https://moyagazeta.com/

«Лупайте цю скалу!» або відверто про освіту, і не тільки…

– Леоніде Григоровичу, скажіть, будь ласка, чим відрізняється 2009-2010-й навчальний рік від попередніх?
– У цьому році, вже другий рік поспіль, проводиться зовнішнє незалежне оцінювання. Система тестування, тобто, вступ за результатами складання тестів, працює більш-менш ефективно. Загалом, тестування – вірний напрямок, але його треба доопрацювати. Звичайно, ще є ряд проблем, але вони, я думаю, за одну-дві вступні компанії будуть відневільовані. Наприклад, система заочного навчання майже не дає можливості отримання вищої освіти людям, які закінчили школу 1-3 роки тому. Ви розумієте, що людина за цей час багато що забула, тому здати тести з кожним роком після закінчення школи важче, отже, майже закривається можливість вступу на заочні форми навчання. Ця форма буде поступово скорочуватися, але, на мою думку, в сьогоднішніх умовах її потрібно було б зберегти, оскільки люди мають можливість і працювати, і навчатися. Так було завжди.

– А чи можливо вирішити це питання у формі підготовчих курсів?
– Так, можливо, але підготовчі курси не дадуть повної можливості відновлення втрачених знань.

– Як може зараз керівник вищого навчального закладу планувати, скільки студентів у наступному навчальному році навчатиметься у вузі?
– Справа в тому, що ситуація дуже слабо прогнозується як у державних, так і у недержавних закладах освіти. Академії, інститути, університети, перш за все є суб’єктами господарювання. І фінансову ситуацію – скільки прийде студентів згідно з об’ємом ліцензованого обсягу закладу, дуже важко спрогнозувати, тому що тепер абітурієнт може подати документи одразу до багатьох вишів, хоч до 30-40. І на якомусь етапі виникає проблема, коли в комісії прийняли документи, оформлюють контракти – а потім відсівають абітурієнтів, які мають найнижчі бали, тому що на певні спеціальності набирають дуже багато людей. Звичайно, існує конкурс. Наприклад, такі спеціальності як правознавство, економіка користуються більшою популярністю. Тобто, ми зараховуємо студентів відповідно до певної кількості ліцензованих місць. І ось виходить така ситуація: кращих абітурієнтів ми зарахували, а іншим сказали „до побачення”. А у той самий час люди, яких ми зарахували, приймають остаточне рішення на користь іншого закладу, забирають документи і переходять туди. От і виходить – великий конкурс, а в результаті може виникнути недобір. До таких парадоксів веде відсутність прогнозованості кількості поступаючих. На собі це явище відчули усі виші.

– Який захід, на Вашу думку, міг би виправити ситуацію?
– Для того, аби навчальний заклад міг проводити хоча б приблизне планування, як на мене, слід обмежити кількість можливого вибору студентами вищого навчального закладу, не більше 3-5. До речі, уже є такі пропозиції на державному рівні. Ситуація має бути прогнозованою, адже за цим стоять викладацькі колективи, і планування навантаження – це одне з основних організаційно-господарських питань економічної діяльності навчального закладу. Саме такі моменти потребують негайного врегулювання.

– Як Ви ставитеся до того, що наступного року пропонується, крім результатів тестування, звертати увагу і на середній бал атестату?
– Згоден. Вважаю, що бали теж повинні враховуватися при вступі. Це нескладна процедура, просто до балу оцінювання додаватимуть кількісний показник атестату. Якщо сьогодні звертати увагу лише на середній бал тестування, то зникає стимул, мотивація до навчання в школі. Висока успішність з інших предметів стає необов’язковою. Як результат, діти звертатимуть увагу лише на ті дисципліни, з яких складатимуть іспити. Від цього постраждає загальноосвітній цикл.

– В зв’язку з кризою мені, як роботодавцю, потрібні працівники широкої спеціалізації. Одна людина змушена поєднувати обов’язки декількох працівників, тобто, виникає потреба в постійній самоосвіті. Можливо, ви теж з таким зустрічалися? Чи є можливість у студента вашого закладу при навчанні за спеціальністю, наприклад, менеджера, відвідувати ще будь-які курси, відвідувати тренінги? Чи згідні Ви з тим, що такі заходи необхідні?
– Так, звісно. Адже реформа вищої школи саме це і передбачає. Якщо колись спеціалісти були вузької спеціалізації, то сьогодні є галузева спеціалізація і є напрямок. Тобто, напрямок – це більш широке поняття, ніж спеціальність. Напрямок включає в себе декілька спеціальностей, і розуміється в більш широкому плані – тобто, не вузька спеціалізація, наприклад, програміст, а напрямок „інформаційні технології”, і в цьому напрямку, безумовно, більший спектр професійних навичок.

– Чи має суспільство хоч частково фінансувати вищу освіту?
– Що таке вища школа? Вона лише виконує запит суспільства, який сьогодні доволі нечіткий. Якщо цей запит дається, то лише на рівні лозунгових понять, оскільки під будь-який запит повинна бути фінансова база. Тобто, якщо сьогодні підприємства, особливо промислові, потребують інженерних спеціальностей, технічних фахівців, то лише на рівні запиту: немає фінансування. Підготовку будь-якого фахівця потрібно фінансувати. Сьогодні громадяни України фактично самі оплачують свою освіту. Якщо в державному секторі вищої освіти ще близько 50 відсотків навчаються за власні кошти на договірній основі, то у всіх приватних вищих закладах стовідсоткове платне навчання.

Що ж виходить? Студент здобуває освіту за власний кошт, а знання згодом використовує для розбудови держави?
Важко прорахувати, яких саме фахівців країна потребуватиме сьогодні, завтра і у майбутньому – це достеменно невідомо. Але це загальна тенденція нашого часу, оскільки питань, пов’язаних з освітою, немає навіть у стратегічних питаннях національної програми розвитку.

– Що таке Болонський процес? Можливо, він допоможе реформувати нашу систему вищої освіти?
– Всі ми вчепилися за Болонський процес. А що це таке? Це лише система оцінювання знань, яка передбачає можливість співставлення, тобто, єдині стандарти, щоб студент міг закінчувати вуз в Україні, продовжувати навчання у Польщі і так далі. Він нічого не змінює. В нас має бути своя система освіти. До речі, освіта в Україні має гарну історію. Але зараз ми втрачаємо освітянські традиції в силу багатьох факторів, насамперед, через відсутність мотивації громадян. Знову повторюся – це від того, що ми не знаємо, яка професія буде затребувана суспільством, буде високооплачуваною і т.п. А при низькому рівні соціального запиту держави для студентів майже відсутній стимул. Ми бачимо, що промисловість не розвивається – немає навіть загальнодержавного курсу. Тому залишається переваження у бік правових, економічних знань, які можна застосувати в будь-якій галузі. Але я вважаю, якщо розвиток вищої школи та держави взагалі відбуватиметься так само, як сьогодні, то її престижність взагалі впаде, оскільки застосувати знання реально буде ніде. Необхідні реальні робочі місця. А держава, на жаль, їх не створює.

-Вища освіта та розвиток молоді – чи взаємопов’язані ці проблеми?
-Програма вищої школи повинна бути складовою програми молоді. Я вже не кажу про все суспільство. Але сьогодні молодь державі непотрібна – всіляко витискається на заробітки, на технічні низькооплачувані роботи до Росії, Європи. Тобто, держава не створює жодних умов для молоді. Всі ці державні комітети, Міністерство молоді і спорту – це проїдання державних коштів. Не діє жодна державна програма з будівництва житла для молоді, немає кредитування освіти. Сьогодні держава кинула молодь – своє майбутнє – напризволяще. На жаль, посадовці переймаються лише своїм майбутнім. За 18 років ми не видали державних діячів національного масштабу.

-Можливо, ми їх не обрали?
– А як обирати? За відчуттям, за запахом – як? Людина обирає за логікою, за розвитком. Програми всі вірні, слова всі вірні, все правильно декларується, але нічого не робиться. То за якими принципами ще люди можуть обирати? Зараз політичні програми у всіх гарні, але жодна людина жодну програму не виконала. Існує думка: якщо хтось бреше – то всі такі.

-Чому, на Вашу думку, виникло таке порочне коло?
– Тому що соціальна несправедливість носить кричущий характер. Вона подавляє супротив і волю рядового громадянина. Якщо подивитися, що сталося з промисловістю за лічені роки, коли все виробництво перейшло у власність 50 сімей України, можна сказати, що це вражаюча несправедливість.

– Але ж громадяни України свідомо обрали капіталістичний шлях розвитку?
– Якщо взяти капіталізм в його класичному розумінні, то проходило багато поколінь, різні люди робили певну роботу, і розвився якийсь певний напрямок. У автомобілебудуванні Форд – це плеяда сім’ї і реальний внесок. У нашій країні значна кількість мільярдерів, більше, ніж у деяких країнах Західної Європи, де рівень життя набагато вищий. Які висновки? У нас панують безпрецедентні злодійство і несправедливість, адже національне багатство створювалося всіма громадянами, а привласнене одиницями. І в них ще вистачає нахабства хизуватися цим: сумочки купляють за 60-80 тисяч – ідіотом треба бути, аби казати про такі речі на фоні загального зубожіння нації. Я би сказав, що зараз триває такий собі „безбожний період”, вакханалія, Сатана гуляє на всі сто.

– У минулий мій візит до вас Ви сказали гарну фразу: у такі часи головне – не загубити, зберегти себе.
– Це не моя фраза, це перефразування Біблії. У Святій Книзі йдеться про те, що настануть часи, коли зло буде всеохоплюючим. Просто треба тікати від нього, намагатися зберегти себе, свою душу, сім’ю, цінності. Мабуть, цей час вже настав. Є такий термін у богословів – „богооставленность”. В Україні сьогодні часи саме богооставленості, тобто, Бог нас покинув. Колись ми всі жили в надії, у вірі: згадати хоча б ті самі „помаранчеві” події, лозунги Майдану. Коли пізніше відбулася зрада тотального масштабу, то люди просто були вражені. І тому така зневіра.

– Як Ви вважаєте, чи може все-таки суспільство знайти вихід з того безладу, що чиниться сьогодні?
– Прогнозувати складно, але зло завжди конечне, так чи інакше. Але наскільки затягнуться ці часи, складно сказати. Ну, як кажуть: що як дістається, те так і ціниться. Ось, наприклад, Незалежність була нам подарована, можна сказати, обставинами, Божим провидінням. А ми не використали цієї можливості.

– Чи не стала тотальна приватизація тим злом, що призвела економіку України до таких сумних наслідків? Що допоки залишається в державній власності?
– Ми усі розуміємо, що технологія тотальної приватизації була привезена – ви ж бачите, що жодна реформа не відбулася. А приватизація пройшла одразу, на самому початку було приватизовано майже 70% всього майна, і 100 % усіх суспільно значимих об’єктів. Те, що переходить зараз у приватну власність – це залишки. Що ж залишилося? Освіта – дитячі, середні, вищі учбові заклади, які допоки ще утримуються суспільством. Але мережа шкіл, технікумів, профтехучилищ, вузів, які до приватизації були державними, так у власності суспільства і залишилися.

– А як же медицина? Вона теж державна…
– Вона лише зберегла назву державної. Юридично – державна, а фактично – уся приватизована. І медицина, як зараз відомо, 100% платна. Просто цю платну медицину треба легалізувати. Всі все розуміють. Але є такий біблейський вираз: „Будете чути – і не почуєте, будете дивитися – і не побачите”. Ось, наприклад, майже знищене наше українське село. Точніше, та матеріальна база, якою володів аграрний сектор. Якщо треба буде відновлювати село, це потребуватиме великих затрат суспільства. А все суспільство працює і розвивається лише з прибутку, тобто, якась частина отриманого суспільного продукту йде на відновлення, а прибуток спрямовується на розвиток. На сьогодні ситуація така: у створенні матеріальних благ бере участь усе суспільство, користується благами мізерна частина, яка прибутки, власно кажучи, витрачає на себе, на свою сім’ю. Ми ж не чуємо, як збудовано новий завод (не кажу про алкогольні), але ті, які є наукомісткими, які дають можливість широкого працевлаштування для громадян – їх немає. Тому цей кричущий перекіс ставить у стан шоку націю, народ. Суспільство не знає, як з цим боротися.

– Чому ми, українці так довго терпимо подібний стан речей? Чому не влаштовуємо акції протесту, наприклад?
– Українська толерантність включає в себе нульовий супротив нації. Народ не розуміє, що є акції протесту, які не передбачають насилля – акти громадянської непокори. Можна ж піти на вибори, і не підтримувати жодного з кандидатів, адже підтримуючи когось, ти підтримуєш існуючий ланцюг зла. Коли так звані кандидати не отримають підтримки, вони не зможуть легалізувати своє право на владу, тому що суспільство її їм не довірило. А коли керівник не має під собою підтримки, не має за собою людей, він починає озиратися. Тоді можновладець поводиться невпевнено, і поступово з’являється відчуття страху. Є такий вираз: «Влада втратила Божий страх». А що таке страх? Божий страх – це страх перед порушенням Божих заповідей. Коли ми бачимо сьогодні, що ця верхівка демонструє свої статки та робить це нагло, зневажаючи власний народ….

– Ось наприклад, передача з Катериною Осадчою…
– Так, і це теж. Пам’ятаєте, ми вже казали про сумочки за десятки тисяч? Це що – повний відрив від реальності чи сверхнахабство? Перший Президент каже, що народ винен у тому, що обрав таку владу. Мені це здається проявом надмірного нахабства, в тому числі з боку першого Президента, оскільки це знущання – знущання над демократією, над народом взагалі. Така країна як наша, на сьогоднішній день не є державою. Це кліка, яка захопила владу і будує її за латиноамериканським принципом.

– То на якому етапі розбудови за цим принципом знаходиться зараз Україна?
– У нас наступний етап. Промисловість уже приватизована, підпільно, але все ще не легалізована. Щодо приватизації землі, то у нас будуть такі великі латифундії – колонії, які притиснуть населення до землі. Ми розвиваємося за найгіршим сценарієм, який можна передбачити в 21 столітті в Європі. І саме він викличе на певному етапі революційні події, які вибухнуть без усіляких передвісників, стихійно. Ця стихія не тільки змете винних, вона дасть негативні наслідки для усієї України. Але, безумовно, ми розуміємо, що дисбаланс інтересів у суспільстві носить конфронтаційній характер. Триває набухання злоби та ненависті основної маси населення проти кучки людей, яка власне, і заволоділа суспільно створеним багатством.

– Але багато говориться про те, що саме ці люди піднімають на ноги українського виробника…
– Вони навіть не докладають зусиль для розвитку власної промисловості, а весь прибуток інвестує в майно за кордоном – в Європі, Америці. Закуповуються маєтки, заводи, землі, про що ми знаємо достеменно. Олігархи скуповують цілі галузі підприємств на заході. Згадати хоча б Ахмєтова – він власник багатьох заводів, банку і т.д. Тобто, вони інвестують у світову економіку, а не у розвиток власної країни, заробляючи кошти саме тут. Це, до речі, і є ті ознаки світового глобалізму, про який усі говорять, але ніхто реально його не бачить. А у нас глобалізм набув таких явних ознак, які не спостерігаються в жодній країні світу. Наші мегаолігархи, маючи мільярдні статки, інвестують їх не у власну державу, а у світову економіку задля отримання ще більших прибутків. А народ, який створив це багатство, залишається бранцем такої ситуації.

– Ви є Головою Хмельницької обласної організації всеукраїнської консервативної партії. Чому, на Вашу думку, панує така політична пасивність?
– Ну, власне, ми пройшли через помаранчеві майдани, через вибори – брали активну участь в подіях, несли великі матеріальні затрати.

– Тобто, Ви хочете сказати, що утримувати партію – дорого?
– Утримання партії – це колосальні затрати. Тому усім виборцям треба придивлятися до тих партій, за які вони голосують: на які кошти вона утримується, хто її утримує. Бо маніпуляцій дуже багато.

– Партійне життя сьогодні – яке воно?
– Партії, як мені здається, на цьому етапі „вимерли”, бо зараз ми знаємо, що партія – це лідер. Тобто, лідер партії уособлює всю її ідеологію та структуру. Є політичний блок Юлії Тимошенко, Володимира Литвина. Партія, як така, не має впливу, партія – це лідер, за яким стоять великі капітали.

– Як саме Ваша політична сила намагається змінити політичну та економічну ситуацію в країні?
– Грати у ігри, в яких карти краплені, ми не будемо, тому що ми не маємо таких коштів. Звичайно, кожен з членів партії на своєму робочому місці намагається донести наші ідеї своїм колективам, але реально грати за тими правилами, які нам нав’язують головні політичні гравці – боротися з вітряками. Тобто, кидатися, даремно витрачати зусилля. Тому я вважаю, що тепер у нашої політичної сили триває період накопичення досвіду.

– Чи є у Вашої політичної сили своє бачення розвитку України в майбутньому?
– Ми досить чітко засвітили своє бачення – програму. Адже консерватизм – це класична ідеологія, яка присутня в будь-якій країні. Тому ми запропонували будувати державу на засадах Українського консерватизму. Що він у себе включає? Він передбачає вічні українські цінності: земля, сім’я, добробут, злагода, культура і, нарешті, мова.

– Ваші побажання студентам та читачам газети.
– Бачите, інтерв’ю у нас вийшло трохи песимістичне. Тому бажаю усім читачам якнайбільше оптимізму та віри у себе! До того ж, наближається День міста. Отже, також вітаю усіх з цим святом і нехай наступний рік стане набагато краще попереднього. Ну а студенти та молодь нехай не втрачають оптимізму та концентруються на навчанні і досягненні успіху у майбутньому самостійному житті. Як казав класик: «Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинять вас!» Тим більше, що саме їм будувати країну та керувати нею. Нехай вони зроблять її дійсно незалежною, гарною, справедливою до усіх верств населення!

Спілкувалася Людмила ЛУНІНА для “Моей газеты+