https://moyagazeta.com/

«Тобі, народженому через століття…»

На жаль, у сучасному світі багатьох більше цікавить музика, фільми, телешоу… Ні, я не маю на увазі, що це усе погано, просто воно, частіше за все – бутафорне, тобто, несправжнє. Але, на щастя, є люди, які все ж таки намагаються донести до слухачів, читачів та спостерігачів цю іскорку життя – поезію! Нещодавно у гімназії №1 імені Володимира Красицького, силами літературної вітальні «Не сучасник» був проведений вечір, присвячений видатній поетесі Срібної доби – Марині Цвєтаєвій.

Отже, давайте разом із вами зануримось у атмосферу напівтемряви, вишуканості, грації, краси, запашної чорної кави, коливання струн гітар, канделябрів зі свічками та приязними слухачами. Сама такою була атмосфера цього вечора. Його організатором стала вчителька зарубіжної літератури гімназії №1 Людмила Лисак. Саме вона 24 роки тому заснувала літературний гурток «Поетика», з якого пізніше виросла літературна вітальня «Не сучасник».

– Людмило Феофанівно, чому ви вирішили приділити увагу саме поетичному слову? Адже воно не є провідним у нашому сучасному житті?
– Ось, напевно, саме тому. З кожним днем ритм життя стає настільки швидким, що людина просто не встигає усвідомити, хто вона така та чого прагне. Ми постійно поспішаємо, живемо лише тими речами, які простіше схопити «на ходу» – практичними, прагматичними, буденними, матеріальними. А нам потрібна пауза, внутрішня пауза. Вихід за межі власного часу та простору, відчуття єдності світу, причетності до усього того, що було, є та буде – ось що шукає людина. Зрештою, поезія – це максимальний вияв людської душі. Саме тому вона дає змогу зупинитися, замислитися, відчути щось подібне до того, що відчував автор у момент написання того чи іншого вірша.

– Чому літературна вітальня носить назву «Не сучасник»?
– Одного разу учень, який прийшов до нас зі своїми віршами, сказав, що він якраз і є той «не сучасник», бо не відчуває себе сучасним цьому часові. Так, прозвучала певна тавтологія, але, як на мене, із певним психологічним та моральним забарвленням. До речі, хлопець, про якого я казала, постійно звідси «випадає». Його тут не всі розуміють і сприймають, тому що він пише так і про те, як, мабуть, писала б людина у Середньовіччі чи у майбутньому. Ось так і народилася назва «Не сучасник».

– Чому цього разу ви приділили увагу саме Марині Цвєтаєвій?
– Серед її поезії знайшовся вірш, на який я звернула особливу увагу: «Тебе, рождённому через сто лет…»:
К тебе, имеющему быть рождённым
Столетие спустя, как отдышу, —
Из самых недр, — как на́ смерть осуждённый,
Своей рукой — пишу:

– Друг! Не ищи меня! Другая мода!
Меня не помнят даже старики.
– Ртом не достать! — Через летейски воды
Протягиваю две руки.

…Со мной в руке — почти что горстка пыли —
Мои стихи! — я вижу: на ветру
Ты ищешь дом, где родилась я — или
В котором я умру…

Розумієте, цей вірш адресований учням саме цього шкільного випуску! Тим хлопцям та дівчатам, які народилися у 1992 році, через сто років після 1892-го, коли на світ з’явилася Марина Цвєтаєва. Особисто у мене було відчуття, що поетеса стояла поруч із нами…

– На яку аудиторію ви розраховували?
– Перш за все, безумовно, на учнів одинадцятих класів (але у залі були присутні вчителі, друзі, батьки та ін. – авт.). Це вже дорослі, емоційні, вдумливі, чутливі, здатні глибоко сприймати цей світ люди.

– Декорації – один із важливих елементів режисури. Розкажіть, будь ласка, про них.
– Наш світ надзвичайно гармонійний. Можливо, з першого погляду ми й не помічаємо цієї гармонії, але у житті завжди задіяний зв’язок усіх вимірів: і просторових, і часових, усіх чуттів. Ще з давнини відомо золоте правило дидактики: якщо ми маємо можливість вплинути на усі засоби сприйняття людиною одночасно – то ми повинні це зробити. Тому для декорацій я використала кольори, які полюбляла Цвєтаєва: синій – колір моря, зелений – її очей, золотистий – її волосся. Поетеса була надзвичайно схильна до краси та гарних речей. Навіть важкі моменти життя вона могла подолати будь-яким способом, але не продати кимось подарований перстень. Цвєтаєва обожнювала бувати на узбережжі моря у Коктебелі. І морські камінці, які глядачі бачили на сцені, були зібрані саме на тому узбережжі. Навіть запах вранішньої кави, яку поетеса випивала в той день, коли могла працювати, хотілося донести до глядачів. Також при прочитанні чергового вірша запалювалася нова свічка. Взагалі, хотілося максимально створити атмосферу, яка була б сприйнята кожним у залі. Справа у тому, що Марина Іванівна мені близька настільки, наскільки може бути близькою та зрозумілою зовсім чужа людина, яку ти зумів полюбити. Адже любов – це така складна річ, що пояснити механізм її виникнення просто неможливо… Вражаюча щирість, почуття відкритості світові, життя «на видох», життя, яке завжди було адресоване комусь, як вірш, як лист, як дарунок. Мені дуже близькі та зрозумілі слова Цвєтаєвої, коли вони після довгої розмови із Анною Ахматовою обмінялися презентами: Марина Іванівна подарувала зелені коралі, а Анна Андріївна – каблучку. Коли вони уже прощалися, Цвєтаєва, зупинившись біля дверей, повернулася обличчям до Ахматової й сказала: «А все ж таки, Анно Андріївно, ви – звичайна жінка». І це так. У порівнянні із Цвєтаєвою, Ахматова – звичайна жінка. Наша цінність – у кількості людей, яких ми любимо і кількості людей, які люблять нас, а Цвєтаєва, не кохаючи, жити не могла.

– Якби ви мали змогу зустрітися із Мариною Іванівною, яке б запитання ви їй поставили?
– Цікаво… Я би запитала, чи не була вона присутня на нашому вечорі? (посміхається). Мені інколи здавалося, особливо, коли побачила на екрані останні слайди, які у той вечір демонструвалися, що вона поряд. Коли з’явилася проекція: Марина Цвєтаєва тримає книгу, її руки складені ніби для молитви, і саме та свічка, яка проектувалася на стінку, проектується у ці складені руки, у мене було просто вражаюче відчуття, що Марина Іванівна подає нам знак, що вона поряд із нами, що пройшли ті сто років, про які вона говорила, а нічого не змінилося. Так, важко бути душевно оголеною, як поетеса. На це не кожен здатен, для цього треба мати надзвичайну силу. Але це, безумовно, потрібно.

15 квітня молодші класи гімназії №1 представлять глядачеві своєрідну п’єсу у жанрі іронічної комедії. Їі провідною думкою буде мінливість людини – про те, що усе починається із нас самих, що потрібно спочатку змінити себе, а потім уже зміниться й увесь світ. Будуть представлені різні герої творів, казок, міфів… П’єса має назву «Доля кулі». Чому? А це вже інша розповідь.

Ольга Паляниця для Моєї газети+