by Цинкові труни, скалічені тіла та душі, зруйновані сім’ї, інваліди, від яких відмовлялися навіть близькі… Багатьох очевидців подій вже немає на цьому світі. І лише їх душі тихо та мовчазно спостерігають за нами, живими, з небес…
Валерій Лесков, секретар Хмельницької міської ради, теж був учасником тих подій і, на щастя, зумів вижити у безглуздій війні. Саме до нього ми звернулися за розповіддю про «афганський період» його життя.
Кор.: Валерію Олександровичу, незабаром 15 лютого – пам’ятна для всього колишнього СРСР дата…
В.Л.: Так, 15 лютого ми традиційно відзначаємо День виводу радянських військ з Афганістану. У Хмельницькому нараховується близько 1,5 тисячі учасників бойових дій, що безпосередньо пройшли через Афганістан. Із них близько 700 осіб зареєстровано у Спілці ветеранів Афганістану. Вони беруть активну участь у всіх заходах з відзначення цієї дати.
Ми, уже традиційно, плануємо провести Панахиду в усіх церквах міста, а також і у Соборі, після чого відбудуться урочисті збори та концерт у Будинку культури. Вже після концерту колишні воїни-афганці та усі охочі матимуть змогу взяти участь в урочистій ході та покласти квіти до пам’ятника подолянам, які загинули в Афганістані та інших локальних конфліктах. Також вже стало традицією саме в цей день відвідувати кладовище, де покояться наші загиблі в Афганістані побратими. У рамках святкування Дня виводу військ з Афганістану міський голова зустрінеться з членами сімей загиблих та вручить їм матеріальну допомогу, а також спілкуватиметься з ними задля вирішення проблем, які у них виникають у житті. Подібна традиція існує давно, міська рада намагається не забувати про проблеми таких сімей і, по можливості, вирішувати труднощі, що виникають у повсякденному житті.
Але найголовніший захід – це уроки мужності, уроки патріотичного виховання, які традиційно цими днями проходитимуть у навчальних закладах міста. На цих заняттях ветерани Афганістану виступають перед дітьми, а ті, у свою чергу, мають можливість поставити запитання колишнім воїнам-інтернаціоналістам.
У минулому році ми проводили конкурс малюнку на тему афганської війни та конкурс фільмів. Саме таким чином ми намагаємося нагадати про ту війну, яка стала великим болем усього народу. Про це треба нагадувати, аби правителі більше не відправляли на безглузду загибель своїх громадян, а батьки не отримували повідомлень про смерть своїх дітей.
Кор.: Афганська війна, як Ви сказали – це великий біль усього населення Радянського Союзу. Як Ви вважаєте, чому саме вона стала ледь не болючішою трагедією, ніж Велика Вітчизняна?
В.Л.: У 80-і, коли йшла ця війна, у засобах масової інформації вона висвітлювалася як інтернаціональний обов’язок. Але замовчувалося те, скільки насправді було загиблих, поранених. Громадяни не отримували достовірної інформації. Тому й не було особливого супротиву спільноти проти афганської війни. Лише коли розпався Радянський Союз, і республіки стали незалежними, тоді відкрилися всі архіви, і українці дізналися про реальні масштаби і факти тієї війни: скільки було бюджетних коштів витрачено на її ведення, скільки насправді було загиблих та поранених, скільки отримало психологічну травму. Сьогодні люди помирають у віці 40-45 років – це також наслідки Афганської війни. Хтось не знайшов себе у житті, хтось вдарився в пиятику, хтось найшов себе у інших негативних суспільних явищах. У дуже багатьох людей підірвано здоров’я. В Україні ці показники досить високі. Сьогодні, як я вже сказав, ми знов нагадуємо суспільству про ту війну.
Кор.: Як саме Ви потрапили до Афганістану?
В.Л.: У 1983-му я закінчив Хмельницьке артилерійське училище, потім кілька років служив у Німеччині, а звідти був знов переведений до Хмельницького. У 1986 році з нашого артучилища я і був направлений до Афганістану, де замінив Сергія Борисовича Силку, свого попередника, а той прийшов на моє місце тут, у Хмельницькому. Так і потрапив: дали команду – наказ, зібрався, поїхав. Навіть мати не знала, куди мене направили, але хвилювалася: материнське серце щось відчувало. А ось дружина знала, куди мене направили. Сів у потяг, поїхав до Львова. Вже звідти військовим літаком дістався до Ташкента, потім – Кабул. Так і потрапив до Афганістану.
Кор.: Що Вас найбільше вразило? Адже це – інша країна, інша культура, а Ви – молода людина, Вам лише 25 років.
В.Л.: Перш за все вразив рівень цивілізації. Коли потрапляєш туди, то здається, що ти у середньовіччі – глиняні дували, бідність, рівень виховання. Відчуваєш себе у країні, де немає чітко вираженої культури, немає належного рівня медицини – наприклад, жовтуху населення переносить на ногах, як в нас «переходять» грип. Немає освіти – там діти практично не відвідують школи. Також вразили природні умови: неймовірна спека, вітри з пилом, як у пустелі – іноді не бачиш за п’ять метрів від себе. Цей порох доводилося вдихати. Надто мало рослинності, вона є лише там, де є зрошувальні системи, або штучні канали. Але треба сказати, що афганці – трудолюбивий народ. Вони збирають до трьох врожаїв пшениці на рік! У три місяці сіють і вирощують. Цікаво також, що разом із низькою культурою та рівнем цивілізації, за нашими мірками, вони були оснащені за останнім словом японсько-китайської техніки – телевізійні антени, магнітофони «Sharp» та «Panasonic», які на той час були для простих громадян Союзу недоступними. Усі ці речі у нас можна було придбати лише у магазинах «Берізка» за чеками Зовнішпосилторгу. Ще треба зауважити: маленький афганець, який щойно встає на ноги, вже знає, що таке автомат і пістолет та як ними користуватися. Взагалі, цей народ постійно перебуває у стані війни.
Кор.: Ви прийняли у командування військовий підрозділ, який на той час був майже унікальним: Вашому попереднику вдалося уникнути людських втрат. Вам вдалося продовжити цю традицію, чи все ж таки були загиблі?
В.Л.: Так. Вдалося зберегти людей, тому що одним із найголовніших завдань, які я сам собі поставив, було те, щоб на фоні якісного виконання наказів зберегти життя і здоров’я вояків свого підрозділу, не посилати солдат на вірну смерть, продумуючи найбезпечніші шляхи виконання доручень. Доводилося перестраховуватися перед тим, як посилати техніку і людей: перевіряти маршрути на предмет закладення мін, витримати всі заходи безпеки. Там такі траси, каньйони і дороги, що інколи майже неможливо проїхати, щоб не перевернути техніку.
Кор.: Зрозуміло, що, мабуть, найважливіший фактор на війні – людський. Адже Вашими підлеглими були хлопчики 18-20 років. Це саме той вік, коли людина сформувалася як особистість, але зазвичай надто волелюбна. Важко було керувати цими майже дітьми?
В.Л.: Так, вони були дуже різними, до того ж, представниками національностей, які на той час об’єднував Радянський Союз: казахи, узбеки, вірмени, росіяни, українці. На фоні цього багатонаціонального підрозділу доводилося знаходити підходи, щоб здружити колектив і, водночас, щоб бійці якісно оволоділи всіма навичками ведення бойових дій та технікою. Було багато серйозних факторів, які згуртовували, дисциплінували та настроювали солдат стати військово- та законослухняними, хоча, звичайно, це нелегко. Що стосується моїх методів, то я вів листування з батьками, вітав їх зі святами, знав, коли в якого батька-матері день народження, – тобто, підтримував постійний контакт. Для кавказьких та середньоазійських національностей, за традиціями, батьки – це святе. А ті у листах казали дітям: «Слухайтеся командира, бережіть командира». Я, в свою чергу, завжди запевняв батьків солдат у тому, що докладу усіх зусиль задля того, щоб їхня дитина залишилася живою і повернулася додому. Спільні святкування днів народжень, культурні заходи – розігрувалися сценки, влаштовувалися концерти (у нас були такі таланти, що грали на гітарі, на сопілці, на гармошці) – все це у подібних умовах об’єднує, згуртовує колектив. Адже армійська дружба у ті часи, коли у багатьох частинах панувала дідівщина, мала неабияке значення. Командування намагалося зробити усе можливе, аби такого в нашому підрозділі не було. І коли ми виходили на бойові операції, я бачив: усе це дало свій результат. Була взаємодопомога, взаємовиручка, підстрахування одне одного, солдати намагалися у складних ситуаціях підставити плече. Цей колективізм та взаємовиручка дозволили зберегти людей і, водночас, виконати поставлене завдання. Наш підрозділ на той час був одним з кращих в частині.
Кор.: А часто доводилося домовлятися з місцевим населенням про отримання якоїсь допомоги?
В.Л.: Завдання, що ставилися перед нами, були того рівня, де наперед відпрацьовувалися усі стратегічні питання. Військові операції планувалися у вищих штабах, які за допомогою агентури, через контррозвідку, через спеціалістів із переговорних процесів вже з’ясовували усі необхідні питання, у тому числі з місцевими жителями. Були дружні кишлаки, в яких не доводилося проводити зачистку, і поселення, в яких було вдосталь бойовиків. Тут планувалися операції по зачистці задля того, аби вибити звідти ворога і дати людям можливість обробляти землю, і жити в нормальних умовах.
Кор.: У війні завжди є моменти, які згадують з болем та сумом. Від яких спогадів у Вас стискається серце?
В.Л.: Ми досить часто проїздили через різні місця, де нещодавно проходили бойові сутички, де була стрілянина, де лежали тіла людей. Ось від цих спогадів дійсно стискається серце, незалежно від того, ким була людина: чи то душманом, чи то мирним афганцем, чи то нашим, радянським, солдатом з іншого підрозділу. Сумно та гірко, що людство не може домовитися, а вирішує питання, використовуючи зброю, силу, жорстокість. Саме це на мене наводить смуток. Цивілізовані люди, які могли би домовитися, за допомогою дипломатичних відносин знайти всі точки порозуміння, вирішують подібні проблеми силовими та військовими методами. Дивлячись на кров, на понівечені тіла, стає дуже тяжко на душі.
Кор.: Ви казали про те, що у підрозділі організовувалися та святкувалися дні народження, різні культурні заходи. Ось, наприклад, збиралися бійці. Які пісні ви співали?
В.Л.: Як я вже казав, у нас був багатонаціональний підрозділ, тому пісні були різні. Співали народні – вірменські, узбецькі, українські, російські. Дуже багато слухали і співали пісень Олександра Розенбаума, який на той час був забороненим. Я віз з відпустки до Афганістану касету з записом співака, і у мене ці записи забрали на митниці. До речі, я особисто з ним зустрічався «за річкою» – у мене навіть є фотографія. Неодноразово з ним спілкувався. Розенбаум розповідав мені такий факт: коли він їхав до Афганістану, то віз із собою два своїх диски – платівки – і в нього хотіли їх забрати. Пам’ятаєте ті вінілові платівки? І ось він каже митникам: «Так це ж я – Олександр Розенбаум». Тільки тому їх співакові і залишили. Коли ми збиралися, то співали пісні різних народів, я бачив, як горіли очі у людей, як вони згадували свою Батьківщину. Особисто мені часто снилися наші берези, мої рідні книжковецькі місця, де я виріс. Коли влітку був товщенний шар пилу, я по цій пилюці ходив босоніж… І тут, в Афганістані, так само був навколо пил, тому подібна картина трохи навіювала ностальгію.
Кор.: Хочеться трохи повернутися до початку розмови. Перша ніч в Афганістані. Пригадуєте відчуття, коли вранці прокинулися вже на чужій землі?
В.Л.: Важко згадати, вже багато часу спливло. Якихось особливих відчуттів не було. На другий день ми проводили прийом-передачу підрозділу, починаючи від зброї і техніки, обмундирування, кухні, закінчуючи продуктами, тому спочатку панувало лише відчуття відповідальності за те, що маю продовжити традиції свого попередника і, насамперед, зберегти людей та імідж підрозділу як одного з найкращих. І ось це почуття відповідальності затьмарювало усі інші емоції.
Кор.: Кажуть, що на війні неможливо не боятися. Ви боялися? В які моменти та від чого найчастіше виникав страх?
В.Л.: Найстрашніше було тоді, коли над головою свистіли кулі та поблизу рвалися снаряди. Ти лежиш у траншеї чи під машиною, і розумієш, що тут починає діяти теорія ймовірності: снаряд може впасти за десять метрів, і тебе задіне осколком, а може впасти за триста метрів, і ти залишишся неушкодженим. Ось тоді думаєш: «Хоч би Бог милував!»
Кор.: Валерію Олександровичу, Ви – кандидат психологічних наук, у 2008 році захистили кандидатську. Чи можете Ви, як психолог, сказати, чому після Другої Світової не було стільки скалічених душ, як після Афганської війни? Чому так багато людей «загубилося»?
В.Л.: Я скажу чому. У Велику Вітчизняну війну народ увійшов після багатьох трагедій – Голодомору, репресій, – і люди психологічно були готові до великої біди. А у вісімдесятих хлопчина закінчував школу, маючи відносне соціальне благополуччя, адже були гарні навчальні заклади, піонерські та комсомольські організації, медичне забезпечення, піонерські табори, мирне небо над головою, посмішки на вулицях – і потрапляв до зовсім іншого світу, де поступово ламалася психіка. Коли такі солдати поверталися додому, вони досить часто не могли прилаштуватися. Їх треба було лікувати психологічними методами: потрібна була адаптація до нового життя, була необхідна увага з боку держави, адже у колишнього ветерана Афгану часто виникало багато соціальних проблем. Багато хто з них одразу потрапили до бандитів, у різні кримінальні угрупування, де, згадуючи Афганістан, знов брали до рук зброю. І їх «із задоволенням» приймали – адже вони вже вміли нею користуватися. За плечима у багатьох залишалися розбиті сім’ї, неспроможність знайти собі роботу. Внутрішньо відчуваючи себе героєм, ще досить молода людина бачила, що, зрештою, вона цій державі непотрібна, тому що не було достатньої уваги. Не треба забувати й про хвороби, адже медичне забезпечення було не на достатньому рівні, аби реабілітуватися після фізичних травм. Багато людей повернулися з тієї війни каліками, а протези неможливо було дістати. Якщо й пощастило би натрапити на імпортний, то він коштував великі гроші. Ось таким чином і сталося, що ця психологічна травма виражалася і відчувалася в суспільстві. Адже казали: «Ось це «афганці», ось вони такі-сякі. Той запив, той наклав на себе руки». Не були люди готові до такого контрасту.
Кор.: Може, й політична ситуація в країні, куди в 1989 році поверталися люди, вплинула на психологічний стан? Адже молодь виїжджала з однієї країни, а поверталася, фактично, в іншу?
В.Л.: Я не думаю, що цей фактор якось впливав на вояків. Навряд ці політичні питання були тоді на слуху у військовослужбовців, тим більше, що розпад Радянського Союзу був значно пізніше. Тоді, навпаки, був великий підйом духу та свідомості, адже повним ходом йшла Перебудова, коли усі жадали чогось нового. До того ж, почали виводити війська, що було цілком вірним рішенням. Ось зараз американці повторили помилку Радянського Союзу – зайшли на афганські землі. Вважаю, що це також на багато років, тому що цю країну неможливо під себе «перебудувати». Тепер там знов гинуть люди. І це буде, нажаль, проходити постійно, оскільки така у цього народу властивість: як я вже казав, тільки хлопчина стає на ноги, він вже знає, що таке зброя, як нею користуватися, як її почистити, як зібрати, зарядити…
Кор.: Вам доводилося колись дивитися супротивнику очі-в-очі?
В.Л.: Було таке, що на відстані метрів 20 проводили перестрілку. І питання стояло гостро: або життя, або смерть. Я бачив ці дикі очі, очі обкуреного душмана, але його вдалося знешкодити.
Кор.: Можливо, зараз питання буде некоректним, але все ж таки я його поставлю. Важко стріляти в людину?
В.Л.: Найперше, це – самозахист, самозбереження. Друге – зрозумійте, це була справжня війна, ми, можна сказати, були «зомбовані» на виконання завдань. До того ж ми на тренуваннях, на навчаннях вчилися використовувати різну зброю, починаючи від кидання гранат, стрілкової зброї, крупнокаліберних гармат. Ми були навчені вести бойові дії задля знищення супротивника – це було нашою військовою професією. Тому, можна сказати, страху не відчувалося. Скоріше, стояло питання, аби не дати душманам просунутися далі, оскільки вони вже підійшли впритул, і в нас тоді була підірвана самохідна артилерійська установка. Наша «замикаюча» бойова група залишилася для її прикриття. Поки цю бойову машину збирали докупи, щоби далі її транспортувати, залишився один танк і одна БМП. Основна колона пішла далі для вчасного виконання бойових завдань. Бойовики нас атакували, і ми відбили цей напад. Згодом прийшло підкріплення, гелікоптери – вони допомогли знешкодити ворога.
Кор.: Є чудовий фільм «Дев’ята рота» – зараз суспільство знову повертається до теми Афганістану. У цій картині розповідається про підрозділ, який просто забули. У Вас були такі ситуації?
В.Л.: Ні, не було. Я вважаю, що це вигадана ситуація для «закручення» сюжету. Таке могло статися лише у перші часи, на початку, коли війська лише увійшли до Афганістану, коли не було достатньо військ і гарнізонів, і могли якусь роту оточити. А уже через деякий час було достатньо гарнізонів, налагоджений зв’язок – як радіотелефонний, транспортний, так і повітряний, і такого, щоб забули якусь роту, не було. Могло бути блокування чи розстріл колони. Але супротивник розумів, що коли таке відбулося, то його військам треба зникнути, тому що скоро у цю місцевість будуть кинуті усі можливі сили, і душманів звідти все одно «виб’ють».
Кор.: Валерію Олександровичу, зі своїми підлеглими Ви тримаєте зв’язок?
В.Л.: Так, тримаю з деякими. Є замполіт батареї, з яким часто спілкуюся по телефону, ми вітаємо один одного зі святами. Також спілкуюся зі своїм попередником – Сергієм Силкою.
Кор.: Скільки людей з Ваших підлеглих «загубилися» у житті?
В.Л.: А що Ви маєте на увазі, коли кажете «загубилися»?
Кор.: Не влаштувалися у житті…
В.Л.: Такою інформацією, на жаль, я не володію. Я вже казав, що наш підрозділ був багатонаціональним, тому усі солдати роз’їхалися по колишньому Радянському Союзу… Самі розумієте – сьогодні дуже важко когось з них знайти, тому що пройшло багато часу, не лишилося адресів та телефонів, до того ж вони могли сто разів змінитися. Адже у той час не було мобільних телефонів. Це зараз було б все набагато легше щодо підтримки зв’язку.
Кор.: Вас часто афганці просять про допомогу у найнеобхіднішому?
В.Л.: Найчастіше звертаються по допомогу у придбанні медикаментів, у лікуванні у госпіталі ветеранів. Звертаються рідні, нажаль, у сумну хвилину, коли просять допомогти у похованні – організувати його, винести труну, вінки…
Кор.: Скажіть, а Вам сниться Афганістан? Що саме?
В.Л.: Краєвиди афганські. Пісок. Фрагменти боїв теж іноді сняться, хоча пройшло досить багато часу. Спалахи сняться, коли зникає зір на кілька секунд. Уявіть: глупа темінь, і ось перед тобою вибух, а потім – дуже яскравий спалах.
Кор.: А приємне щось згадується?
В.Л.: Відчуваю, що все одно якась така добра аура існує та існувала. До речі, були й смішні моменти. Одного разу приїхав з бойових дій, зайшов у палатку, і бачу: у мене на ліжку червоні плями! Думаю: що ж це таке, що тут сталося? А виявляється, кицька, яка у нас жила, вночі народила котенят. І саме на моєму ліжку! (Посміхається).
Кор.: Коли поїхали до Афганістану, Ви були атеїстом чи усе ж вірили в Бога? Або, можливо, там хочеш-не хочеш, а у Бога повіриш?
В.Л.: Мама з собою мені дала іконку, яку їй подарувала ще бабуся. Маленький такий образ із фігурними краями (знаєте, мабуть, що колись у старих фото були краї?). І у мене на кордоні митники її хотіли забрати, бо тоді не можна було іконки провозити. Я сказав: «Мені її мама дала, це – мій оберіг». До того ж, я хрещений, і навіть тоді, у часи атеїзму, вірив: Господь допоможе мені вижити і не залишить мене у всіх добрих справах.
Кор.: Тобто, мамині молитви і ця іконка допомогли Вам вижити і зберегти Вашим підлеглим життя?
В.Л.: Так. Саме так. І молитви всіх матерів.
Кор.: Дякую, Валерію Олександровичу, за цікаву розмову.
Спілкувалася Ольга Лисиця
