https://moyagazeta.com/

Володимир Литвин: «Мені, маленькому хлопчику, здавалося, що квітучі яблуні зливаються з хмарами».

– Володимире Михайловичу, ви народилися в сім’ї, у якій свято шанують традиції. Можливо, ви пригадаєте якісь Новорічні або Різдвяні обряди?
– Запам’яталися колядки, ряджені, особлива радість під час свят. Діти намагалися вгадати, хто ж з односельців ховається під костюмами. Я до цього часу дуже сумую за снігом, який бачив у дитинстві. Той, що був торік, не такий, як у моєму дитинстві, такого вже, мабуть, і не буде. Як всі дерева в дитинстві здаються великими, так і снігу здавалося дуже багато. Добре пам’ятаю замети, такі великі, що неможливо було вийти з хати. Ми бавились у війну, рили лази, бліндажі. Усе було нібито вчора, але вже пройшло стільки років! Колядникам зазвичай давали цукерки, солодощі. Інколи – гроші, по 10-15 копійок. По карбованцю інколи давали «заїжджі», міські. Це були тоді колосальні гроші. Я ходив в районний центр за 10 кілометрів пішки, щоб заощадити 15 копійок і купити порцію морозива. Тоді воно коштувало 13 копійок. І потрібна була ще копійка, щоб за 3 копійки купити води з сиропом.

– Які вам дарували подарунки?
–У нас не було такої можливості, тому що жили бідно, але дружно. Все, що нам було потрібно, по мінімуму отримували восени, коли збиралися до школи. Батьки стягувалися на обновки – черевики, чоботи, валянки, шапку, пальто. Усе на виріст. Але ми знали, що все це потрібно ще заробити. Тому влітку на нашій відповідальності було пасти гусей, качок, корів, телят.

– Іграшок у вас теж не було?
– Ми їх самі майстрували. Робили собі ключки для гри в хокей. Їх потрібно було випиляти, збити, а потім оббити жерстю, щоб вона була міцною. З ковзанами теж «хімічили»: прив’язували їх мотузками, паличками, все це закручувалося, але вони все одно не дуже трималися. Тому ці ковзани прив’язували на валянок, підходили до ополонки і занурювали валянок, він вмить намокав і намерзав, і ми так бігали. Після повернення додому потрібно було вибрати момент, коли не було батьків, аби вони не зрозуміли, що я мокрий, проскочити і забратися на піч. Але батьки, звичайно, відразу ж вираховували, тому що мокрі валянки ми залишали в сінях. Потім вночі був кашель і повчання батьків, що інколи переходили в покарання. Нас було троє хлопців і старша сестра, яка нам замінювала маму, коли та була на роботі. Взагалі, спогади про дитинство у мене найдобріші та найсвітліші.

– Ви, зазвичай, до Нового року вітаєте тих, кому немає звідки чекати ні допомоги, ні подарунків – дітей-сиріт в дитячих будинках. Цього року теж поїдете?
– Я людина вразлива. (Хоча, звичайно, політик не повинен так говорити, тому що опоненти обов’язково використовують це проти нього). Кожного разу, приїжджаючи в дитбудинок, не можу спокійно дивитися на дітей. Коли в групу до малят заходить чоловік, вони відразу починають плакати. Адже персонал дитячих будинків – переважно жінки, і чоловік для цих діточок – наче інопланетянин. У нас біда та добро мають жіноче обличчя. Тому що жінки, як правило, працюють там, де біда. А самі по собі – випромінюють добро.

Цього року вся моя сім’я традиційно їде поздоровляти дітей-сиріт. Дружина – в дитячий будинок у Житомирі, вона давно їм допомагає, шиє костюмчики, знає розмір одягу і взуття кожної дитини. Правда, переживає, що у неї не завжди є фінансова можливість зробити те, що планує. Я тримаю під контролем цей дитячий будинок, за останні роки ми його облаштували, зробили там багато чого, у тому числі спеціальні кімнати для реабілітації.

Я поїду до Малина, побуваю у дитячих садках, навідаюся в інтернати для дітей-інвалідів. Ще планую поїхати в інтернат для дітей з вадами слуху. Їх потрібно теж підтримати. Часто трапляється, що у нас до якогось одного інтернату всі йдуть, а решта залишаються без допомоги. Хочу так само допомогти їм грошима. Вважаю, що потрібно радитися з працівниками дитячих будинків-інтернатів і купувати те, що потрібно. Зазвичай завалять цукерками і дарунками, а їм же їсти щось треба, і пральний порошок купити, і ще багато чого. А то у нас, особливо перед виборами, можуть «залюбити» до смерті. А після виборів – хоч трава не рости.
Син поїде до дитячого будинку в Прилуках. Колись його «відкрила» для себе донька, залишилася під великим враженням, ось брат і вирішив піти по стопах сестри.
Ми навмисно розділилися, аби кожен відвідав якомога більше дітей.

– Як ви зустрічатимете Новий рік? Чи скористаєтеся перепочинком, аби зустрітися з рідними?
– Останніми роками ми з дружиною виїжджали в Карпати і святкували там удвох. І нам було дуже добре. Ми вже на тому рівні порозуміння, коли двоє можуть мовчати, але чути й відчувати один одного. Тому нам комфортно. Цього року зробимо так (це поки моє рішення): Новий рік зустрінемо з матір’ю дружини, а на Різдво поїдемо до моїх батьків.