Як я став журналістом

Про співпрацю з виданням такого високого польоту я навіть і не думав. Тоді усі мої сподівання замикались на молодіжній міській газеті, якої ніколи у Хмельницькому не було. Тож, переступивши поріг редакції, яка більше нагадувала сучасну відремонтовану квартиру, я навіть не думав, що на довгий час це приміщення для мене стане дійсно мало не домівкою.

Молоді та амбітні люди практично завжди та скрізь викликають у старших людей посмішку. Ідеї молоді вважаються нереальними, непотрібними чи навіть просто маячнею, тому більшість таких ідей (які дійсно маячнею не є) не знаходять підтримки і розчиняються у забутті. Але, напевне, доля привела студентів-журналістів до Людмили Луніної та її команди. На першій же розмові нашої групи з редколегією ми не просто відчули розуміння, але й отримали майже одразу шляхи реалізації наших ідей. «Робіть!» – сказала нам Людмила Василівна і виділила цілу полосу свого видання нашій ініціативній групі. Всі ми були молодими, чи не так? Тому про важливість підтримки, про важливість віри інших людей в тебе і твої сили говорити не доводиться. Практично Людмила Луніна стала першою людиною на моєму творчому шляху, після знайомства з якою почалося піднесення моєї кар’єри.

Так народився «Студком» – прототип першого молодіжного видання на теренах міста. Над першим номером тряслися всі, хто як тільки міг. Пам’ятаю, як наради затягувалися до пізньої ночі, як прогулювалися пари в університеті. В процесі підготовки, сам для себе я з’ясував, що щось таки знаю. Але цього зовсім недостатньо, аби називатися журналістом. Із нами працювала команда професіоналів: Юхиму Горбатому довелося терпіти нашу недостатню грамотність, коректуючи статті, Наталка Саюк та Михайло Бондаренко вичитували мене за бездарність у верстці шпальт. Терпеливо допомагала Ольга Кучеренко. До сьогодні багато моїх знайомих свято переконані, що Юля Луніна, донька Людмили Василівни, це моя двоюрідна сестра – так ми здружилися. А сама Людмила Василівна, напевне, переживала за нас більше, ніж ми самі за себе. Пам’ятаю її слова, коли номер ще не прибув з друкарні: «Ой діти, готуйтеся. Ви будете перечитувати цей номер, розглядати його, нюхати…». Так і сталося, зрештою.

Таким чином, перший крок, з легкої руки редакції «МГ+», за використання її офісної техніки, за підтримки, повчання й допомоги колективу було зроблено.
Я не перебільшував, коли проводив аналогію приміщення редакції та власної оселі. Був час, коли тут мене можна було знайти частіше, ніж вдома. Досить важко було крутитися між університетом, посадою Президента студентського самоврядування та «роботою», як я називав перебування в редакції. Справді, як позаштатний кореспондент, я почав отримувати гонорари в «МГ+», долучатися до розповсюдження газети, ходити на прес-конференції та їздити у відрядження.

Минав час і виникали труднощі. Після 15-го номеру загнувся проект «Студком» через брак творчих кадрів та відсутності підтримки молодіжної преси з боку влади. Я лишився в редакції, але окрім журналістської діяльності почав освоювати ще й дизайн та верстку. Першу самостійну нічну зміну, яка була у нас по вівторках, я провалив. Але друга вже пішла, як потрібно. Коли Людмила Василівна вирішила, що у мене вистачає досвіду, мені було довірено верстати її книгу пам’яті Михайла Чекмана, яка ось-ось вийде у світ. Це було для мене за честь.

Не можу не згадати про труднощі, які виникали спонтанно і які доводилося вирішувати в екстреному порядку. Колись було так, що під кінець року редакцію добряче притисли з усіх боків: підняли орендну плату, відімкнули світло, а сама Людмила Василівна в той час оперативно не змогла повернутися з-за кордону, позаяк її пограбували. Оце було маски шоу. Ми, буквально, тримали оборону офісу від кредиторів, недоброзичливців та провокаторів. А ще кажуть, що на незалежну пресу в Україні немає жодного тиску. Нарешті приїхала наш шеф-редактор. Оглянула розруху навкруги, і вийшла з офісу. Кілька хвилин панувало напружене очікування. І тут Людмила Василівна повернулася… із електрокабелем від сусідів по офісу в руках. «Вмикайте світло, – весело сказала вона, – починаємо виходити з облоги!»

Я завжди дивувався енергетиці і духовній силі Людмили Луніної. Про неї казали, що вона «непотоплювана», бо жодні, здавалось би, критичні проблеми не могли припинити вихід газети. Бувало таке, що на кілька тижнів доводилось брати тайм-аут, але навіть тоді, коли номер вийшов із нотами прощальної пісні на передовиці, що символізувало закриття, я не сумнівався – «Моїй Газеті» бути! І був правий.
Студентські роки минулися, а разом із ними і тісна співпраця з газетою. Життя закинуло мене у ХБФ «Хесед Бешт», де я очолив газету «Шалом Алейхем». Але досвід, набутий мною у стінах «Моєї газети+», дав мені колосальний поштовх у житті. Я завдячую Людмилі Луніній та її команді за професіоналізм, якому мене навчили, за вчасні та змістовні поради, які посприяли моєму творчому та професійному розвитку так і становленню моїх одногрупників. Усі ми починали серйозну роботу з «Моєї Газети+»: Сашко Старовина одружився й відкрив власну справу, Лариса Гуменюк розпочала сольну кар’єру співачки, Наталка Білка стала чи не найкращим газетним оглядачем клубного життя в місті, а Іринка Салій співпрацює з солідним виданням. А я? Я, зрештою, втілив свою мрію, з якою я, власне, і прийшов у «МГ+» – спільно з однодумцями створив молодіжну газету «а5_Хмельницький». Минулого року «а5_Хм» стала найрейтинговішою молодіжкою в Україні.

Настали часи, коли здобутий досвід потрібно передавати. Я надзвичайно радий, що «Студком» знову відродився і на моє колишнє місце у ньому прийшло одразу з десяток молодих та перспективних людей. Я вважатиму за честь поділитись з усіма бажаючими «Школою Журналістики», тим, що знаю сам. Ще раз велика подяка Людмилі Луніній, що незважаючи на все вона не перестає вірити в людей!

Засновник газети «а5_Хмельницький»
Славко Нагнибіда