https://moyagazeta.com/

Дерибан від влади: спорт, земля, табори

Як використовуються «спортивні» кошти і хто їх розподіляє? Чому одні виграють Олімпійські ігри, а нагороджують інших? Чому голова Хмельницької районної адміністрації І. Вітвіцький, отримавши недовіру від обласної ради, був нагороджений Президентом України орденом «За заслуги» ІІІ ступеню? Як і кому виділяються та продаються земельні угіддя і дитячі табори на території Хмельницького району? Отже, почнемо…

Кор.: Олесе Анатолійовичу, будучи депутатом Хмельницької обласної ради, Ви, незважаючи на молодий вік, щоразу активно звертаєтеся із запитами. Ось, наприклад, один з останніх: використання коштів, що були виділені на розвиток фізкультури та спорту. Ви отримали відповідь на свій запит?
О.В.: Спочатку було депутатське звернення до Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Хмельницької облдержадміністрації. Згодом я просто попросив дати інформацію про те, яким було фінансування, на що в грудні 2008 року по статті «Спортивні заходи» були витрачені кошти, а також чому майже півроку, з квітня по серпень 2008-го, не проводилося фінансування харчування провідних спортсменів області. Я хотів отримати відповідь від управління, але установа відмовила, мовляв, відповідь займе багато часу. Якщо підрахувати, то звіт про фінансування за місяць займе один аркуш. Тобто, чотири аркуші ксерокопіювати – не проблема і не питання часу. Просто не було бажання. У чому причина? Звісно, можу лише здогадуватися. Певне, немає достатньої публічної політики. Провідні фахівці спорту зазначають, що у тему фінансування спортивних заходів посвячені лише начальник управління і головний бухгалтер. Я не можу, на жаль, навести приклади, де мали місце явні порушення. Але один мій запит стосувався певних видів змагань. Я домігся того, аби мені надали копії документів за підписом начальника управління. Виявилося, що змагань як таких не було. Коли ми почали «розкручувати» цю тему, то цей факт підтвердився й висновком прокуратури.

У 2008-2009 роках виділення коштів до галузі фізкультури та спорту збільшилося на 7 %, а сума на спортивні заходи саме управління спорту – кошти, що витрачаються напряму – зросла на 50%. Ну як може бути така різниця: 7% і 50%? Зараз управління виступає головним розпорядником коштів. Це означає, що воно виділяє загальну суму приблизно у 500 тис. грн. на всі товариства і Федерацію футболу. У фінансовому документі, згідно з яким виділяються кошти, є глава «Затверджує голова фізкультурно-спортивного товариства», а начальник управління сім’ї, молоді та спорту лише погоджує кошторис. Звісно, він може не погодити, але не може вказувати, на що витрачати ці кошти. Тобто, каже або «так», або «ні», але не каже «як». Голова фізкультурно-спортивного товариства – господар цих грошей, але начальник управління може відхилити, якщо щось не так. Він вже може просто аргументувати неприйняття повною відсутністю статті.

Ці речі ненормальні. Я бачу бажання зосередити в своїх руках певну владу. Виникають питання: навіщо і кому не потрібно зайвих очей? Є ще один важливий момент. Якщо зосереджувати в одних руках усі ці кошти, то зарплата фізкультурних товариств «Спартак», «Україна» та «Колос», більш точно – апарату цих працівників, фінансується з фонду соціального страхування. І тут у цьому фонді може виникнути логічне питання: «Для чого вам платити зарплату, якщо ви не проводите заходів? Чим ви займаєтеся? Ви сидите і просто кажете один одному «Фізкультпривіт!»? Ви не маєте грошей, вас не треба. Вас заміняє управління».

Інші питання виникають щодо фінансування спортивної галузі області. Ось, до прикладу: честь і хвала нашим велосипедистам! Але коли на харчуванні в управлінні стоїть 56 спортсменів-велосипедистів, а веслувальників лише 7 – це відверта і кричуща диспропорція. І на ці моменти треба звернути увагу і ставити питання відповідним організаціям. Будучи на посаді начальника управління, я одного разу приймав у себе журналіста, який запитав про те, яка проблема з запитом. Коли згодом я викликав до себе свого заступника, до якого звернувся працівник ЗМІ, він сказав: а чого це журналіст має дивитися наші документи? Тут питання не у тому, чого хтось має їх роздивлятися. Є простий момент: гриф «Секретно». В адміністрації є відділ секретної роботи. І працівник має розписуватися за нерозголошення державної таємниці. Я кажу: друзі, ви хоча б скажіть, за що я розписуюся? Бо й тепер не знаю, за що. А мені відповідають: у Вас цього немає. У моєї тодішньої колеги, яка працювала у службі у справах дітей (колись так називалася служба у справах неповнолітніх) дійсно був цей гриф. Працівники цієї служби не мають право розголошувати відомості про усиновлення. Якщо подібні відомості розголошуються – це вже кримінальна відповідальність. У мене такого не було. Якщо щось і могло виникнути, то лише пов’язане з закордонними поїздками, до прикладу. Наразі в нас такого не було. Відповідно, що не заборонено – те дозволено.

Кор.: Що Ви можете сказати про наступний свій запит, який стосується незаконної виплати премії тренеру Коробчуку?
О.В.: Для мене все дуже просто. Є Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту. Це єдина компетентна установа, яка може затверджувати склад олімпійської та параолімпійської збірних. Вище може бути лише Постанова Кабінету Міністрів або Указ Президента. Але у цьому потреби немає – є профільне Міністерство і міністр, який своїм наказом визначає тренера. Інколи може бути два тренера – десь 15 % випадків. Але для цього повинно бути суттєве обґрунтування, оскільки у разі перемоги винагороду (квартири, грошові премії і таке інше), а також звання заслуженого отримують уже не одна, а дві особи. Як відомо, параолімпійська збірна України з футболу стала чемпіоном. Серед інших спортсменів у ній виступали Антонюк, Трушев і Девлеш. Усі вони хмельничани. У кожного є тренер, який за підготовку чемпіона отримує винагороду. Прізвища тренерів записуються у документи. Навпроти спортсмена Девлеша стоїть прізвище тренера – Петров. Але премію за цього спортсмена отримав тренер Коробчук – зовсім інша людина. Подібні речі виникають не вперше. Вони відбувалися вже кілька років поспіль. Коли УБОЗ зверталося до Міністерства із запитом щодо того, хто дійсно є тренером і чи виплачено цій людині винагороду, була дана відповідь: нагороджено Петрова. У мене є цей наказ. Тобто, Коробчук ніде не фігурував. Це прізвище з’явилося лише у Хмельницькому. На яких підставах? Ми цього абсолютно не розуміємо, оскільки існує лист пана Сушкевича, Президента комітету спорту інвалідів, народного депутата України. Цього документа було направлено голові Хмельницької облдержадміністрації І. Гавчуку.

У зверненні зазначено прохання про поліпшення побутових умов спортсменам та їх тренерам, де теж згадується тренер Петров. Я не можу судити про те, за яких обставин відбулася підміна. Людина, яка нам принесла матеріали, відзначала, що є моменти, м’яко кажучи, «нечисті». Я не можу так стверджувати, бо за руку нікого не впіймав. Але просто дивуюся… Якщо, як нам говорять, допущено помилку у наказі міністерства, то, чому ніхто не звернувся з цього приводу до міністерства? Я ці аргументи не сприймаю. Безумовно, Петров отримав винагороду ще за двох людей. Кожному тренеру тоді виплатили по 50 тисяч гривень за кожного спортсмена, тобто Петров мав отримати 150 тисяч – він виховав трьох чемпіонів. Тренер нікуди не звертається. Можливо, його такий стан речей влаштовує. Добре, це, як кажуть, його проблеми, але ж має бути елементарний порядок?! У цій історії я допускаю ще одну версію: Коробчук якимось чином міг бути причетним до процесу підготовки спортсменів, і йому просто хотіли віддячити. Якщо хочеш віддячити – візьміть і дайте йому ці кошти, якщо людина заслужила! Але ці гроші мають бути наявними…

Кор.: А чому ви сказали, що такі речі відбувалися кілька років поспіль?
О.В.: Тому що є такий самий наказ пана Коржа, попередника Юрія Павленка. Ці накази щороку дописуються і дублюються. Можуть бути зміни у складі збірної, оскільки діяльність ведеться не перед змаганням, а протягом чотирьох років. И ще хочу зазначити: тренера призначати може лише міністр, а не сільський або міський голова, чи голова держадміністрації.

Кор.: Олесю Анатолійовичу, як на весняній сесії Хмельницької обласної ради, так і на осінній сесії Ви щоразу піднімали питання про дитячі оздоровчі табори. Що в нас відбувається у області з цими закладами?
О.В.: За останніми даними управління сім’ї, молоді та спорту, Хмельницька область протягом п’яти років займала першу позицію в Україні з кількості оздоровлення дітей. Не по якості, а саме по кількості. І це значущо. Наша аграрна область мало чим може так похвалитися. Це заслуга не моя, а Власюк – моєї попередниці на посаді начальника Управління справах сім’ї, молоді та спорту. Саме за її керівництва ми стали першими. Тетяна Миколаївна наразі очолює міське управління у справах сім’ї та молоді. Я, будучи її наступником, дуже боявся, аби не втратити передові позиції. На щастя, вдалося втримати існуючу на той момент кількість оздоровчих таборів. Але після того, як я залишив посаду, мені сказали, що стаціонарні табори закриваються. Якщо у 2007 році було 20, то у 2008-му залишилося лише 13 стаціонарних таборів – це офіційна інформація управління на мій запит. Я також звертав увагу депутатської комісії Хмельницької обласної ради на необхідності заслуховування цього питання на сесії. Чому ж така ситуація складається? Усі табори є неліквідними. Такі структури обтяжують підприємства, тому що вони використовуються сезонно. У мене є гарний знайомий, він взяв табір «Дружба». Так от, мій друг стверджує, що сезонність використання табору невигідна. Для того, аби заклад приносив дохід, його треба переводити у статус санаторія. Саме внаслідок того, що табори нерентабельні, а потреба у них дійсно кричуща, існують Указ Президента, та Постанова Кабінету Міністрів про недопущення закриття або перепрофілювання оздоровчих таборів. Ось на підставі цих документів правдами-неправдами і примушують керівників приватних і державних підприємств запускати заклади. Так було щороку. Тепер цю справу упустили. І в 2008 році – величезний провал. Такими темпами уже за два роки ми втратимо свою оздоровчу базу. За словами начальника очолюваного мною колись управління Яков’юка, для якісного оздоровлення нам треба відправляти дітей на море. Ну, давайте, послухаємо його, взагалі закриємо тему оздоровлення дітей і усіх відправлятимемо на моря. Дійсно, там цікавіше, більш якісне оздоровлення, але скільки дітей ми, згідно з можливостями нашого бюджету, можемо туди відправити?

Мені здається, що про ці речі треба не говорити, а просто тримати їх на контролі і не ображатися на зауваження з боку. Я звертався до комісії закриття дитячих таборів три рази. Лише на четвертий раз, нарешті, дали інформацію, хоча б письмову. Але начальник управління у справах сім’ї, молоді та спорту на комісію не з’являється. Коли я був керівником управління, і до мене надходили депутатські запити, то я змушений був йти назустріч депутатам, вирішувати питання, надавати інформацію, домовлятися з обранцями, аби питання не виносилося на сесію облради. Мені, наприклад, здається, що це усе питання дисципліни і контролю. Я цікавився у одного з заступників щодо того, чи зверталося управління до керівництва адміністрації стосовно вирішення питання з оздоровчими таборами. Мені відповіли, що було надіслано листи. Знову питання: ви обмежилися лише написанням листів? Отримав відповідь – ні, не лише. Запитую: а що ви ще зробили? От тут відповіді я вже не отримав. Листи – листами, але ж треба робити конкретну роботу! Усі розуміють, що якщо не буде позиції уряду з цього питання, навіть Артек віддадуть під пансіонат. Це питання не економічної доцільності, а політики держави.

Кор.: Олесю Анатолійовичу, як би там не було, демографічна ситуація рано чи пізно стабілізуватиметься. Рівень народжуваності вже підвищується. Чи не може через деяких час виникнути нестача саме цих оздоровчих закладів і згодом виникатиме потреба відшукувати можливості і знову їх відбудовувати?
О.В.: Звичайно, така ситуація виникне. Можна привести аналогію з нестачею шкіл та дитячих садочків. Питання стоїть у тому, щоб просто зберегти те, що ми зараз маємо. Зауважу, що ці табори нікуди не зникли – вони просто не експлуатуються. Який вихід може бути з такого становища? На мою думку, треба знайти організації, які не мають своїх стаціонарних баз (пластуни, наприклад), і надати їм бази у користування на певних умовах. Звісно, треба буде знайти директора табору, медичний та педагогічний персонал… Але заклад буде збережено.

Кор.: Дуже добре. Давайте тепер від дитячих та молодіжних питань перейдемо до більш дорослих – земельних. Якщо зважати на запити депутатів сесії обласної ради, то існує дуже багато питань про порушення земельного законодавства головою Хмельницької районної ради паном Вітвіцьким. Але у той самий час, у 2007 році, Президент нагороджує його орденом. Чи бере обласна рада участь у процедурі подання до нагороди? Чи, може, Президент одноосібно вирішує подібні питання?
О.В.: Механізм такий: за поданням комісії людина представляється до нагороди.

Кор.: Хто входив до складу комісії цього разу?
О.В.: Рудик Іван Леонтійович, наприклад.

Кор.: Але ж цей депутат теж подав запити щодо законності виділення земель саме керівником Хмельницької районної ради!
О.В.: Так. Але кожний член комісії може висловити свою точку зору. Тобто, якщо депутат є членом комісії, він не обов’язково погоджується з рішенням всіх членів. І навіть може надати ноту протесту: наприклад, члени комісії вчиняють свавілля. Можливий варіант, коли члена комісії, який не хоче погоджуватися з рішенням колегіального органу, просто не запрошують на засідання, аби не було зайвого галасу. Чи згоден, чи не згоден з рішенням, але його мали повідомити. Рудик каже, що його не повідомляли. Які ще є питання? Обласна рада створила комісію з розгляду законності прийняття рішень по земельних питаннях. Зрозуміло, що Хмельницький район та місто Хмельницький – це різні речі. Усі, ясна річ, розуміють, де земля дорожча. Була створена комісія, яка виявила 600 порушень земельного законодавства! Це документально зафіксовано. Також встановлено, що це відбувалося не лише за каденції останнього голови. Пана Вітвіцького викликали для звітування. Обласна рада висловлює йому недовіру і звертається з цього питання до голови адміністрації Хмельницької області з вимогою розглянути питання про доцільність його перебування на займаній посаді. Голова, Іван Гавчук, відповіді не дає. Обласна рада запитує: де відповідь. І отримує її: мовляв, ви звернулися не за адресою, я не займаюся призначенням голів райдержадміністрацій. Злукавив пан Гавчук, бо Президент як призначає, так і звільняє за поданням голови адміністрації. Цього він не сказав. Обласна рада на наступній сесії знов приймає рішення про недовіру і звертається до Президента. Відповідь із секретаріату за підписом Безсмертного: це територія області, і питання знаходиться в компетенції обласної адміністрації. Якщо дослівно: ваше звернення переадресовано голові облдержадміністрації.

Кор.: Так що, його ніхто зняти з посади не може?
О.В.: Ні, його може зняти з посади Президент, але якщо захоче. І щодо нагороди: Президент прекрасно розумів, що робить. Йому приходить звітність щодо того, скільки скарг та порушень є по кожному голові місцевої адміністрації. Але, я так думаю, він цього не хоче. І ще одне. Був факт недовіри. У нагородних документах, які послали до столиці, адміністрація мала відобразити цей факт. У мене є депутатське запитання: чи було відображено факт недовіри обласної ради до пана Вітвіцького? Відповіді немає. Я також подав звернення до прокуратури. Вважаю, що цей факт «забули» відмітити. Тобто, виявлено повну неповагу до депутатів і облради: ви собі говоріть, а ми зробимо так, як нам треба. До речі, хочу звернути увагу: ви ніколи не помічали, кому дають звання заслуженого? Це звання чомусь присвоюється тільки тоді, коли людина стає начальником. Дали Дерикоту заслуженого економіста, дали Вавринчуку заслуженого педагога. Відповідно, начальники «заслужені», а не фахівці. Я не хочу бути лояльним і делікатним до Президента. Гарант у особі Вітвіцького дав собі орден на території Хмельницького району. Тут не треба бути поблажливим. Є Гавчук, якого призначив Президент – прекрасний, хороший, гарний українець. Але стосовно Вітвіцького – це просто неподобство. За що тоді мають обласну раду? Скажіть просто, що всі ми (депутати) «барани».

Хочу знов повернутися до теми таборів. Є у нас чудовий табір «Сонячний». Я малим був, туди їздив. Басейн навіть там був. Узяли і дали цей табір Коцемиру. Новий власник взяв і зруйнував його! Після цього питають у колишнього голови облдержадміністрації: що ти робиш, він же у тебе в оренді був, ти ж не власник цього табору. Договір укладено на 49 років. А він відповідає, що в нього у договорі написано: «Орендар має право покращувати технічний стан об’єкту». Як же він покращує? Хати будує! Хіба ж це покращення? Більш того, у серпні 2008 року підписали документи про продаж цієї земельної діляннки, попередньо зрівнявши все під «нуль», і продали її за 1 млн. 86 тисяч грн. Ділянка менше 10 га, отже, виходить, трохи більше 1 тис. грн. за 1 сотку. На той час, у 2008 році, це аналог присадибних ділянок «Дехтярка». Ціна складає 60-80 тисяч. Тобто, одна сотка – 120 доларів, а її ринкова ціна від 6 до 10 тисяч доларів. Як це назвати? І після цього орден дати? Вітвіцький підписав документи і віддав ці ділянки. Кажуть, що до оцінювання землі були залучені якісь київські експерти. Усе це маячня. З того експерта питати – толку мало: він отримав грошики – на тому і кінець. Тут же можна дуже збагатитися, підписавши такі документи. Це я озвучив лише один приклад, але їх дуже багато.

Мене іноді сприймають як такого собі довірливого. Є свої протидії, бо я тримаю усе це на контролі. Ті, що пороздавали землю – молодці, але той, хто її бере, очікує на кращі часи, коли все втрясеться, аби змінити цільове призначення землі. Було роздано багато сільськогогосподарських угідь, але ж не так просто змінити їх призначення. Повертаючись до «Сонячного» – що ж ви будуєте? Там же вулиць немає. «Дехтярку» вже збудували без вулиць – там поле, де фактично ніхто не мав права будувати. Навіть трактор запросто може проїхати, умовно кажучи, по хаті, і виправдати себе в суді тим, що там просто були якість перешкоди на полі, а не житлові будинки. Адже їх там просто не має бути! Аналогічний випадок і з «Сонячним» Брат Гавчука очолює одну з обласних інспекцій по архітектурі. Там видали архітектурно-планувальне завдання, де було вказано, що існує мікрорайон села Лісові Гринівці «Сонячний». Немає такого мікрорайону! Це не межі села. Сільський голова Грицина «став в позу» і каже: немає такого мікрорайону, я його приєднувати не буду. Була інформація, що потім на Грицину вчинили напад. Не знаю, яка причина і чи пов’язано це земельним питанням, можу тільки здогадуватись. Так ось, тепер є ще одне Сонячне. Там, одразу ж біля першого. Нам кажуть, що віддали і так само будуть будувати.

Прокуратура, куди я звернувся, дала відповідь – не будують. Ми виїжджали туди. Так, не будують. Але земля не обробляється близько шести років, уся заросла. Правда, орендарі платять гроші за оренду. Напевне, очікують на кращі часи, щоб сказати: земля непридатна до обробки, невідомо, скільки треба вкласти, аби вона могла використовуватися для сільськогосподарських потреб. Давайте відведемо цю ділянку під будівництво! Такою собі «тихою сапою» хочуть досягнути своєї мети. Або взагалі ніяк не будуть використовувати, а продадуть дешевше ринкової ціни. Люди потім казатимуть на суді: я ж хату збудував! Судді, маючи свої розцінки, приймуть потрібні рішення. Але існує момент: у договорі на оренду написано, що орендар має підтримувати в належному стані земельну ділянку. Тобто, порушення цієї умови є підставою для розірвання договору. А якщо буде політична воля – вона має з’явитися, бо все-ж таки зміни відбуватимуться, я маю на це надію. Можна буде сказати: «Чоловіче, а скільки займе відновлення родючості у часі?» Назвуть певну суму. І тут вже має бути наступне питання: чи готовий орендар вкласти ці кошти? Зараз я зі своїм Комітетом хочу знайти фахівця-аграрія, який дасть відповідь про те, скільки коштує сотка. Ми виставимо рахунок і вимагатимемо відшкодування коштів на рекультивацію землі. Або хай розривають договір. Хай оре, хай сіє, паразит! До того ж, є ділянки, які ніхто не може знайти. Ну як таке може бути? Є територія села, існує план зі спеціальними позначеннями. Приходимо до установи – не хочуть давати інформацію, посилаючись на конфіденційність. Нічого, вихід знайдемо! Я оптиміст. Мене цікавить у цьому випадку не стільки процес, скільки результат!

Кор.: Дякую за цікаву бесіду!

Спілкувалася Ольга ЛИСИЦЯ