https://moyagazeta.com/

Володимир Смотритель: «Саме в Хмельницькому я посадив та виростив театральне дерево»

Бард, режисер, менеджер, актор театру і кіно … Він здобував нагороди на багатьох театральних та естрадних конкурсах. Ось неповний перелік регалій нашого героя: лауреат Всеукраїнського конкурсу “Укрестрада-90”, переможець Всеукраїнського конкурсу авторської пісні “Оберіг-92”, лауреат Всеукраїнського конкурсу гумору і сатири “Море сміху-95” в м. Запоріжжі, переможець конкурсу “Людина року-2000” в номінації “Митець”, дипломант міжнародного конкурсу моно-вистав “Відлуння-2000” у м. Києві…, автор пісень та вистав, режисер, директор…

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю, яке пан Володимир люб’язно погодився надати головному редактору видання «Моя газета+» у святковому випуску нашого видання.

Кор.: По-перше, пане Володимире, хочу для початку привітати Вас із Днем Народження! Нехай усе, що Ви плануєте, збудеться! Щастя, здоров’я, творчих успіхів!
В.С.: Дякую! Навзаєм!

Кор.: Що ж, тепер, як кажуть, до праці. Мабуть, кожному хмельничанину відомий Ваш моно-театр «Кут». Ви сказали, що театр – єдиний в Європі, занесений…
В.С.: До десятки серйозних європейських міжнародних фестивалів, які показують моноспектаклі. В цю десятку входить і Україна. Тобто, український фестиваль «Відлуння», директором якого я вже є другий рік, – єдиний театральний фестиваль, який представляє Україну в ЮНЕСКО.

Кор.: Тобто, Ви винесли Хмельницький на європейський рівень?
В.С.: Цей фестиваль 8 років проходив в Києві як незалежний. Створений він Ніною Мазур, досить серйозним театральним критиком, а фінансувався швейцарською групою. Туди запрошували різних акторів, які показували моно-вистави. Над цим фестивалем не було «давки» ніяких управлінь культури, бо, як вже казав, він був незалежним. Просто вільне спостереження і вільне відтворення свого внутрішнього світу. Проіснував він ці роки на базі театру «Колесо», що на Подолі, директором якого є Ірина Кліщевська. Коли почалися ці події – економічна, духовна криза, – то швейцарська група призупинила фінансування, і фестиваль «завис». Коли Ніна Мазур звернулася до міністерства культури, то міністр Василь Вовкун (міністерство усе ж-таки брало участь – домовлялося про приміщення, розміщувало статті в ЗМІ) кинувся по Києву, щоб хтось допоміг, підтримав, взяв на себе функцію проведення. Але це велика відповідальність, досвід, праця – і всі театри відмовилися. Ось тут згадали про Хмельницький, у якому є Смотритель та «Кут» – єдиний в Україні стаціонарний моно-театр. Я погодився, і ось вже два роки «Відлуння» проходить у Хмельницькому. Сюди приїздять люди з різних країн Європи та СНД. Нас знають, нам довіряють.

Кор.: Скільки років Ви йшли до цього?
В.С.: До Хмельницького я приїхав у 1989 році. До цього 9 років працював у Київському театрі юного глядача, що на Липках. Почав працювати, і у 1992 році отримав «Гран-прі» в жанрі авторської пісні на «Оберіг-92». Це були важкі, але цікаві роки. У середині 80-х почалася руйнація всієї системи, у тому числі і в театрах (а через них, як відомо, теж впливали на свідомість, давали людям комуністичну ідеологію). Це всім вже набридло – і акторам, і людям, які не ходили на спектаклі. Починався загальний протест, тотальна зневіра. А я якраз тоді закінчив хореографічне училище, школу по класу гітари, і київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Із вдячністю згадую своїх викладачів – Нінель Антонівну Биченко і Володимира Анатолійовича Приймака. Вони, до речі, дали гарну школу тепер народним артистам Богдану Бенюку, Анатолію Хостікоєву, Дорошенко, Мазур. Була дуже гарна течія, вибухова, дуже сильні актори. Ми, отримавши цю школу, самі того не знаючи, стали носіями нової культури. Раніш було так: якщо ти почуєш лідерів ідеології – то й тебе почують, і допоможуть.

Кор.: Але ж у Вас тепер своя ідеологія?
В.С.: Це я кажу про підхід. У мене, скоріше, не ідеологія, а ідея, ідея держави. Кажуть – національна ідея, ідеологія не спрацювала. Ні, зовсім ні. Вона не спрацювала лише у цих людей. А не спрацювала, бо її й не було. Народ, як почав рухатися з мізинської та трипільської культури, що були на території України, так і живе. Трипільська, до речі, одна з найдавніших у світі. Навіть піраміди з’явилися пізніше! Тут насипали кургани, був приручений перший кінь, винайдене колесо. У нас дивовижна історія. На цьому підґрунті можна будувати що завгодно. Тому мій власний прихід до цього – це мій прихід. Вважаю, що українська ідея була, є і буде. Куди тоді діти наші пісні, національні костюми, танці, якими шокований увесь світ? У мене є друг, Юрій Абієвський, заслужений артист України, керівник «Козаків Поділля». У 93-94 роках люди, які зробили все, щоб національна ідея не працювала, почали викидати справжніх українців на вулицю. Це було тоді, коли до влади прийшли бувші комуністи – вони й тепер нікуди не ділися, їм байдуже, під яким прапором виступати, аби бути при владі, при грошах. Ось тому дуже багато талановитих українців тепер за кордоном – з «Козаків», з ансамблю Вірського, хору Верьовки. В Англії вони створили колектив «Мазепа», їздять по всьому світові. Саме «Мазепою» закриваються всі світові шоу. Коли учасники в українських костюмах вибігають на сцену, коли вирує радість, енергія, посмішки, кольори, то через секунди зал встає. Вони показують що завгодно – навіть грузини «відпочивають»! Тому кажу ще раз: ми дуже багаті енергетично, але повинна з’явитися форма прийому.

Коли я шукав, як мені вижити самому, прийшла ідея створення театру одного актора, щоб виразити не лише себе, а й своє українське єство. Я потрапив до Хмельницького, після Києва і Чернівців, у часи, коли інші кидали культуру і йшли до бізнесу (а деякі взагалі «сходили» з дистанції, спивалися), коли був загальний простій, і ніхто не знав, чи існуватиме і далі культура, наука, навіть телебачення…

Кор.: Перед людьми стояла стіна…
В.С.: Так, то були дуже страшні часи. Пам’ятаю, що у 1990 році ходив у гості, щоб просто поїсти звичайного хлібу. І до себе запрошував інших, щоб поїсти, посидіти, поговорити. Якщо порівняти з організмом людини, то це був такий собі тромб, а потім формувався новий орган. І з цього органу повинен був з’явитися новий організм.

Кор.: Але через це треба було пройти.
В.С.: Так, треба. У нашому організмі нічого зайвого немає. Що було б, якби у людина мала ще одне серце, яке б нічого не робило, а лише контролювало перше серце? Або мозок чи легені? Ми знаходимося у дивовижному суспільстві, де штучно створені органи заважають природним! Це абсурд! Під кінець загинуть і ті, і інші. Щоб мені вижити у даній ситуації, була мрія: повинно бути все «моє» – моя газета, мій театр, моє підприємство. Моє – те, що я оберігатиму.

Кор.: …І моя влада…
В.С.: Так, і моя влада. Моя, яка буде віддзеркалювати мої проблеми. І це з’явилося на початку 90-х років – справжній вибух малих підприємств. Тоді я виїхав з рок-гуртом «Статус» до Польщі і вперше побачив приватний магазин. Відбувся справжній шок. У Союзі казали: «Все моє!», але я нічого не мав. Ніхто по-справжньому нічого не мав. Люди майже жебракували. Все належало владі, міському, обласному комітетам партії, але люди не мали нічого. У тому приватному магазині, пам’ятаю, купив пару сорочок, повів розмову з власником, розповів про нашу ситуацію, і мені сказали: «І у вас усе буде, бо цей процес зупинити неможливо». Усе відбувається незалежно від нашого бажання. Ми народжені у лоні природи. Вона існує сама по собі. Незалежно від голосувань Верховної Ради, дощ поливає дерево, пори року змінюють одна одну. Ці сили живуть окремо від влади, президентів.

Кор.: Це дуже цікава та велика тема нашого майбутнього інтерв’ю. Давайте все ж повернемося до театру. Чому саме „Кут”?
В.С.: Давайте почнемо з того, що в усіх предметів є назви. Тому це дуже важлива складова. Назву шукав дуже довго. Ось, наприклад, у Дніпропетровську театр одного актора носить назву „Крик”. Але все починається з дитинства. Мої фантазії, уява повернули мене до дитинства. Я народився у Городищі Черкаської області. Хата у повному сенсі стояла на перехресті двох доріг. З самого дитинства мене чомусь виносило на цей куток, там з іншими дітьми грався, щось їм розповідав. Коли було мені 10 років, з Черкас до нас приїхав гітарист. Він грав, а я тримав йому ноти.

Кор.: Ось так Вас він навернув до музики?
В.С.: Коли я прослухав цю гітарну музику, всередину вселилося щось таке неймовірне. Я прийшов додому, і захотів грати, але не було інструмента. Я пішов у літню кухню, зняв зі стіни дошку, прибив на неї цвяхи, натягнув струни – іржавий дріт, зробив собі такий інструмент і грав на ньому цілу ніч. Прокинувся я від крику мами, озирнувся і побачив дві калюжі крові. Я так грав, що не помітив як порізав собі пучки. Мама забрала цей «інструмент» і розбила його об поріг. Після цього я знайшов ще більшу дошку, і знову прибив на неї цвяхи. Батьки зрозуміли, що усе серйозно, і через 2 дні у мене з’явилася справжня гітара.
Вона була семиструнна і дуже стара, що мене аж ніяк не зупинило, і я почав грати. Якось іду зі школи, чую: десь грає гітара. Дивлюся у вікно, а це мама… У мене це було шоком номер два.
Згодом я вивчив 3-4 куплети, щось сам написав, зробив невеличку сценку біля хати, на моєму улюбленому куті, у суботу та неділю я приходив туди і грав. Мої друзі розповідали вірші, словом, ми зробили маленький театрик, де поступово збиралися люди і слухали.

Кор.: І хто були Ваші перші глядачі?
В.С.: І дорослі, і діти. Ось коли я вирішив заснувати театр, то відразу згадав цей кут. Так його і назвав: монотеатр „Кут” – місце, де збираються люди. Адже у кожного є свій куточок. До речі, на мові санскрит «кут» – це місце, де народжуються люди. Бачите, як цікаво?
І коли все в Києві розпадалося, мене запросили до Чернівців – створити експериментальний ансамбль. Я приїхав, створив ансамбль, поставив п’єсу „Невзирая на лица”, і об’їздив із нею майже весь Союз. Потім вже був Хмельницький і моновистава Роберта Рождєствєнського „210 шагов”.

Кор.: Ваша перша?
В.С.: Так, вона тоді була дуже прогресивною, ця поезія чіпляла. Вистава була російською мовою, але нам тоді викладали обидві: і українську, і російську, бо готували до праці в українських та російських театрах. Та й у кожному театрі була двомовність.

Кор.: Скажіть, а звідки Ви берете теми для вистав? Життя підказує?
В.С.: Звичайно, життя. Моє кредо – контакт з життям. Коли залишився у місті, то показав фрагмент з цієї вистави прямо в розмові з Анатолієм Вартічуком, тоді художнім керівником, і Віктором Пасеко, директором театру. У 1988 році це було нове і свіже. Я сказав, що мрію про театр одного актора. Але довелося вичекати, і я став працювати майстром художнього слова. Після того я привів двох хлопців: звукооператора Олександра Рафітянського, і світооператора Віктора Власова. Я займався авторською піснею, вони – світлом і звуком. У мене був свій колектив при філармонії, але його називали монотеатром. У 1992 році театр із філармонією почали конфліктувати. Ось так я відділився, і почав працювати самостійно, якраз у перший рік існування незалежної України.

Кор.: Вже при Чекмані?
В.С.: Так. Співробітництво з Михайлом Костянтиновичем почалося ще в 1990 році. Мені порадили спілкуватися з тими патріотичними депутатами, які хотіли дати Україні українство. Справа у тому, що мені були потрібні кошти на театр. Тоді казали, що гроші на це шукає міськфінвідділ, але він ці кошти і по цей день відшуковує (сміється).

Кор.: Але депутати проголосували за вас?
В.С.: Так, звичайно. Театр повинен фінансуватися владою, це ж не приватна контора. З’явився, так би мовити, альянс: народні депутати і я, – людина, яка дає ідею владі. Я ж бо повинен створювати вистави — це робота.

Кор.: А цей альянс існує дотепер? Чи життя показало, що він неможливий?
В.С.: Він існує, але у постійній боротьбі. Ось тоді, на початку 90-х, все розумілося правильно, але все одно потрібно було два роки роботи з депутатами. Я собі придумав таке: одягався, брав усі статутні документи, ставав біля входу до міськвиконкому, зі всіма дуже чемно вітався і говорив: „Добрий ранок! Я Володимир Смотритель, у мене є дуже гарна ідея, і я хочу її втілити. До кого мені звернутися?” Всі говорили: «Так, це дуже гарна ідея, але не я цим займаюся, зайдіть до 28 кабінету, там все скажуть». Я йшов до 28 кабінету, казав: „Добрий день, мене до Вас направили”, все розповідав, а мені відповідали: «Дуже гарна ідея, але зайдіть до 32 кабінету». Я йшов до 32 кімнати, казав те саме. Так цілий рік я всіх обійшов, і почав ходити по другому колу. Тоді мене вже не «футболили» по кімнатах, а почали уникати. Щоб не зустрічатися зі мною, відкрили другий вхід, але я і там почав усіх зустрічати. Через два роки вже всі знали про мою ідею.

Кор.: Ви так були нею одержимі?
В.С.: Так, я вважав, що вибрав правильний шлях, і нікого не ображав. До речі, й дотепер не ображаю. Я намагаюся просто діяти, відтворювати, і врешті-решт це приносить гарні плоди. Просто постає інше питання: чому потрібно витрачати кілька років, коли усе можна зробити швидше? Я приїхав з Києва і ходив по колу два роки. А що ж тоді робити людям, які живуть у цьому місті, які мають багато ідей? Що, потрібно проходити 5-7 років? Ми зараз говоримо про механізм сприйняття. Де він у нашому місті? Що робити молоді, що робити талановитим людям, які стають на сьогоднішній день майстрами? Де структури, які відслідковують, зберігають цих талановитих людей?

Кор.: У нас є управління культури. На мою думку, це їхня робота…
В.С.: Взагалі-то я займаюся не культурою, а мистецтвом. Такий орган, як управління культури, потрібний, але він повинен все ж таки опікатися культурою. Де молодіжний театр в місті? Є майстри, які досягли вершини. Чому для них немає квартир, чому для них немає умов? Наш мер Сергій Мельник це розуміє, він хоче відшуковувати таких людей і у різних структурах, хоче знаходити відповіді на запитання. Я був присутній при розмові з нашими аматорами. Мельник там також був. Він хотів розібратися у цій справі. Але мені незрозуміло, чому мер сам повинен у все вникати? Він повинен звертатися до структур, які саме для цього створені! Вони повинні давати йому відповіді на усі питання. Аматорство – гарна річ, але починати треба з майстрів. Адже аматорство саме по собі, без взірця, нічого не варте. Де, в якому стані знаходяться наші видатні спортсмени, які віддали своє життя спорту, наші письменники, поети? Я на сьогоднішній день не живу у конфлікті з владою, я самодостатня людина у своїй філософії, можу розвернутися і виїхати звідси. Мене запрошують до Києва, я можу піти, але я тут уже народжена людина: я посадив дерево, театральне дерево, яке дає свої плоди. Кому мені свої плоди віддавати? Я 17 років цих плодів очікую, хочу, щоб до мене прийшла освіта і купила ці плоди. Їх не треба просто хрумкати і не треба підливати туди води. Я очікую 17 років, коли до мене прийде влада і скаже: „Слухай, Володимире, у тебе є прекрасні спектаклі, національно свідомі, про репресованих поетів, у тебе є духовна програма. Нам це потрібно.

Ми хочемо тебе купити. Ми запустимо це до державної програми і покажемо усім, нехай діти дивляться”. Де в місті у нас є ці програми? Чому я маю бігати до директорів шкіл? Вони у повному сенсі бояться мене, бо коли я приїжджаю до них, вони не думають, що я хочу виставу показати – вони думають, що я хочу від них грошей. Так, звичайно, кошти потрібні для того, аби театр вижив, та я хочу донести це мистецтво до молоді. Держава дає мені лише 100 тисяч, які розходяться на зарплату чотирьом робітникам. Я відкрито прийшов до влади і сказав: „Зробіть ревізію театру, дайте наказ управлінню культури, щоб вони ревізували”. Я тримаюся сам за себе, на одному Святому духові. Невже ніхто не розуміє, що театр – матеріальна конструкція? Я не можу сам собі заробити на світло, поставити зал з м’якими кріслами, купити звук, заплатити за костюми. Так, мені просто зараз місто повірило і допомагає, але це до пори до часу. Чому кожен намагається втрутитися у мою діяльність?

Кор.: Як втрутитися? У репертуар чи у господарські справи?
В.С.: Розумієте, я, відповідно до статуту, сам формую свій штатний розклад. Але чомусь міськфінвідділ може взяти і забрати оператора по світлу, звукооператора, а потім сказати: „А навіщо вам ці люди, ви собі можете заробити?”. Я нічого не маю проти цієї структури, але нехай займається своєю функцією, – слідкує за тим, щоб вчасно розподіляли грошові потоки. Я у своїй справі сам розберуся, мені сесія виділила гроші, тому я сам буду вирішувати, як мені їх витратити. Саме для цього я підписав контракт із мером міста. Якщо, не дай Бог, з театром щось станеться, то відповідати буду я, а не міськфінвідділ. У мене 17 років немає боргів і ніколи їх ніколи не було: за воду, за комунальні послуги, за тепло завжди платимо вчасно. Згідно з планом, я повинен робити в рік 65-70 моно-вистав. І я все це виконую!

Кор.: До речі, якщо подивитися, у Хмельницькому близько 20 тисяч дітей шкільного віку і студентів, які могли б відвідувати ваші вистави. Якщо поділити на фінансування вашого театру, то це виходить 5 гривень на дитину в рік. Але якщо подивитися у зворотній бік і порахувати, скільки на даний час молодих наркоманів, алкоголіків, то грошей потрібно у 10 разів більше.
В.С.: Розумієте, я сам по собі. Дуже добре, що в мене є свобода волі, це все нормально, я за це все дякую владі і всім. Але тоді залиште мене одного, тоді я повинен бути приватним театром. От якщо ми разом зрушимо цю ідею з місця, то тоді й потрібно буде заохочувати школи. Я підніму зараз складне питання. Розумієте, справа навіть не у владі. Якщо говорити про неї, то у даному випадку в мене з нею прекрасні стосунки. Мені вдалося за 2 роки все зробити. Але влада – це змінна форма, змінний формат, зараз інші депутати. Це як живий організм –був один, а зараз зовсім інший. Я їм не потрібний, вони навіть не розуміють, що там таке, не розуміють, чому людина просить гроші. Їхня думка така: «Є у тебе театр? Є підвальне приміщення? Ну тоді крутися, заробляй сам, от і все». Але ж я не шоу-бізнес! Якби я був один, а мені просто віддали приміщення, то я би платив оренду, і крутився би, як міг. Але якщо ми спільно створили камерний Український театр, то одна людина не може усе фізично потягнути. У мене є ресурс, але в міністерстві культури поставлена межа. Наприклад, у місті я, як сольну програму, можу грати тільки 6 вистав.

Далі настане психічне розладнання – людина ж не може витримати! Я не можу грати 20 вистав в місяць, щоб заробити собі на світло, звук і так далі. Я їх можу зіграти, але на ці гроші куплять труну, мене туди покладуть і через місяць вивезуть із театру. Тому йдеться розмова зовсім про інше. Знов згадаю ті 2 роки, коли я «пробивав» відкриття. Я довів депутатів зі своїми розмовами до того, що коли «зачепилося» це питання на одному виконкомі, де був присутній Михайло Чекман, який вже знав про цю проблему і йому сказали: „Слухайте, тут знову прийшов Володимир Смотритель”, то Михайло Костянтинович не витримав, підняв руку, жахнув кулаком по столу, і майже нецензурними словами сказав: „ Так дайте вже Смотрителю той театр!”. Саме цікаве, що коли він говорив, то й відповідав за свої слова.

Кор.: Це була його риса.
В.С.: Так, він розумів, що таке моно-вистави, що для кожної вистави потрібен окремий костюм, окремі декорації, він тоді вже розумів, що потрібне накопичення. Вже на другий рік він мені подарував від міськвиконкому машину. Хоча це була усього лише „Таврія”, ми почали працювати. Об’їжджали і запрошували всіх митців на свій фестиваль. Так, вже на другий рік після цього народився всеукраїнський фестиваль „Розкуття”. Ми на цій же машині зустрічали учасників, почали об’їжджати місто, пішло колосальне зрушення. А зараз, коли у репертуарі театру 10 моно-вистав, у штаті лише 4 чоловіки замість 12, які були раніше. Навіть мене як актора, у штаті немає! Є лише директор, бухгалтер, прибиральниця і завгосп. Ось вони займаються і костюмами, і всім іншим. Завгосп пішов, бо витримати не зміг, хоча я віддав йому свою акторську зарплату. Так би мовити, сам себе тримаю, що заробив, то заробив. Я отримую 1000 гривень як директор і плюс заробляю через 2 фестивалі – „Розкуття” і «Відлуння». Я так можу і сам робити – зняти 1-кімнатну квартиру, зробити приватний театр одного актора і не мати ніяких проблем, виїжджати, як всі. Візьміть зірку естради, – у них немає приватних театрів, бо їх треба утримувати. Вони добре розуміють, що це неможливо, тому в Європі усі дивуються, як театр існує. А він існує, тому що я 12 років прожив в театрі на дивані і 5 років взагалі без прописки. Просто викинув паспорт – і все, він мені не потрібен був.

Кор.: Якби у місті знайшовся розумний підхід, щоб підтримати підростаюче покоління… Місто витрачаючи півмільйона гривень на такі програми, могло би виграти набагато більше, ніж зараз.
В.С.: У мене таке враження, що цей театр взагалі не потрібний нікому, він як кістка в горлі. Я відкриваю там „Нічний кут”, бо молоді нема де подітися. Розумієте, я сприймаю все як факт, навіть не аналізую, просто кажу. Я ж не можу змінити владу, у мене інша функція: я створив театр, і хочу бачити зворотню реакцію. Це – камерний театр, ви уявіть собі: 10 моно-вистав, духовних робіт, стільки «Проклятих років»! Та киньте ви на місяць мені за ці «Прокляті роки» 10 тисяч і не треба платити ні мені, ні акторам. Взагалі нікому. Ви купіть у мене програму, застрахуйте стаціонар і не треба мені платити. Я відпрацюю тільки на цьому графіку і відзвітую. На другий місяць в мене буде „Сало в шоколаді” – політична сатира, показавши яку у 1995 році я розділив перше місце з Вєркою Сердючкою. Але Данилко пішов у іншому напрямку. Мені також пропонували йти на естраду – казали, що стану другим Хазановим. Але я працюю тут, і створив десяток таких вистав, які самі вже є подіями. Ось, наприклад, «Поет і кат» Броніслава Грищука (15 століття) – боротьба добра і зла.

Є «Клоунська програма», за яку я взяв «Гран-прі» в Туреччині, і яку можна показувати дітям з першого по четвертий клас. Ось п’ята робота – „Ін’єкція щастя”, за неї я також узяв «Гран-прі» на фестивалі. Ця вистава єдина у Європі на тему наркоманії, зрозумійте це! А «Гоголь», а «Мазепа»! У мене не розважальне шоу, я ж не відкрив нічний театр, не кажу: «Навіщо мені ця влада, я буду заробляти гроші». Я йду зовсім іншим напрямком – духовною дорогою, тому постійно стикаюся з деградацією суспільства. Але влада – теж суспільство, хоча я не хочу говорити про владу, а волію звертатися до суспільства. Мене не потрібно контролювати, я просто хочу, щоб мене перевели у програму. Мене фінансувати не потрібно, я просто маю відпрацювати і доповісти, що я відпрацював, я ж йду на це, а не краду гроші. Уявіть собі, скільки людей подивляться виставу! Але за 17 років жоден директор з виховної роботі ні училища, ні школи, ні вищого навчального закладу не переступив поріг театру з пропозицією: „Слухайте, ми ж знаємо цей театр! Може протягом року я буду водити сюди дітей?” Ось у чому справа, а не у владі. Розумієте, створений мистецький продукт високого ґатунку, а він нікому не потрібний. Саме тому талановиті люди зникають з цього міста. Напевно, до влади повинна прийти така людина, яка наведе прямий контакт із жителями міста і буде їх схиляти до мистецтва. А кому потрібне мистецтво, яке саме ледве дихає, ледь виживає? Треба створити структури, яка буде за це відповідати. А поки що на зарплату чиновників по культурі йде набагато більше грошей, ніж на духовний розвиток всього міста. Ось в чому проблема. Зрозуміло, що ніхто з них не хоче працювати. Навіщо їм це?

Проблем, звичайно, дуже багато. Я втомився від цієї боротьби: мені хочеться творити, хочеться, щоб відбулася якась довіра, щоб в Управлінні культури мене не сприймали, як підрозділ. Я взагалі, згідно зі Статутом, жодного відношення до них не маю, а вони вимагають від мене звіти про те, скільки усього зроблено, куди пішло те або інше. Якщо ви працюєте над цим, то допоможіть мені!

Кор.: Володимир, скажіть ваші 5 найпотаємніших бажань. Питання неочікуване, але воно не повинно бути важким.
В.С.: Перше – щоб мене почули. Я мрію про велику прес-конференцію, рівноправну, на яку прийдуть не просто представники влади, а ті, хто зацікавлений у культурному, мистецькому та духовному розвитку не лише сучасних мешканців міста, але й майбутніх поколінь, просто прийти і поспілкуватися.

Кор.: Круглий стіл…
В.С.: Так. Щоб я не йшов на прийом до мера чи його замів, а щоб було створено умови для нормального спілкування. А мені є що сказати. Вважаю, що я створив прекрасне мистецьке дерево у місті, яке вже приносить плоди. Єдине, чого я хочу – поділитися ними. Я хочу знати: потрібні вони чи ні. Якщо ні – можливо, обтрушу це дерево, хай залишається стояти. Можливо, скажуть: чоловіче, а навіщо нам ці фрукти, хай лежать. Але я повинен почути, я повинен знати. Хочу, і щоб мене почули, хочу відвертої та щирої розмови – бесіди рівних людей, а не представників різних структур. Можливо, тоді, коли мене нарешті почують, з’явиться новий формат сприйняття театру. Бо зараз… Два роки тому працівники управління культури вже зробили аналіз і сказали, що потрібно 136 тисяч. Це було 2 роки тому, але минулого року мені дали лише 100. Два роки тому управління культури – контролюючий орган – зробив висновок: якщо цьому організму не дадуть 136 тисяч , то він помре. Послухали – і дали 100.

Кор.: А яка третя мрія?
В.С.: Щоб українці познайомилися з рідною національною філософією. Четверта – щоб у нас закінчилася політична лихорадка, щоб врешті-решт в Україну прийшов якийсь глузд, щоб щось відбулося, щоб люди заспокоїлися. Ось тоді, можливо, з’явиться людська сила, яка поставить край цьому безглуздю, і народ сам візьме владу у свої руки. П’ята мрія – це родове дерево. Воно повинно бути здорове тілесно, духовно і душевно, бо душа і дух – це різні речі. Повинна бути життєва рівновага. 13 січня я зустрів 57 день народження. Дуже хочу, щоб моя кохана дружина була жива-здорова, і все для цього роблю. Хочу, щоб і батьки дружини були живі-здорові.

Кор.: Побажайте щось читачам «Моей газеты». До речі, у нас теж День народження. 18 січня нам виповнюється 9 років!
В.С.: Бажаю, щоб у майбутньому люди могли вільно висловлювати свою думку на цій землі. А вам бажаю, щоб ви не втратили це відчуття, тому що ваша газета є зумером вільного висловлювання думок читача. Хочеться, щоб читач брав в руки газету і казав: «Це „Моя газета”, єдина в місті моя газета. Вона моя і мого міста».

Розмовляла Людмила Луніна