https://moyagazeta.com/

Школа для розумово відсталих: вирок чи світло в кінці тунелю?

Так-так. Саме про Хмельницьку спеціальну школу, яка знаходиться по вулиці Гагаріна. Для багатьох батьків рекомендація від спеціалістів щодо направлення рідної кровинки на навчання до цього спеціального навчального закладу викликає цілий спектр негативних емоцій – від обурення до тихого шоку: як, моя дитинка, і навчатиметься тут?

Щоби для себе з’ясувати: що насправді являє собою цей заклад, прямую до школи. Якщо майже усі хмельничани знають, як виглядає будівля ззовні, то небагато здогадуються про те, яка вона зсередини. Приміщення дуже просте та навіює спогади про школи сімдесятих – даниною «євроремонту» є лише металопластикові двері центрального входу. А взагалі все дуже затишно, навіть по-домашньому. На першому поверсі на стенді гарно розташувалися яскраві малюнки вихованців.

Навчальний рік щойно закінчився, і у коридорах не лунає дитячий сміх. Лише випускники в цей день прийшли, аби отримати свої свідоцтва про закінчення ними дев’яти класів. Вручення «атестатів зрілості» відбувається у кабінеті директора, і кожен з одинадцяти учнів (саме стільки сьогодні випускається у нове життя нових членів нашого суспільства) з рук самого керівника школи отримує ледь не перший найважливіший у своєму житті документ. Вдивляюся в обличчя кожного: зустріла б на вулиці, жодним чином не уявила навіть, що вони – не такі, як решта їх одноліток, і що освіту отримували не в звичайній школі, і аж ніяк язик не повертається назвати їх «розумово відсталими». Звичайні хлопці. Кожен з них отримує настанову від керівництва, у кожного директор цікавиться подальшими планами на майбутнє – куди вступатимуть (до якого ПТУ, оскільки вища освіта, на жаль, назавжди залишиться для них недосяжною) та яких спеціальностей навчатимуться. Вчорашні учні в свою чергу обіцяють бути ледь не взірцями членів суспільства. Подякували, отримали свідоцтва, покинули кабінет директора. Тепер Наталія Володимирівна Красіцька має хвильку для спілкування зі мною. Починаймо?

– Наталіє Володимирівно, усіх хмельничан лякає назва «Хмельницька спеціальна загальноосвітня школа для розумово відсталих дітей». І для багатьох дітей рекомендація до вступу саме до Вашого навчального закладу, а тим паче для батьків, є наче вироком. Що насправді представляє собою цей навчальний заклад?
– Це школа, де навчаються як у звичайні загальноосвітній школі: ходять на уроки, відвідують групи продовженого дня, танцюють, співають, займаються спортом, їздять на змагання міського, обласного, всеукраїнського рівня. Наш навчальний заклад досить тісно співпрацює з організацією «Інваспорт», і діти, які в нас навчаються, досить активні учасники усіх спортивних змагань. У нас є переможці на всеукраїнському рівні, є чемпіони України з легкої атлетики, з тенісу. Минулого року четверо учнів школи їздили на змагання до міста Миколаєва, де мали змогу ще і відпочити. Цього року ми відправили двох дітей на регіональні змагання з тенісу до «Артеку». Тепер за них хвилюємося, маючи надію, що вони посядуть достойні місця і привезуть до школи медалі.

Наталія Володимирівна Красіцька

– Які дітки потрапляють до Вас у школу?
– Дітки, у яких є психофізичні вади. Різні хвороби зустрічаються – легка розумова відсталість, хвороба Дауна…

– А є діти з фізичними вадами?
– Є з діагнозом дитячий церебральний параліч, з різними порушення постави, але це супутні хвороби до основного захворювання.
 

– Тобто, Ви маєте на увазі, що лише фізичні захворювання не можуть бути приводом для рекомендацій до навчання у вашій школі?
– Ні-ні. Просто так діти до нас потрапити не можуть, лише за рішенням психолого-медико-педагогічної комісії, яка і вирішує: може дитина навчатися у нашому закладі чи ні.

– Батьки охоче віддають своїх дітей до цієї школи?
– Більшість, які розуміють проблему, – так. Але є категорія дорослих, яких треба переконувати у тому, що дитині тут буде краще, вона буде більш розкутою, зможе по-справжньому відчути себе учнем, а згодом – легше адаптуватися у житті.

– А у закладі навчаються лише дітки з обласного центру?
– Ні, також є учні, що живуть у Хмельницькому районі, з найближчих сіл – з Шаровечки, Олешина, Грузевиці, Лісових Гринівців, Ружична.
 

– Буває таке, що доводиться докладати максимум зусиль, аби дитина відчула себе у школі вільно, щоби звикла до дітей?
– Так, період адаптації доволі непростий, коли дитина потрапляє з загальноосвітньої школи. І ми працюємо не лише із дитиною – доводиться працювати обов’язково із батьками, із сім’єю. Є досить багато складних випадків, оскільки іще раз повторюся: суспільство не готове до того, щоб в загальноосвітній школі, де, як ми звикли говорити, навчаються діти з нормальним розвитком, чи діти без вад, і щоб разом з ними знаходилася дитина з психофізичними вадами. Багато складних випадків, коли і психолог працює, і вчителі, і вихователі працюють з однією дитиною для того, щоби зробити її більш розкутою.
 

– Я знаю, що Ваш чоловік, Павло Красицький, очолює досить-таки престижний навчальний заклад, Гімназію № 1 імені Володимира Красицького. Як Ви почуваєтеся поряд з ним, і як Павло Володимирович ставиться до місця Вашої роботи?
– З дуже великою повагою, оскільки ми з ним – педагоги, я поважаю його роботу, він – мою. Ми співпрацюємо, і як колеги, один одному допомагаємо. Так що вдома в нас сумувати не доводиться.
 

– А все ж-таки, частіше обговорюєте проблеми, які виникають у вас, як директора закладу із певною специфікою, чи у нього? В кого більш проблемна робота?
– Я не можу сказати, що у мого чоловіка більш легка робота, судячи з того, що він розповідає, але ми ділимося проблемами, які турбують і його, і мене: адже ми сім’я. Але я хочу сказати: педагогіка – це проблеми спільні.
 

– Зараз у ЗМІ з’явилася інформація про переваги інклюзивного навчання: батькам радять дітей з легкими відхиленнями навчати у загальноосвітніх школах.
– Я не проти інклюзивного навчання, і взагалі вважаю, що воно потрібне. Але, на мою думку, суспільство поки що не готове відповідно сприймати дітей з психічними вадами. Тим більше, що це вимагає великих матеріальних витрат: біля такої дитини, окрім основного педагога-предметника, має працювати вчитель-дефектолог.

– Давайте до розмови про заклад. Які предмети вивчають вихованці Вашої школи?
– Усі, окрім іноземної мови. Але за більшістю предметів програма складена так, щоби діти могли використовувати ці знання на побутовому рівні. От, до прикладу, у нас існує такий предмет як соціально-побутове орієнтування, якого немає в жодному іншому закладі, фізика і хімія у нас називаються так: фізика і хімія у побуті. Адже всі предмети, які ми викладаємо, мають згодитися дитині в реальному житті. А освітня програма з математики побудована так, щоби дитина змогла порахувати кошти, решту в магазині , вирахувати свій сімейний бюджет, тобто, все на побутовому рівні. Українська мова, так само українська література – так, щоби вони згодилися в реальному житті.

– А учителі охоче погоджуються працювати у Вашому закладі?
– Сюди йдуть люди, які чітко розуміють, чому саме у цю школу. До того ж, приходять працювати спеціалісти з відповідною освітою, які мають кваліфікацію «вчитель-дефектолог». І коли людина для себе визначає необхідність отримувати саме таку освіту, вона розуміє, з якою категорією дітей вона працюватиме.

– Часто буває, що потрапивши у цей навчальний заклад на роботу, учителі згодом переходять до звичайних шкіл?
– Запевняю: плинності кадрів взагалі немає! За двадцять два роки, скільки я тут працюю, звільнилося два чи три викладачі.
 

– Діти завжди знаходяться у замкнутому просторі чи вони відвідують так само, як і учні звичайних шкіл, громадські заклади – бібліотеки, кінотеатри?
– Ми дуже тісно співпрацюємо з бібліотеками міста, особливо добре це вдається з юнацькою бібліотекою, обласною дитячою бібліотекою імені Т. Г. Шевченка. Особливо хочеться подякувати директорові кінотеатру «Планета» – він з розумінням ставиться до нас, і двічі на місяць організовує безкоштовні перегляди кінофільмів. Наші учні – учасники майже усіх конкурсів: інколи у якості глядачів, іноді – як конкурсанти. Можливо, ми не беремо участі у концертах самодіяльності, але коли проводяться огляди самодіяльності інтернатних установ, то наша школа теж є активним учасником таких заходів.

– Наскільки добре фінансується Ваш навчальний заклад?
– В межах кошторису. У нашій школі безкоштовне харчування дітей – досить гарне. Жодного разу не було затримок із виплатою заробітної плати. Але, безумовно, хотілося б, щоби були у нас кошти на розвиток, тому що приміщення, в яких ми знаходимося, досить старі і потребують капітального ремонту: одному приміщенню – 60 років, іншому – 63, а найстарішому – 101 рік. Хочеться, щоби до нас повернулися обличчям, і врешті винайшли необхідну суму коштів.

– Часто для розвитку школи доводиться залучати спонсорські кошти?
– Майже постійно. Заклад, розумієте, взагалі проводить таку політику: оскільки в нашій школі навчаються діти-інваліди, і більшість – з соціально незахищених сімей, тому батьківського фонду, як у інших навчальних закладах, в нас немає, і навчання у нас безкоштовне. Хоча я досить часто звертаюся до батьків з проханням допомогти школі. Я не можу сказати, що вони не відгукуються на моє прохання. Силами батьків і спонсорів, яких ми знаходили, вдалося встановити нові, пластикові, двері. У планах зараз заміна вікон у спортивному залі. Але поки що коштів не вистачає: не всі, до кого ми звернулися, відгукнулися на наше прохання. Сподіваюся, що врешті знайдуться такі люди, і до нового навчального року у спортивному залі будуть нові вікна.

– А окрім пластикових вікон, які іще потреби є? До речі, а у школі є комп’ютерний клас?
– Комп’ютерного класу у нас немає, оскільки немає такого предмету як інформатика. Але! Я вже якось згадувала, що ми тісно співпрацюємо з юнацькою бібліотекою, і її керівник дозволив нашим дітям відвідувати заняття у їхньому комп’ютерному класі. Тому для старшокласників (7-9 класи) раз на тиждень ми організовуємо такі відвідування занять, де викладач навчає наших дітей роботи з комп’ютером. Сьогодні такі знання, на мою думку, просто необхідні: куди б випускники зараз не звернулися – чи то до Центру зайнятості, чи то при прийомі на роботу – їм потрібно вміти працювати з комп’ютером, а школа, на жаль, такі знання не може їм дати. Тому ми знаходимо інші шляхи для вирішення питання.

– Наталіє Володимирівно, ось Ви розповідали, що спочатку батьки не дуже охоче віддають своїх дітей до школи – деяких доводиться вмовляти. А батьки змінюють своє ставлення, коли бачать результати навчання? А самі діти змінюються в процесі навчання?
– Батьки змінюють свою думку кардинально. Досить важко доводиться переконувати батьків віддати своїх дітей до нас. Було багато батьків, які взагалі категорично відмовлялися та із сльозами заводили свою дитину сюди. А потім думка батьків змінювалась, бо бачили, що обстановка у школі домашня, дитину люблять, вона доглянута. Класи у нас невеличкі, і формуються, починаючи з семи чоловік. Найбільше у класі має навчатися 14 учнів. Вчитель-вихователь групи продовженого дня весь час доглядає за дитьми, допомагає у будь-якій ситуації. А коли батьки бачать результат виховання – дитина танцює, співає, приносить додому оцінку не 2 і не 4, а 10 і 12, – думка батьків змінюється. Дитина заспокоюється, і батьки разом з нею теж знаходять душевну рівновагу.

– А є такі випадки, коли до школи приходять діти, чиї брати та сестри навчаються в загальноосвітніх школах?
– Дуже багато. І я хочу сказати, що честь і хвала тим батькам, які в сім’ях адекватно ставляться до цієї дитини, і навчають іншу дитину з розумінням ставитися до проблеми, яка є у братика чи сестрички. Я хочу сказати, що коли батьки разом із своїми дітьми приходять до нас у гості на святкові чи урочисті заходи, на родинні свята, вони з величезним задоволенням бачать своїх дітей на сцені в гарних костюмах, у постановках спектаклів, танцюючими та співаючими. Для них це тільки радість і задоволення.

– Наприклад, у дитини виникає якась проблема. До кого вона з нею частіше підходить – до батьків чи до вчителів?
– Звісно, все залежить від того, що непокоїть дитину. Але досить часто за порадою учні звертаються до вчителів, адже вони – порадники в будь-якій ситуації, і до того ж, багато наших дітей живуть в неблагополучних сім’ях. Наприклад, вихователь групи продовженого дня повинен всьому навчити – і шкарпетки випрати, і одежу змінити. Цьому всьому ми навчаємо.

– А з батьками часто доводиться проводити додаткову роботу?
– Я вже навіть не говорю про те, що у нас батьківські збори проводяться мінімум шість разів на рік, а індивідуальні співбесіди – обов’язкові. Скажу більше: це – мої вимоги. Також до обов’язків керівника і вихователя входить дворазові щорічні відвідини сім’ї та домівки учня, незалежно від району, в якому він проживає. Педагог має знати: яка обстановка в сім’ї, чи чисто в домівці, чи брудно, чи є місце для занять та ігор дитини, чи є місце для сну та відпочинку.

– А чи доводилося будь-коли керівництву школи ініціювати позбавлення батьківських прав?
– Так.

– Часто таке трапляється?
– Нечасто. За двадцять два роки – стільки я тут працюю – таке було двічі.

– А що було причиною?
– Батьки-алкоголіки не звертали уваги на дитину, неодноразово мали місце загрози життю і здоров’ю і життю дитини. Історія іще однієї такої сім’ї: мати померла, а батько вдруге одружився, і нове подружжя просто знущалося з дитини.

– Діти були направлені до інтернату?
– Так, учнів було направлено в інтернатні установи.

– Якщо дитина закінчує Ваш навчальний заклад, яке майбутнє на неї очікує? Чи може вона реалізувати себе у суспільстві?
– Обов’язково. Єдине, що я на майбутнє поставила собі за мету – звернутися до Обласного управління освіти з проханням створити спеціальні групи для дітей в професійно-технічних ліцеях. На даний момент наші діти вступають до ПТУ № 4, 7, 9, 11, – і з задоволенням їх туди беруть. Особливо часто приїздять з с. Дзеленці, де дають багато робочих професій, як правило, будівельні, столярні, слюсарні професії. Дівчатка наші займаються в швейній майстерні. Чому наших випускників примають із задоволенням? Тому що нашою навчальною програмою передбачено досить багато годин трудового навчання – у дев’ятому класі їх аж 12. Як правило, в майстерні займаються 4-5 чоловік, і безумовно, що за такий час викладач може навчити дитину всьому. Тим більше, майстерні у нас обладнані станками, кожна дитина має своє робоче місце, на якому виготовляються усі ті речі, які просто необхідні у звичайному житті.

– Наталіє Володимирівно, працюючи уже два десятки літ в школі, ви бачите результати. Можете назвати, наприклад, три випадки, у яких випускники школи досить непогано влаштувалися та реалізувалися у житті?
– Я можу назвати багато таких випадків. В більшості з них доля складається успішно. Вони створюють свої сім’ї, народжують діток, приходять до нас в школу, і хваляться перед нами. Знаєте, це дуже приємно, коли до колишніх викладачів ставляться так, наче до батьків. Я хочу сказати, що школа, даючи учням нормальні робочі професії, одночасно дарує гарну путівку у життя. Є багато наших дітей, які прекрасно працюють в столярних цехах, яких зараз в місті багато. Особливо, Ви ж знаєте, оскільки у нас такий великий речовий ринок, в Хмельницькому досить потужно розвито швейне виробництво, тому наші дівчатка прекрасно себе реалізують.

– Наталіє Володимирівно, як ви бачите майбутнє школи і на що потрібно звернути особливу увагу в її подальшому розвитку? Можливо, потрібно створити якісь додаткові класи, ввести навчання додаткових спеціальностей?
– Ми плануємо ввести навчання взуттєвій справі, тому що, маючи в руках таку професію, дитина може заробляти собі на життя. Таке вміння можна використати і в домашніх умовах. Найголовніше – щоб діти себе реалізували. Які перспективи закладу? На даний момент нам потрібно розширятися, тому що, на жаль, кількість дітей з психофізичними вадами стає більше і більше. І якщо сьогодні в нас навчається 90 дітей, то в майбутньому ми передбачаємо, що до спеціального закладу направлятиметься набагато більше учнів. Ми би хотіли поділити шостий клас, де одночасно навчається 18 дітей – це дуже багато. Тому приміщення нам потрібні. Якщо говорити в матеріальному контексті, то хотілося б дообладнати кабінет лікувальної фізкультури більшістю тренажерів. Ми створили дуже гарний музичний кабінет, де діти можуть займатися музикою, хоровим співом, танцями. Дуже хочеться відкрити хореографічний кабінет, в якому учні зі спеціальним педагогом могли б навчатися танців. І хоча я вважаю, що наш стадіон в непоганому стані, все ж хочеться його привести до більшого ладу. Це – перспектива. Чого не вистачає? Застарілий оверлок в швейній майстерні, дуже хочемо його поміняти на новий, аби мати змогу вчити дітей працювати із сучасною технікою. А також, звичайно, є бажання відремонтувати класи, щоби вони виглядали гарнішими та сучаснішими.

– А взимку хоч немає проблем з опаленням приміщень?
– Ні, немає. Взимку в нас дуже тепло – настільки тепло, що наші дітки в шкарпетках і гольфах ходять. За це навіть не перейматися (сміється). Навіть гаряча вода є – обслуговування в нас прекрасне! Я ж кажу: домашня обстановка! Діти спокійно заходять до їдальні, спілкуються, кухарі усіх знають по іменах. Працівники школи знають навіть по імені-батькові кожну маму, кожного батька і навіть бабусю-дідуся.

– Наталіє Володимирівно, Ви у розмові зазначили, що є тенденція до збільшення кількості дітей з вадами розвитку…
– Не можу таке передбачити, але спостерігаю щось подібне до цього.
 

– Що б ви, як фахівець, порадили батькам, які теж мають дитину, яка досягла шкільного віку?
– Не треба боятися нашої школи – це по-перше. По-друге, якщо вони соромляться, нехай не ведуть одразу дитину, а прийдуть самі – прогуляються школою, поспілкуються з вчителями, подивляться на тих дітей, що вже тут навчаються, поцікавляться підручниками, за якими навчаються діти – нехай відчують ту атмосферу, в якій виховуватиметься дитина. А тоді нехай приймуть рішення: варто чи ні переводити дитину. І найголовніше: мені б хотілося, аби батьки з розумінням ставилися до такої проблеми. Не варто боятися лікаря-психіатра, це не страшно, лікарі – допомагають, тим більше, що ми тісно співпрацюємо з ними: наші дітки стоять на обліку в психоневрологічному диспансері, двічі на рік проходять огляд лікаря-психіатра. На мою думку, усе це допомагає, оскільки батьки іноді не можуть пересилити себе та зробити вірний вибір.

– Щойно спостерігала за врученням документів про освіту. А як же випуск?
– Випуски в на теж є! Але якщо в загальноосвітній школі на випуск приходять тільки батьки і вчителі випускників, то у нас вже традиційно у цьому заході беруть участь учні і батьки дітей усієї школи, бо для наших дітей це дійсно важлива подія. Сімейна обстановка в школі сприяє тому, що це свято загальношкільне – подія як для першокласників і батьків, так і дев’ятикласників.

– А хто на цьому святі організовує концертну частину та хто виступає?
– Виступають самі учні під керівництвом педагога з музики. Обов’язково до сьомого класу дітям викладають музику, так само як і в загальноосвітній школі. Згодом діти мають змогу займатися в музичному та в хоровому гуртках. В нас дуже гарна вокальна група дівчат, і нещодавно вони отримали у подарунок нові концертні костюми.

Ось на цій дійсно оптимістичній ноті, напевне і завершимо. Звісно, хочеться батькам побажати, аби усі дітки були здорові як фізично, так і психічно. Але варто пам’ятати: що би не сталося, вихід є завжди. А ось у який бік рухатися – то вже справа кожного.

Спілкувалася Ольга Лисиця

Думала, дійсно – все. Але виникло одне питання, яке напевне, не матиме відповіді. На тридцять шостій сесії міської ради депутати прийняли рішення «Про призначення персональних премій Хмельницької міської ради для кращих педагогічних працівників дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів міста Хмельницького». Всього було нагороджено 26 викладачів навчальних закладів міста Хмельницького. На жаль, у списку не знайшлося місця викладачам цього спеціального закладу. Невже переможця учнівської олімпіади виховати легше, ніж навчити жити у суспільстві людину, до прикладу, з хворобою Дауна?