https://moyagazeta.com/

Олег Ніколаєв: «Мені тепер сняться “афганські” сни…»

Але щоб “непрофесіонал”, та ще й сам-один? Справа у тому, що Олег Ніколаєв професійно займається іншою, хоча й спорідненою, справою: фотографією. Проте… Сміливий задум, фотоапарат і невеличка цифрова камера в умілих руках, кілька десятків відзнятих касет, комп’ютер і три місяці безперервної роботи, від якої у того комп’ютера буквально плавилися шлейфи – і перед нами документальний фільм “Синдром війни” про учасників Афганської війни, від якого неможливо відірватися, не переглянувши до останнього кадру.

“Тепер я відчуваю себе одним із них”, – каже Олег про “афганців”, які брали участь у зйомках, допомагали збирати матеріал, ділилися спогадами, від яких часом мороз пробігав по шкірі, а ті сцени ставали перед очима в години короткого сну. – “Віриш, далеко не все я міг поставити у фільм, і справа не тільки в обмеженому екранному часі…”

Година біля телеекрану пролітає ніби одна мить. Сльози в очах матері, син якої повернувся у цинковій домовині, чорно-білі фотографії з солдатських альбомів, кадри бойової кінохроніки, спогади тих, хто пройшов через пекло і вижив… Живі та полеглі… Пам’ятники воїнам- інтернаціоналістам, і разом з ними – обеліски солдатам Великої Вітчизняної.
“Цією роботою я намагався дати людям зрозуміти, що таке справжня війна. Протиставити цю стрічку бойовикам, які є вихвалянням насильства. Протиставити її оптимістичним стрічкам, у яких щасливі солдати-переможці гуляють по щойно відвойованих містах. Дати відчути біль від кулі, яка трощить твої кістки, почуття провини за те, що загинув товариш поряд з тобою, а не ти сам. Тобто ті страшні речі, які залишаються на все подальше життя – і які носять у собі усі, хто пройшов чи то Велику Вітчизняну війну, чи то Афганську. А ще – розповісти, що таке повернення скаліченої війною людини у нібито благополучне суспільство. Довести, що товариство цих людей насправді є більш здоровим, справедливим і сильним, аніж те, до якого вони повернулися”.
Чи вдасться це зробити, наперед передбачити було неможливо – але враження перших глядачів, відгуки активістів Спілки ветеранів Афганістану засвідчили: задум Олега здійснився повною мірою.

– Олег, я пам’ятаю, як ти вперше розповів про задум цієї роботи – ще роки півтора тому. І те, як раптом, коли вже почав працювати, сказав: “Все… Того, що я замислив, більше немає – буде інше!” У чому річ?
– Спочатку я хотів створити те, що називають слайд-шоу: відеоряд з фотографій, покладених на тему пісень про Афганістан. Вже в той час експериментував, комбінуючи фото із відеофрагментами – в результаті на екрані ставало все менше фото, більше відео. Але головне не в тому: змінився зміст. Спочатку сюжетну лінію підказувала одна з пісень: діалог між “афганцем” і тим, хто там не був. Почав збирати документальний матеріал, познайомився з активістами “афганського” руху – і опинився у реальній атмосфері цих людей, які, виявляється, ще й досі живуть тими роками, дихають тим повітрям.

Уявляєш – скільки років, як вони повернулися з війни, а навіть у їхніх машинах в дорозі звучать касети і диски з “афганськими” піснями! І це не напоказ, тою атмосферою вони живуть. Так, буквально на ходу, з розмов, вражень і роздумів, почав складатися абсолютно новий твір: свідчення про стан душі тих, хто пройшов війну і тих, хто втратив на ній своїх близьких.
І це не єдине, що довелося зламати під час роботи. Планувалося зробити 15 хвилин – вийшла одна година, але така зконцентрована, що переглядається на єдиному подиху: ти це відчув на собі. Були побажання уникнути всього, що нагадувало б про СРСР та Росію – але я б цим образив “афганців”, які навіть свою міжнародну організацію назвали “Братерство без кордонів”. Їм ніхто не може нічого нав’язати. І в Афганістані воювало не місто Хмельницький і не Хмельниччина.

– Ми з тобою обидва з того покоління, з тих армійських призовів, коли будь-хто міг опинитися “там”. Але, як то кажуть, Бог милував…
– Як сказати… Мені під час служби, хоч і на рідній землі, самому довелося побувати за межею життя – і повернутися, а потім пережити щось схоже на те, як зустрічало “афганців” благополучне суспільство. Можливо, інакше б не взявся зараз за цю тему, і не робив би її для людей, а не “до дати”.

– Чому “Синдром війни”? Адже прийнято говорити про “афганський синдром”…
– А чому про цей феномен заговорили тільки після Афганістану? Мене це вражає, і це – одне з запитань, яке я хочу поставити перед усіма. Чому ніхто ніколи не казав про “синдром Великої Вітчизняної”, інших війн? Адже кожному, хто воював, довелося пройти через це болісне повернення до суспільства! Тому я й поєдную ветеранів-“афганців” та ветеранів Великої Вітчизняної, бо всі вони пройшли через одне – і, як ніхто інший, розуміють один одного.

…Хмельничани уперше побачили “Синдром війни” на урочистих заходах до 20-ї річниці виведення військ з Афганістану. Також у минулому році Олег Ніколаєв стал лауреатом Міжнародного фестивалю екранних мистецтв “Кінотур”, який уже вшосте пройшов у Житомирі. Фестиваль був присвячений 115-річчю від дня народження фундатора української національної школи кінематографії, письменника, художника – Олександра Довженка та 20-річчю виводу радянських військ з Республіки Афганістан. Автор фільму отримав приз і диплом лауреата у номінації “Образ людини у погонах” за нетрадиційне розкриття теми та високу професійну культуру.
Після перегляду стрічки виникає багато запитань. Мабуть, найголовніше з них задала дівчинка-восьмикласниця: “Бачу – але відмовляюся розуміти, як це: вбивати або самому йти на смерть. Хто гарантує, що це не повториться ні для кого із нас?..”

Розмовляв Ігор Западенко

За матеріалами Інтернет-сайту Proskurov.info