https://moyagazeta.com/

Сергій Тігіпко: «Усе, що розколює націю, має бути відкинуте»

Натужна, часом істерична ідеологізація та політизація українського життя стала однією з причин тяжкого стану, в якому перебуває наша країна. Так вважає 49-річний політик та економіст Сергій Тігіпко. Під час розмови з нашим кореспондентом він розповів про своє ставлення до деяких гуманітарних проблем українського суспільства.

– Сергію Леонідовичу, як Ви ставитеся до переговорів представників Української православної церкви Київського та Московського патріархатів про можливість об’єднання?
– З великою надією. Мене як віруючого православного християнина глибоко засмучує розкол Церкви, і навіть найменші спроби встановити взаєморозуміння між її гілками я можу тільки вітати. У той же час як людина державна я виступаю проти будь-яких спроб політичного втручання у справи релігії, в питання свободи совісті.

Таке втручання ніколи добром не закінчується. Розкол, що виник в українському православ’ї ще на початку 90-их років минулого століття, останнім часом серйозно поглибився у результаті однозначної підтримки президентом Української православної церкви (УПЦ) Київського патріархату в її протистоянні з УПЦ Московського патріархату. Кожен відповідальний керівник спробував би використати колосальний вплив УПЦ МП та авторитет Володимира – як серед співвітчизників, так і у справах Російської православної церкви. Адже більш як третина священників Російської православної церкви – вихідці з України, а представники єпархій УПЦ складали до 40% учасників Собору, на якому в січні 2009 року обирався новий Патріарх Московський. Цей вплив можна було використати для створення фактично самостійної й національно орієнтованої православної церкви без конфліктів із Москвою. Натомість Ющенко та його соратники здійснили невдалу спробу закріпити Україну як канонічну територію Константинопольського патріархату. Крім того, відверта ворожість стосовно УПЦ МП змусила її ієрархів шукати підтримки у Москві. Це лише посилило вплив радикальних українофобських сил на цю церкву, особливо у східних та південних регіонах країни.

– Як Ви ставитесь до Української греко-католицької церкви?
– З глибокою повагою. Але й тут не обійшлося без спотворень, які спричинив вплив політики. Усіляка підтримка Української греко-католицької церкви нинішнім президентом, потурання переїзду митрополита УГКЦ до Києва призвели не тільки до загострення напруженості в стосунках уніатів і православних в Україні, але й до посилення впливу фактора унії як перешкоди до зближення православних церков із Римо-католицькою церквою.
При цьому, займаючись церковними справами, влада цілковито ігнорувала проблему поширення тоталітарних сект, посилення впливу соціально небезпечних релігійних та окультних течій в молодіжному середовищі.

– Ви пропонуєте змінити систему відносин держави та релігійних конфесій?
– Я пропоную припинити втручання влади у конфлікт між трьома основними православними церквами України – тим паче, на боці одного із учасників протистояння. Влада має жорстко покласти край всім спробам політизації цієї проблеми, втягування до неї широких кіл мирян, і не допускати насильства. Потрібно терміново оголосити мораторій на перерозподіл нерухомості, що належить церкві, рішуче боротися зі спробами захоплення храмів, особливо за участі місцевої влади.

Нам треба послідовно дотримуватися світського духу української республіки, визнаючи особливу роль православ’я в житті суспільства. Потрібно набагато більше уваги приділяти іншим конфесіям, демонструвати повагу держави до їхніх традицій та свят. Президент України має бути лідером усіх українців, а не тільки християн. Для цього, зокрема, треба активізувати роботу консультаційних органів зі взаємодії держави з традиційними конфесіями України. Варто було б активніше залучати релігійні організації до вирішення таких завдань, як соціальна реабілітація людей, котрі вийшли з місць позбавлення волі, духовне виховання молоді, допомога соціально незахищеним категоріям громадян. Авторитет традиційних конфесій треба використовувати в роботі з морального оздоровлення суспільства, для боротьби з тоталітарними сектами, екстремізмом.

Україна повинна стати країною, де церкви є соціальним партнером влади (нарівні з громадськими організаціями та бізнесом), і аж ніяк не інструментом влади. Сама ідея державної церкви має бути рішуче відкинута, а спроби залучати релігійні організації до національно-патріотичного виховання слід визнати помилковими. Світськість влади та рівні права традиційних конфесій – такими мають бути основні засади релігійної політики.

Ольга Хутка