нам ще треба займатися й вихованням, щоб студенти навчилися займатися самостійно, зрозуміли, що таке самовиховання, самі слідкували за собою, якщо десь у чомусь помилилися. Якщо так буде, тоді ми виховаємо громадянина і гарного спеціаліста.
Кор.: Коли я йшла до Вас в університет, то проходила поруч Ботанічного саду. Зараз вже глибока осінь, листя та трава зів’яли, але навесні та влітку там така краса! Звідки виникла ця ідея?
М.С.: Так, раніше тут були городи, і просто росла трава. Ми вирішили, що університет, тим більше Національний, повинен мати свої структури: ботанічний сад, обсерваторії, зимовий ботанічний сад, спортивний комплекс, і таке інше.
Кор.: Це Ви так вважаєте, чи є якась інструкція?
М.С.: А Ви розумієте, що таке Національний ВУЗ? Це мегаполіс, який об’єднує найрізноманітніші структури. За кордоном всі знамениті навчальні заклади це мають. От і ми теж хочемо мати цю структуру.
Кор.: І що у найближчих планах?
М.С.: Ми працюємо над завершенням ботанічного саду та корпусу. До речі, через 2,5 роки у нашого університету буде величезний ювілей – 50 років з дня заснування. Ось до цієї дати ми хочемо зробити музей, який буде музей не лише університету, а й побутової техніки, тому що ми, як відомо, були інститутом побутової промисловості. Техніка розвивається настільки швидко, що пройде ще кілька років, і люди не знатимуть, на чому раніше працювали та навчалися, бо таких швейних машин просто не буде.
Кор.: І де будете брати експонати? У людей?
М.С.: Навіщо? Вони вже у нас є. На деяких кафедрах вже створені окремі кафедральні музеї. Ми їх зберемо у 5-му корпусі, зробимо окремий вхід. Це буде цілий музейний комплекс, тому що у наших планах також відкриття музею взуття і одягу. А у 4-у корпусі, якщо встигнемо, також до ювілею створимо зимовий сад! За всіма технологіями, своїми силами зробимо проект. Вже над цим працюємо.
Кор.: Добре, якщо ми вже говоримо про інфраструктуру, то не забуваймо і про соціальні аспекти. Ось, наприклад, студенту є де поїсти, щоб смачно та недорого?
М.С.: У нас розвинута структура буфетів, є їдальня, зараз навіть робимо ремонт, щоб покращити обслуговування. Наша профспілка і викладачі думають про те, як здешевитися, зробити заготовки на зиму, як було раніше. Але біда в тому, що ми не маємо землі. От якби ми мали землю… Але, на жаль, у нас поки немає спеціальностей, які є у сільськогосподарських вишах. Тому і своєї землі немає. До речі, у перспективі ми плануємо розширюватися, десь через 2-3 роки ввести медичні спеціальності.
Кор.: То що, ви перекваліфікуєтеся у медичний ВУЗ?
М.С.: Ні, ми залишимося національним університетом, але будемо готувати спеціалістів по медичній техніці. У нас вже є психологія, здоров’я людини, фізична реабілітація. Буде й медтехніка. Потім плануємо відкрити будівельні спеціальності на окремому будівельному факультеті. Він дуже потрібний для нашого регіону, тому що тут активно розвивається будівництво. Над цим ми теж працюємо.
Кор.: Миколо Єгорович, я не можу проігнорувати теперішню передвиборчу ситуацію. Як Ви вважаєте, чому, у більшості випадків, людина, яка приходить до влади – хоч на найвищому рівні, хоч на місцевому – майже одразу забуває усі передвиборчі обіцянки, які до того давав людям? Чому влада так міняє людей?
М.С.: Особисто я згоден із висловлюванням, яке сказав хтось із великих: «Владу треба давати тому, хто керує». Розумієте, хто хоче, той буде старатися виконувати, а якщо влада лише у корисних цілях, то тут нічого доброго не буде. Тому, хто хоче, ми не даємо, а її беруть ті, хто може.
Кор.: Як Ви вважаєте, що чекає країну у найближчі часи? Чи дочекаємося ми, нарешті, хоча б якоїсь стабільності, щоб усю енергію витратити на роботу чи навчання?
М.С.: Так, дочекаємося. Я стовідсотково у цьому впевнений. Підростає нове покоління, яке розуміє, що треба розвивати виробництво, освіту, науку. Без науки, освіти, медицини, без свого виробництва та без свого виробника нічого не буде з Україною. Треба це робити – і воно це розуміє. А те, що ми зробили за ці роки багато помилок… Недарма кажуть: «Не помиляється лише той, хто нічого не робить». Є і інший вислів: «На помилках вчаться». Вже є, на чому вчитися і, головне, вони вже виправляються. Я впевнений – ще якісь 5-10 років і Україна буде мати всі можливості для чудового розвитку.
Кор.: Я хочу Вам запропонувати маленький бліц-опрос, майже як у «Найрозумнішому». Якщо не захочете відповідати – просто не відповідаєте, і ми йдемо далі. Згодні? От і добре. Отже, почнемо. Чи є у Вас якісь риси характеру, які не подобаються, з чим Ви боретеся?
М.С.: Є. Я вже неодноразово про це казав своїм колегам. Інколи я можу пожартувати так, що це не всім подобається і якщо бачу, що людина злиться, то хочеться ще більше його позлити. Але потім я розумїю, що зробив неправильно, і в кінці дня обов’язково зателефоную або запрошу до себе і вибачусь.
Кор.: Тобто, для вас перепросити, вибачитися, не є слабкістю? Багато чоловіків вважають саме це…
М.С.: Звісно, ні. Якщо бачу, що людина не винувата, а я невдало пожартував, то обов’язково викличу його до себе, поговоримо відкрито, знайдемо спільну мову, і все буде гаразд.
Кор.: Чи приходилося Вам звільняти людину з роботи? Це легко?
М.С.: Ні, дуже важко.
Кор.: Мені також. Але, нажаль, інколи розумієш, що гарна людина – це не професія…
М.С.: Не те що звільнити, навіть інколи на пенсію відпускати не хочу! Особливо якщо це гарний потрібний спеціаліст. Завжди пропоную подумати і залишитися.
Кор.: Чого Ви ніколи не пробачите другу?
М.С.: Зради.
Кор.: А що для Вас є зрада?
М.С.: Зрада – це зрада. Якщо ми домовилися про щось, а людина «зходить з позиції», легко міняє думку, біжить радитися, «каби чого не вийшло», тоді залишається образа.
Кор.: Що Ви більше всього цінуєте у людях?
М.С.: Те саме, що й в собі — відповідальність. У мене усі відповідальні – і декан, і проректори. Якщо я щось доручив – вони виконують. За це їх і ціную.
Кор.: Як Ви познайомилися з дружиною? Коли це було?
М.С.: З дружиною познайомилися в гуртожитку. Тоді, якщо пам’ятаєте, усюди були так звані Ленінські кімнати, де можна було відпочити, подивитися телевізор. Там також стояв маленький телевізор і показували фігурне катання. Ми сіли поруч, почали дивитися, розговорилися… Це було в 1968 чи 1969 році. Одружилися з Галею у 1973-му. Тепер вже вона Галина Василівна.
Кор.: Залицялися?
М.С.: Звичайно! Все було «як потрібно» – квіти, концерти, театри. Ходили на концерт Висоцького. Гуляли по паркам, ботанічним садам, виставкам. Розумієте, тоді життя студента було насищене, культурне. Тому і я хочу, щоб у всіх наших студентів було таке саме культурне життя, щоб вони знали на любили рідний край.
Кор.: То, може, треба ввести нову спеціальність в університеті – «Туризм»?
М.С.: Саме це і хочемо зробити! У нас в місті її вже викладають в гуманітарно-педагогічній академії, буде і у нас.
Кор.: Коли я домовлялася про зустріч із Вами, то зрозуміла, що у Вас дуже щільний графік. Але час на відпочинок хоч є?
М.С.: Відпочиваю я, на жаль, рідко. Навіть влітку на відпустку виходить усього два тижня, бо іде набір студентів, потім вступні іспити – треба бути присутнім. Але все рівно намагаюся відпочивати. Звичайно разом із дружиною їдемо до Миргороду. Звідти родом була її мама, моя теща. Лишилася тітка. Їй вже 93 роки, але ще «нічогенька»: живе сама, доглядає за господарством. Тому туди їздимо, допомагаємо, трохи поп’ємо водички. Туди, як правило, і їздимо всі роки. Ну, ще взимку візьму два тижні, але вже нікуди не їжджу, тут відпочиваю.
Кор.: А на інше часу вистачає, ну, телевізор подивитися, газети почитати…
М.С.: Звичайно! Керівнику треба читати пресу, володіти інформацією, тому що люди постійно ставлять запитання, на які потрібно відповідати, до того ж вірно.
Кор.: Отже, телевізор дивитеся… А є у Вас найулюбленіший фільм?
М.С.: Зараз іде гарний фільм „Свати”. Дуже непоганий, розважальний. Люблю фільми, які можна подивитися і відпочити, тому що весь час у напрузі.
Кор.: А що полюбляєте читати?
М.С.: Декілька разів читав Толстого „Війна і мир”. Ще у дитинстві, потім перечитував.
Кор.: І що Вам там найбільш подобається? Хтось з головних героїв, чи просто сам сюжет?
М.С.: Сюжет подобається. Читається легко, захоплює, хочеться читати і читати.
Кор.: Якими Ви хочете бачити Ваших дітей?
М.С.: Найголовніше – щоб вони були кращі, ніж ми. А вони дійсно кращі, більше володіють інформацією, розуміються на комп’ютерній техніці, постійно спілкуються між собою, мають більше можливостей для реалізації своїх ідей. Але головне – щоб вони були порядні, чесні, відповідальні. І якщо сказано: зателефонувати у такій-то годині, то щоб обов’язково дзвонили! (посміхається).
Кор.: А Ви вмієте готувати? Чи на кухні керує дружина? Чи можете побалувати її чимось смачненьким?
М.С.: Так, можу. Дуже люблю готувати плов. Ще коли вчився в аспірантурі, то серед нас були буряти, узбеки, ось вони й навчили мене готувати плов з рисом і родзинками. Д речі, він виходить дуже смачним! Ще можу приготувати суп, такий, як мама готувала – із свіжого м’яса, з горошком, квасолею, перчиком. Вся сім’я з задоволенням чекає, коли це буде.
Кор.: Миколо Єгорович, тепер я задам досить-таки незвичне питання… Коли Ви останній раз плакали?
М.С.: Нещодавно я їздив на Сумщину. Глухівському Педагогічному університету, якій, як вже казав, закінчувала моя мама, виповнилося 135 років. Їй присвятили окрему експозицію—статті, фотографії… У той же день я заїхав у рідне село, до батьківської хати. Там зараз ніхто не живе, але сусіди дивляться за нею. Після того пішли ми з водієм на кладовище, до батьків. Пам’ятник зроблений так, що куди не дивишся, то мамині очі дивляться на тебе, посміхаючись… Знаєте, от тоді я й не витримав… Батько на пам’ятнику у фуражці, трохи навіть суворий, але коли я приїхав, було диво — він теж посміхався!
Кор.: Наостанок більш оптимістичне питання. На Вашу думку, що людина потрібна зробити, щоб прожити життя якомога з меншими втратами, як у фізичному, так і у духовному плані? За що треба триматися «руками і ногами», щоб не втратити?
М.С.: Цікаве питання… Ну, по-перше, потрібно подавити у собі жадібність. Оця наша, як кажуть, «жаба», завжди майже кожного «дусить», багатьох і губить. Не треба заздрити! Треба робити краще! Коли моя бабця бачила, що хтось щось гарно зробив, вона не заздрила їм, сидячи вдома, вона завжди казала, що ті молодці, бо зробили, а я зроблю краще. І робила! Вона мені казала і я це запам’ятав назавжди: „Ніколи нікому не заздри. Якщо можеш, похвали, не можеш – мовчи!” І от коли ми подавимо в собі цю жадібність, то усім буде краще. Треба робити те, що ти вмієш робити і робити це добре.
Кор.: Побажайте щось нашим читачам, будь ласка!
М.С.: Усім здоров’я, оптимізму і, найголовніше – віри! Віри у себе та у майбутнє!
Спілкувалася
Людмила ЛУНІНА (Моя газета+)
