Чи мають вони право на нормальне життя?

Від таких питань мурашки ідуть по тілу. Ні, це не сюжет із кіно, це наша страшна реальність, реальність дітей-інвалідів, яких в Україні зараз налічується 186 тисяч. Кожного року це число змінюється, на жаль, У бік зростання. Лише дітей з ДЦП є понад 23 тис. Здебільшого патологія проявляється ще в лоні матері. У минулому році в державі народилося близько 1000 малят з ДЦП. З них 1% − так звані важкі діти, тобто лежачі хворі. Інші мають середні та легкі ступені прояву хвороби. Що ж чекає на них у майбутньому, яка доля?
Конституція України гарантує соціальний захист дітей з особливими потребами, навчально-виховну та корекційно-реабілітаційну діяльність, створення належної матеріально-технічної бази для дітей з особливими потребами. На словах все красиво, розумно, правильно. А на ділі? Чи дійсно наші діти мають все це, не відчувають себе покинутими, нікому не потрібними, чи забезпечені вони фінансово? Знаєте, якби в нашій країні було так, як зазначає Конституція, то ми жили б без проблем, не знали, що таке бідність, несправедливість, корупція. Це ж саме стосується і дітей-інвалідів. Спробуємо з’ясувати, що насправді вони отримують від держави і чи так добре їм живеться, як зазначає закон.

Почнемо з того, що сьогодні інвалідність розглядають як вирок – вважається, що раз так склалася доля, людина не може розраховувати на повноцінний розвиток із суто медичних причин. Звідси нібито логічний, але нелюдський вирок: інвалідам не потрібно створювати умови для розвитку, активної суспільної діяльності, освіти. Їм треба дати пенсію (виходячи з можливостей нашої країни, досить невелику) та медичну допомогу (зважаючи на те, що ця сфера досить успішно комерціалізується, допомогу умовну). А далі діти-інваліди – це проблема їхніх батьків, персоналу інтернатів та Пенсійного фонду.

Якщо порівнювати умови життя інвалідів в нашій державі з умовами, створеними в розвинених країнах, то це, м’яко кажучи, небо і земля. Там інваліди не відчувають себе не такими, як всі. Вони не сидять вдома на шиї в батьків, а мають не лише право, але й можливість вчитися у школах, разом із здоровими дітьми. Така форма освіти називається інклюзивною (від англ. «включення»). Для інвалідів пристосований громадський транспорт, будинки обладнані пандусами, щоб людина на візку могла легко заїхати до книгарні, аптеки чи кінотеатру.

Наша держава, мабуть, ще довго не зможе зрівнятися з умовами та рівнем життя за кордоном. Звичайно, хтось скаже: в нас теж є доріжки, по яких інвалід може заїхати в аптеку, магазин, існують спеціальні автобуси, що обладнані для інвалідів. Так, є. Але кількість цих автобусів, будинків значно менша, ніж самих інвалідів. Скажете, раніше й цього не було. Так, мабуть, і зараз би не було, якби не виборчі перегони, на яких кожен намагається задобрити народ і, користуючись хворобами інвалідів, заробляє собі голоси, мовляв, дивіться, я створив всі умови для них. Іще одна причина − Євро-2012. От і почали активно обладнувати основні підприємства доріжками для людей з обмеженими можливостями. Але якої вони якості? Це вже інша справа.

Наступна проблема – фінансова. У нас дитина-інвалід отримує аж 251 грн. пенсії. Ви тільки вдумайтесь в цю суму! Хочеться плакати і сміятися. Якщо мати, яка доглядає за дитиною, змушена залишитися вдома (а найчастіше так і буває) тоді на дитину і непрацюючу матір виділяють 456 грн. 30 коп. При цьому, згідно зі статистикою, татусі найчастіше залишають сім’ю, якщо у них народилося хворе маля. І тоді мати та дитина-інвалід справді опиняються на межі виживання. Тому найчастіше батьки постають перед вибором – або віддати дитину в інтернат, де, за ідеєю, її мають забезпечити кваліфікованою медичною допомогою, або залишити вдома і самим турбуватися про неї. Водночас вона буде практично повністю позбавлена медичної допомоги, адже в Україні навчально-лікувальні заклади, до яких можна звернутись в приватному порядку, є лише в найбільших містах – Києві, Одесі, Львові, Донецьку, тощо.

За статистикою фонду “Відродження” більше половини дітей-інвалідів навчаються у спеціальних навчальних закладів інтернатного типу. За кордоном у таких школах перебуває 3-4% дітей із найважчими порушеннями. Інші ж вчаться у звичайних школах, живуть у сім’ях зі своїми батьками. Чому ж у нас діти-інваліди не можуть навчатися у школі разом із здоровими дітьми? До того ж спеціалісти стверджують, що це позитивно впливає як на дітей з особливими потребами (їхній розвиток пришвидшується, у майбутньому їм легше стати повноцінними членами суспільства), так і на інших дітей (вони стають більш терпимими, толерантними). Проте це, мабуть, не для нас. Адже, по- перше, батьки дітей з особливими потребами бояться того, що з їхніх дітей будуть сміятися. Батьків “звичайних“ дітей турбує те, що якщо у класі з’явиться дитина-інвалід, учитель буде змушений надто багато часу приділяти їй і не зможе давати знання відповідного рівня для класу. Стурбовані й самі вчителі, мовляв, за такі копійки мають і так вдосталь клопоту. Крім того, вони не зможуть допомогти дитині, якщо трапиться щось непередбачуване, наприклад, епілептичний шок. Не зацікавлені у переобладнанні навчальних закладів для потреб інвалідів і директори шкіл, адже держава не хоче виділяти на це гроші. Крім цього, буде проблема з навчальною програмою, яку потрібно підлаштовувати під дитину-інваліда. Одним словом, багато мороки та грошей, тож краще хай ці діти йдуть до інтернату.

Інтернат − це вже окрема розповідь. Головною проблемою є те, що дитина сумує за батьками й не хоче їх відпускати, коли вони приходять провідати її. Інша річ – саме ставлення персоналу до цих дітей. Мабуть, вже не секрет, що їх часто б’ють, на них кричать. За дітьми у більшості випадків приглядають бабусі, а не кваліфікований персонал – заробітна плата мала, тому молодь не хоче йти працювати. Допомогу психолога тут отримують вкрай рідко. Кошти на інтернати виділяються мізерні, та ще й незрозуміло, куди вони йдуть… Класи переповнені: за нормами, там має бути не більше п’яти дітей, натомість маємо 20-25.

І тепер знову повернемося до питання, чи мають ці діти право на нормальне, повноцінне життя. Відповідь однозначна – мають і повинні мати. Зараз батьки самотужки намагаються дати своїм дітям це життя. Вони об’єднуються, збирають кошти, створюють заклади з комфортними умовами, самі там і за вихователів, і за лікарів. Небайдужі люди допомагають, приходять справжні спеціалісти, які не беруть гроші за свої послуги і допомагають від щирого серця. На жаль, в Україні таких установ дуже мало. Тому батьки сподіваються на допомогу людей, не влади, а саме людей. Не будьмо жорстокими, допоможімо цим дітям. Кожен інтернат, кожна спецшкола з радістю прийме вас і вашу допомогу. Прийдіть, просто запитайте, що потрібно і, можливо, ви зможете допомогти. Вашої підтримки чекають діти, які мають право жити, як усі.

Віта Ковальчук, студентка 2-го курсу Інституту журналістики КиМУ, слухач школи журналістики “Моєї газети+”